Сьогодні відбудеться поховання зв'язкової УПА Ольги Горошко

5 вересня на 98-році життя померла Ольга Горошко - зв'язкова УПА "Троянда". Прощання відбудеться 16 вересня, до обіду, а після цього тіло патріотки повезуть на Рівненщину та похоронять біля сина.

Ольга Горошко народилася 12 травня 1917 року в селі Чайківці на Сумщині, куди її батько приїхав на заробітки. У 1935-1936 роках - активістка «Просвіти» та «Відродження» у с. Лози, що в Збаразькому р-ні, на Тернопільщині. Наприкінці 1939 р. утікає через Польщу до Відня,а потім до Берліна, але вже в 1941 р. повертається в Україну. Розпочинає роботу у підпіллі. 19 серпня 1942 року Ольгу Горошко арештували німці і кинули її до Кременецької в’язниці, звідки вона утекла в лютому 1943 р. З 1949 до 1956 р. Ольга Горошко відбуває покарання у таборах суворого режиму. У 1981-му році від раку помирає її єдиний син Ігор Кандрась. У 2006 році тернопільська обласна влада виділила деякі кошти на придбання житла для пані Олі. Правда, в Тернополі за ці гроші квартиру, навіть найдешевшу, купити було неможливо. Тому при сприянні громадських діячів, зокрема поета Петрука-Попика, придбали невеличку квартиру в місті Збараж.

Світлана Боднар наводить спогади на своїй сторінці у Facebook: "Дещо з того, про що колись мені розповідала Ольга Юхимівна: «У тюрмах були безкiнечні тортури. Дай, Боже, щоб нікого не катували так, як мене, — розповідала Ольга Горошко. — Мене кидали на підлогу, топтали чобітьми по голові, били нагайками і грубими палицями по ногах, руках. Били так, що аж шмаття летіло, а я в думках проказувала «Отче наш»... Згодом забула навіть молитву і проказувала тільки перші два слова з неї. Катували мене без перепочинку, я вже не знала, де день, а де ніч".

"Жінка ніколи не думала про самогубство, хоч як би не було їй важко. «Незважаючи на жорстокість слідчих, під час допитів я нікого не виказала, — гордо мовила Ольга Горошко. — Про себе розказувала все, а про інших — ні слова. Я і не приховувала своїх політичних поглядів. За це мене судило «особоє совєщаніє» — дали десять років виправно–трудових таборів суворого режиму. Відбувати строк відправили в один із мордовських таборів, що у селищі Явас, біля станції Потьма. На засланні розвідниця УПА жила у величезному бараці, де тулилися десятки жінок. Спали вони на двоповерхових нарах. Жінка згадує, що умови в таборі були нестерпними, але найяскравішим спогадом є баланда, якою годували засуджених. «Це була звичайнісінька ячмінна зупка, але така ріденька та пісна — аж синя, через це ми їй дали назву "синие глазки", — розказує Світлана Бондар спогади розвідниці..

Ольга Горошко згадувала, що трагедії переслідували її впродовж усього життя. Вона поховала всіх свої рідних — маму, чоловіка, єдиного сина. «У 1969–му, закінчивши Київський інститут цивільної авіації, Ігор поїхав працювати в Якутію, де й оженився. Там нині живуть мої внуки Владислав та Юрій і чотири правнуки. У 1980 р. Мій син тяжко захворів. В Московському онкологічному диспансері діагностували рак легень. У 1981 році я привезла його до родини у Вишнівець. Ігор писав вірші, любив українську пісню. Усе йому тут було рідне. Останній свій вірш він присвятив мені: «Мужня моя і ніжна, як я тобою горджуся! Усмішку твою привітну з собою назавжди візьму…».