«Мости пам’ятi»

У Львові нещодавно відбувся міжгенераційний діалог: «Спогади про тоталітарне минуле: зустріч молоді та політв’язнів». Організували його МГО «Основи свободи» разом із Меморіальним музеєм «Територія Терору». Представники від цих організацій — Галина Буньо і Людмила Левченюк — стали координаторами діалогу, участь у якому взяли десять студентів із різних регіонів України та п’ять колишніх в’язнів нацистського та радянського режимів, які проживають у Львові: Ярослава Мельничук (1929 р.н.), Степан Горечий (1929 р.н.), Ганна Іваницька (1925 р.н.), Онуфрій Дудок (1926 р.н.) та Ірина Шуль (1918 р.н.)

«20-РІЧНИЙ СТУДЕНТ І 90-РІЧНА КОЛИШНЯ ПОЛІТУВ’ЯЗНЕНА СПІЛКУЮТЬСЯ НА РІВНИХ»

«Ми захотіли надати можливість представникам студентської молоді отримати знання про унікальний досвід очевидців тоталітарного минулого і порівняти його зі своїм досвідом безпосередньої участі чи спостережень за історією, зробити висновки на майбутнє», — говорить Галина Буньо. «Під час спілкування в малих групах колишні політв’язні позбулися своїх острахів щодо сучасної молоді загалом та багатьох своїх стереотипів щодо вихідців з інших регіонів України», — каже вона.

Співорганізаторка від Меморіального музею «Територія Терору» Людмила Левченюк ділиться: «Розвиток такого діалогу було важко передбачити, оскільки перешкодою могла бути різниця у віці майже у 80 років, а також різні погляди учасників. Вони знайомилися одне з одним за допомогою мап України, Європи і світу, де кожен позначав важливі для себе місця — народження, походження родини. Потім ділилися комунікативними та індивідуальними спогадами історичного значення в малих групах, презентували історії назагал».

«Ми трохи хвилювалися за політв’язнів: чи витримають вони фізично шість-сім годин працювати у такому інтенсивному режимі. Як виявилося, витримали. І, за їхніми словами, якби не часові обмеження, із задоволенням продовжили б спілкування. Як сказала найстарша наша учасниця, 97-річна Ірина Шуль: «Я гадала, що молодь тільки думає за гроші, за бізнес, але бачу, що є патріотична молодь, яка хоче знати свою історію і працювати для своєї держави». «Водночас студенти всі відзначали, що спілкування з очевидцями, які пережили історію, зовсім інакше, ніж про це написано у книжках, — додає Людмила Левченюк. — Коли 20-річний учасник зі cходу України і 90-річна колишня політув’язнена радянського режиму спілкуються на рівних, відкривають для себе правду одне про одного і починають розуміти більше одне одного внаслідок пережитого — розумієш, наскільки важливим є проведення таких заходів і трохи шкодуєш, що так мало їх проводилось до цього часу в Україні».

Далі слово — молоді.

«ТАКИЙ ОПТИМІЗМ НЕЧАСТО ЗУСТРІНЕШ СЕРЕД МОГО ПОКОЛІННЯ»

Катерина КОВАЛЕНКО, студентка Чернігівського національного технологічного університету:

— Коли я долала величезну відстань у сотні кілометрів, думала, що вести бесіду буде складно, адже різниця у віці між нами — понад 70 років! Проте вже з перших хвилин зустрічі із старшим поколінням ми зрозуміли, що маємо справу з людьми, які у душі такі ж, як і ми. Однак, такої кількості оптимізму, патріотизму та щирості нечасто зустрінеш серед мого покоління.

Найбільш щирим та зворушливим для мене був діалог із Ганною Іваницькою. Вона розповідала, яку роль відігравала у проведенні Львівського віче 1988 року, про арешт та жорстокі тортури... Незважаючи на це, вона промовила надзвичайно щирі слова: «Я люблю Україну до загибелі!» Коли я дивилась в її очі, розуміла, що Україна жива, поки є люди, які її так люблять! Я була вражена витримкою та відданістю цієї жінки, адже вона отримувала розряди електрошока 33 рази!

«ДІАЛОГ ДУЖЕ ЗБАГАТИВ МЕНЕ МОРАЛЬНО»

Антон ЛИТВИНЕНКО, студент Запорізького національного університету:

— До цієї зустрічі я лише подекуди чув про політв’язнів та мало задумувався про наслідки для людей від тоталітарного режиму. Мене дуже вразив той факт, що люди, яких радянська та німецька влада жорстоко карала за свою проукраїнську позицію, витримали ті знущання, катування та під загрозою смерті не здавалися, відстоювали свою позицію до кінця. Я дуже радий, що цим політв’язням вдалося вижити та побачити незалежну Україну, але чи ту Україну, за яку вони боролися? Під час спілкування з колишніми політв’язнями я був вражений їхньою активністю, незважаючи на свій вік, вони робили все, що могли для своєї країни. Я зрозумів, що мої думки щодо майбутнього України збігаються з думкою інших учасників. Тут були люди, які поділяють мої погляди, а цього мені не вистачає у середовищі, де я постійно знаходжусь. Коли ти бачиш, що багато людей із твого оточення мають проросійську позицію, і багато з них готові перейти на ворожу сторону за пару гривень, то дуже важко жити і миритись із цим. Діалог дуже збагатив мене морально. Це — люди епохи!

«ТРЕБА ЦІНУВАТИ ЛЮДЕЙ, ЯКІ БОРОЛИСЯ ЗА НАШЕ МАЙБУТНЄ»

Павло ХОМЮК, студент Академії адвокатури України:

— Перед заходом у мене був дещо розгублений стан. Я не знав, що зможу розказати людям, які мають такий досвід у житті. Але всі мої переживання зникли, коли нас поділили на групи та попросили поділитися історіями з життя наших родичів, яких спіткала не найкраща доля, які провели частину своєї молодості під гнітом Радянського Союзу, у боротьбі за виживання у концентраційному таборі. Кожен мав свою історію. Зі мною у групі був пан Стефан. Я бачив не печаль в його очах, а оптимізм. Його розповіді про життя у таборі мене надихнули. Пан Стефан пройшов через декілька концтаборів, брав участь у Норильському повстанні, мав силу та дух залишитися вірним Україні та продовжувати жити. Казав, що не любить песимістів і вважає, що треба шукати у всьому позитив. Наприклад, сказав, якби він не пройшов концтабір, то навряд чи б дожив до 87 років, адже це його зробило сильним та загартованим до життєвих обставин. Я відчув ту силу духу, і це дуже вплинуло на мене. Я зрозумів, що потрібно вміти вставати попри все, а також цінувати людей, які боролися за наше майбутнє. Вони — наші герої!