«День» – чи не єдина газета, яка бореться за історичну справедливість»

Позаду місяць інтелектуального липневого інтенсиву ХІІІ Літньої школи журналістики газети «День». Поїздки, зустрічі, дискусії, враження, знайомства — все це та висота, яку «День» запропонував осягнути небайдужим студентам, які в майбутньому прагнуть стати якісною і вагомою частиною новітньої української журналістики. Знайомство з газетою для учасників Літньої школи розпочалося зустріччю з ідеологом «Дня», головним редактором Ларисою Івшиною. Тоді розмову назвали «бойовим хрещенням», місяць по тому останню зустріч з редактором назвали «процедурою інтелектуального зважування». Не треба бути сильним символістом, аби вловити момент циклічності, повторюваності. Хоч де б ми були і чим би займались, ми завжди повертаємося до витоків, до першоджерел. Тому і підсумки щодо закінчення школи, свої враження і думки найкраще було обговорити саме з тією людиною, яка колись і задумала створити Літню школу журналістики «Дня» і продовжує втілювати свою ініціативу ось уже тринадцять років поспіль. «Це нагадує своєрідне зважування. Коли ви прийшли, у вас був один настрій, готовність, але і відчуття себе, мабуть, інше, ніж зараз, — говорить Лариса Івшина. — А вже друга зустріч по завершенні Літньої школи — процедура зважування — показала, скільки ви в правильному сенсі набрали ваги. Остаточні ж результати буде видно з відстані певного часу».

ЗА СЛОВАМИ ЛІТНЬОШКОЛЯРІВ, УСІ  «ОСОБЛИВІ» ЛЕКТОРИ (А ЇХ 21) СТАЛИ ВАЖЛИВИМИ «ПАЗЛАМИ» У ЇХНЬОМУ СВІТОГЛЯДІ

Підсумкова зустріч з головним редактором не була протокольно сухою. Навпаки — це був емоційний і щирий діалог, де літньошколярі проявляли власний голос, чого їх вчили в редакції. А почалося обговорення з перегляду малюнків ще 1990-х років днівського карикатуриста Анатолія Казанського. «У «Дня» є один улюблений жанр, який в принципі в українській журналістиці недооцінений. Таких карикатуристів, яким був Анатолій Казанський, більше немає, — зазначає головний редактор. — Його особливість була в тому, що він мислив як історик, як філософ і як стратег. Бачив такі речі, яких багато людей не бачили тоді... Сьогодні наше суспільство перебуває в такому стані, що масово треба дивитися такі карикатури і постійно їх обговорювати, шукати різні смисли. Це реально педагогічно-психотерапевтичне звільнення».

Останній діалог, звісно, дуже відрізнявся від першої зустрічі: літньошколярі стали відвертішими, впевненішими і в правильному значенні розкутішими. Кожен охоче ділився своїми враженнями про місяць перебування у «Дні», думками про лекторів, які найбільше запам’яталися, планами на найближче майбутнє. За словами учасників школи, кожен лектор, а їх, до слова, було аж 21, ставав певним пазлом у їхньому світогляді, заповнював «білі плями». «Звичайно, ті лектори, які виступають у нас, з одного боку, затребувані майже всюди, а з другого — їх майже ніде немає. І це проблема, бо в країні реально берлінська стіна стоїть між народом і його великим попитом до розвитку. Є забиті сектори, темні кутки, але я вірю, що основна частина українського народу хоче розвиватися», — говорить Лариса Івшина. А місяць літнього інтенсивну у Літній школі журналістики показав — розвиватися хоче і молоде покоління українців. Сьогодні вони шукають правильних орієнтирів і напрямків — з «Днем».

Дмитро ПАЛЬЧИКОВ, Львівський національний університет ім. I. Франка:

— У мене була і перша літня школа, і друга, і я б навіть сказав, що третя, попри те, що був цього разу співкуратором, проте суть роботи не змінилася... Якщо перенесемо газету на футбольне поле, яку позицію займала б газета «День»? В команді є роздаючі (не будемо говорити про тренера, бо «День» може бути не тільки гравцем, а й тренером). Видання роздає багато пасів, але головне — якісно їх використати. Якщо всі зустрічі, розмови, спілкування переосмислити, то маємо таку ж ситуацію. Газета «День» пасує, і вся увага на нас.

Наталія ШИМКIВ, Львівський національний університет ім. I. Франка:

— Для мене «День» — чи не єдина газета, яка бореться за історичну справедливість. При чому і за минуле, починаючи від Володимира Великого до Георгія Гонгадзе, і за теперішнє. Цей образ газети, яка бореться, мені дуже імпонує, саме тому я сюди пішла. З першого кроку в редакції відчуваєш цю принципову позицію правди. Ти маєш говорити правду, тому що інакше ти не журналіст. Для чого тоді ти йдеш, адже є багато пропагандистських видань... Мені подобається ця атмосфера, швидкий рух. Я уявляла, що тут шалений рух, але це все настільки класно, ти не встигаєш задумуватись над дрібничками. Ти працюєш, маєш тему, яку потрібно здати якісно, тому що це твоє обличчя, твоє ім’я. Мені згадалась фраза Олени Стяжкіної про те, що зло заселяється в порожнечу. От «День» не дає тобі порожнечі, ти маєш тему, ти працюєш, і це ідеально.

Iрина СТЕЛЬМАХ, Львівський національний університет ім. I. Франка:

— Рівень газети стимулює до того, щоб ставити високі вимоги і досягати їх. Прийшовши сюди, я зрозуміла, що можу більше, ніж могла раніше, що я росту, і цей зріст не припиняється. Я працюватиму над собою, це справді школа-інтенсив. За цей місяць були і хороші моменти, і певні складнощі, але ці складнощі формують журналіста. Саме так формується сучасна українська журналістика, яка має стати реально об’єктивною, а не такою, якою вона є зараз.

Кожен лектор справді був особливим. Це не були люди попсові, яких запрошують на всі телеканали, яких ми постійно чуємо, і які нав’язують нам свою думку. Це були люди, яких я до того не чула і, можливо, не почула б. Особисто для мене і Олена Стяжкіна, і Андрій Сенченко, і Юліана Лавриш, і Оксана Пахльовська стали пазлом мого світогляду, вони всі різні, але є представниками однієї ідеї та однакових цінностей. Ці цінності мають стати для всіх українців єдиними і сформувати світогляд кожного. У мене є приятелька, яка навчалась у Донецьку, ми росли з нею разом, і в нас були однакові погляди до певного часу. Але пізніше вона, коли почала навчатись у Донецьку, змінила свої погляди на деякі речі, і я їй не змогла пояснити, чому так, а не інакше. Можливо, якби вона послухала ці лекції, то змінила б свої погляди, і я жалкую, що немає такої можливості у всіх, навіть не журналістів, почути думки, які доносили до нас наші чудові лектори. Лектор, який мені найбільше сподобався — Євген Марчук. Я чекала цієї зустрічі, вона стала таким марафонським забігом для Літньої школи.

Марта ФРАНЧУК, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:

— У кожному періоді мого життя є фрази, які закарбовуються в душі і характеризують певний момент. Я пам’ятаю, коли відвідала виставку Катерини Білокур, зрозуміла, що в оцій цитаті на всю стіну — моє життя. Цитата звучала так: «Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети. І тоді доля винагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і незрівнянного мистецтва». У мене всю душу розривало від того, наскільки це глибока цитата. Гадаю, ця цитата підходить і для Літньої школи, адже вона показує, що всі ці лектори, які тут зібрались, може не є такими відомими, але всі мали цю мету і йшли крізь терни, через побиття, як от Олександр Єльяшкевич. Вони всі йшли і не зламались, просто йшли, бо бачили, що є мета когось навчити, щось дати і не просто комусь, а всій країні. Це мистецтво маленьких кроків. От прийшла людина, вона розповіла якусь історію, і, можливо, справила на когось таке враження, що та людина пам’ятатиме цю зустріч і пам’ятати, що я не можу собі зрадити, не можу опустити руки і сказати: «Тут у мене якась невдача, все, отже, не моє». Пам’ятаючи такі моменти, розумієш, що є заради чого жити, не кинути журналістику.

Якось одна людина скинула мені статтю Єфрема Лукацького — фотокореспондента із Associated Press, і там була фраза, що медійник має бути освіченою людиною і дуже гарно, якщо журналіст має ще якусь іншу професію, а найкраще — це журналісти-історики. Я тоді вирізала цю цитату, повісила на стіну, почала усвідомлювати, що насправді розуміння тих глибинних процесів, які відбуваються в країні, має бути. Історія — це час і простір, і треба розуміти, що якби не було цього, то не було б іншого. Зараз я дуже щаслива, що навчаюсь на історика і можу поєднувати це з журналістикою, аналізувати те все, що відбувається навкруги. І я також мрію про те, що колись зроблю якийсь маленький крок для України, який стане гігантським стрибком для неї чи всього людства, це моя мета, я просто хочу зробити щось таке, щоб нашій країні було справді добре.

Дар’я ТРАПЕЗНIКОВА, Київський національний університет ім. Т. Шевченка:

— Зовсім нещодавно мені здавалося, що переступити поріг редакції і, взагалі, працювати тут — це щось на зразок того, як зірвати джек-пот у лотереї, виграти якийсь скарб. У принципі, так воно і є — кожен із нас зірвав джек-пот, але різниця між Літньою школою і лотереєю в тому, що «День» не роздає скарби просто так. Тобто кожен, хто сидить тут, удостоївся цього скарбу. Що я можу сказати про себе? Літня школа — це моя друга мрія, яка здійснилася. Перша моя мрія була переїзд до Києва і вступ до Інституту журналістики. Коли я приїхала в Київ вперше, то тоді подавала документи, я, взагалі, мало бачила України. Я приїхала в Київ, стала на платформу і зрозуміла, що це моє місто. Таке саме відчуття в мене було, коли я першого липня зайшла в цю будівлю. Справді, тут така особлива атмосфера, що ти працюєш, і тобі дуже хочеться тут бути не восьмигодинний робочий день, а 24/7. Щось робити, розвиватися — працювати, працювати і ще раз працювати.

Я з Горлівки, із буремного Донбасу. Там все-таки є люди, варті того, щоб їх почули. І ось, зокрема, вартісна людина — Олена Стяжкіна, зустріч з якою запам’яталася мені, зрозуміло, найбільше. Важко говорити на цю тему... Вона казала про запах дому, і важко було тоді втримувати в собі ці сльози, бо вона розповідає про це вугілля... А мені ще додається аміак, бо в нас там хімічний концерн «Стирол» і постійний запах аміаку в повітрі. Вона все це розповідала, так, усім нам хотілося плакати, але мені хотілося плакати найбільше. Але немає сенсу показувати, що цей біль є, бо Олена правильно сказала: «Чужим болем довго жити ніхто не зможе». Немає сенсу плакати, побиватися, що в нас усе погано, що нас позбавили Батьківщини, що в нас забрали все... Так, у нас забрали все. Але ми не можемо акцентуватися на почуттях жалю, розслаблятися. Ми мусимо діяти. І ті, хто вже обрав Україну, мають об’єднуватися з іншими, з усіма вами. І маємо будувати українську державу, нашу рідну країну.

Якось так складається, що журналістських робіт скільки виконувала: і для університету, і для «Дня», і, сама того не знаючи, потрапляла на переселенців. У мене було завдання для «Дня»: репортаж із волонтерської ярмарки, там були капелани з організації «Капеланське служіння війську», один капелан, як виявилося, був із Горлівки, мій земляк. Ми з ним багато спілкувалися, і він сказав таку річ: «Знаєш, Дашо, от закінчиться сьогоднішній день, настане новий, і ми опинимось на один день ближче до перемоги». У мене в гуртожитку на стіні є такий маленький куточок, де висять фотографії з дому, і я повішу там цю цитату поряд з фотографією українського мітингу в Донецьку. Стяжкіна сказала, що доки ми живі, є можливість все виправити, і я дивитимусь на цей куточок Батьківщини, який залишився у мене, й віритиму, що повернуся в український Донбас.

Софія РУСЬКИХ, Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова:

— Я вчуся на культурології. І тому, коли я потрапила в цю Школу, — зрозуміла, що писатиму про культуру. Але за цей місяць «День» виховав у мені нову частину. Майже весь цей місяць я плакала, коли приходила додому. Плакала не тому, що слухала зустрічі з лекторами, які працюють у царині мистецтва, а через зустрічі з політиками. Я була на Майдані майже весь час і бачила цю ситуацію зсередини. Я ніколи не цікавилася політикою, не думала, що є люди в політиці, яким не байдужа наша країна. А тут я на місяць потрапила в середовище, якому точно не все одно. Я навіть у блозі це написала, що для мене «День» став островом мудрості у штормі нерозуміння. Бо ви справді допомагаєте, збираєте цих людей, які воюють за країну, і з ними будуєте міцну флотилію, яка здатна обороняти нашу країну. Мені запам’яталися поїздка в Самчики, інтерв’ю з великими людьми мистецтва, але найбільше — політичні зустрічі. І навіть з зустрічі з Оксаною Пахльовською, людиною науки та культури, мені запам’яталася її політична цитата: «Зараз країни грають у шахматну партію, де Путін сів і поклав на столі пістолет. І що ви будете робити?» І коли я брала інтерв’ю в іконописця Лева Скопа, запитала в нього: «Коли закінчиться ця війна?» Він сказав, що ми вже виграли. Саме політичні цитати мені запам’яталися. Я розумію, що в моїй свідомості з’явилося щось нове, яке не відвертається від політики, розуміє, що не все так погано, як мені думалося, коли я знала менше... Тепер я розумію, що є куди рухатися і що робити.

Аліна ВАВРИНЮК, Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича:

— Завдяки цій школі я зрозуміла, як у «Дні» знімають порчу, та у певному сенсі я відчула це на собі, бо «День» справді змінює свідомість, адже ти потрапляєш в екологічно чисте середовище і з нього ти можеш бачити, яким брудним повітрям, за його межами, інколи дихають інші люди. Є стільки речей, про які потрібно говорити, але про які не говорять, є так багато речей, про які треба думати, але про які не думають. І після всіх зустрічей із такими особистостями, як Олександр Єльяшкевич, Олена Стяжкіна, Оксана Пахльовська, Андрій Сенченко, ти розумієш, що можна жити і думати по-новому. Справді, хочеться, щоб коли ми вийдемо із цієї редакції, утворити навколо себе таку екологічно чисту кульку. Мені тут, без сумніву, дали дуже багато в професійному плані, бо я побачила дуже багато своїх помилок і, сподіваюся, навчилася на своїх помилках, І я маю тепер такий список різних речей, прогалин, які треба заповнити, рис такий широкий простір для самовдосконалення... У своєму мотиваційному листі я написала, чому хочу сюди потрапити, бо моя мета — бути якісним журналістом. Крім того, що «День» допоміг мені в цьому, у мене з’явилася ще одна мета — стати якісною людиною.