Досвід Криму не навчив...

Парадоксально, але впродовж двох десятиліть української незалежності захист української мови завжди перебував на чільному місці порядку денного будь-якого  справді масового революційного чи реформістського руху. Українська мова в Україні завжди потребувала захисту. Не стала винятком і Революція Гідності. Півтора року тому люди вийшли на вулицю не лише з соціальними гаслами. Багатьох, зокрема й російськомовних громадян, обурила саме відверта антинаціональна та антиукраїнська політика тодішнього уряду. Нагадаємо, що Євромайдану серед іншого передували протести проти так званого Закону Колесніченка — Ківалова. Однак сьогодні, спершу після ейфорії від перемоги революції, а згодом внаслідок російської агресії в Криму та на Донбасі, питання мови відійшло на другий план. Про нього воліють не згадувати, як про «провокативне», «дратівливе», таке, що нібито роз’єднує країну. Навіть згаданий закон Колесніченка — Ківалова з цих мотивів вирішили не чіпати. І хоча загроза запровадження «другої державної» начебто минула, реальна сфера застосування української мови непомітно, але неухильно звужуються. Водночас державної мовно-культурної політики в Україні, як і раніше, фактично немає. Здається, досвід Криму та Донбасу, де ворог скористався її відсутністю, нас нічого не навчив. Російська продовжує домінувати в телеефірі та пресі. Нехтує державною мовою, зокрема й під час офіційних заходів, значна частина високопосадовців. Дехто ж із новопризначених урядовців-іноземців нею просто не володіє. Хто ж тоді має захищати українську мову в Україні?

Нещодавно Верховна Рада намагалася внести зміни до Закону «Про державну службу», зобов’язавши посадових та службових осіб органів державної влади володіти українською мовою. Законопроект, який змусив би чиновників здавати іспит із державної мови, не набрав необхідної кількості голосів — його підтримали лише 152 депутати. «Думаю, далося взнаки своєрідне лобі старорежимних елементів, які присутні в нинішній коаліції, — розповідає в коментарі «Дню» один зі співавторів законопроекту народний депутат України Юрій Левченко. — Водночас чимало депутатів просто неуважно готуються до засідання й тому піддаються на маніпуляції. Багатьох народних обранців дезорієнтував той факт, що парламент і так планує змінювати Закон «Про державну службу». Але, по-перше, варто зазначити: коли ці зміни ухвалять — невідомо. По-друге, слід пам’ятати, що йдеться про символи. Коли депутати голосують за подібний закон, вони таким чином встановлюють певну високу планку, яку опускати потім буде незручно — відповідні принципи доведеться враховувати і в наступних законопроектах. На жаль, в коаліції забракло голосів. Переконаний, що знання й використання державними службовцями української мови мають бути обов’язковими. Передусім ідеться про вищі політичні посади, на зразок міністра. Не варто забувати, що ситуація, в якій нині опинилася українська мова, є результатом кількасотрічної  державної політики Російської імперії та згодом Радянського Союзу. Тож змінити її можна так само лише шляхом відповідної державної політики. І йдеться не лише про заборони та примус, навпаки — держава має сформулювати ефективні стимули, на зразок повного звільнення від оподаткування будь-якої україномовної творчості. На жаль, такого бажання з боку держави зараз не спостерігається». На думку Юрія Левченка, призначення на найвищі посади людей, які не знають української мови, апріорі негативно впливає на якість державного управління — адже кожен документ, який такий чиновник повинен підписати, доводиться перекладати.

«У якій ще країні чиновники можуть дозволити собі не знати та не користуватися державною мовою? — обурюється в коментарі «Дню» мовознавець, доктор філологічних наук Олександр Пономарів. — Оскільки такі міністри, як Аваков, демонстративно нехтують українською мовою, їхні колеги-іноземці зробили висновок, що й їм вона не потрібна. Такого раніше ніколи не було. Пригадую, коли у Верховній Раді УРСР 1989 року було прийнято Закон «Про мови в Українській РСР», яким закріплювався державний статус української мови, на другий день усі депутати перейшли на українську! Раніше лише міщани-обивателі могли дозволити собі сказати: «Какая разница, на каком языке говорить». Тепер так говорять усі, починаючи... з Президента, який таким чином фактично зводить нанівець здобутки Майдану. На мою думку, слід негайно скасувати Закон Колесніченка — Ківалова й дотримуватися статті 10 Конституції України та рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 року, яким визнано, що Конституція зобов’язує застосовувати державну українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов’язків, у роботі і в діловодстві органів державної влади тощо. На міжособистісному ж рівні ви вільні говорити так, як вважаєте за потрібне. Переконаний, що Президент має перестати загравати з мешканцями сходу України за допомогою теми російської мови. Нещодавно на радіо вчителька з Краматорська, в якої запитали, як вона ставиться до того, що з Києва до неї звертаються російською, відповіла: «Дуже негативно. На Донбасі української не розуміють лише бандити, яких присилає Путін». Вважаю, що наші чиновники так само, як це відбувається, наприклад, в Латвії, повинні складати іспит на знання державної мови. Гасло «Єдина країна — Единая страна», яке ще нещодавно можна було побачити чи не на кожному каналі, фактично схвалює двомовність! Це неприпустимо. Справді єдиною може бути лише країна з єдиною державною мовою».