Iз «книги сяяння»

Чомусь от се пригадується все частіше. В гостях в Івана та Марічки, на київському лівобережжі, на вул. Серафимовича. Питаю в Івана Васильовича, чи не хоче він перебратися на високий правий берег, із оцих новобудовних висоток? Він бере мене під лікоть і припрошує на балкон. Якраз сонце при заході і Лаврські бані, Лаврські дзвіниці виблискують у всій своїй золотавій красі. «Оцю картину, — каже Миколайчук, — не проміняю ні на яку іншу! Ви ж подивіться — це ж сама вічність...»

Що полишає по собі артист? А те, що й будь-яка інша людина — образи. Тільки ж у чому різниця? Актор дарує нам у спадок образ людини як такої, очищеної від випадковостей і побутових наростів. У «Книзі сяяння», писаній ще у ХІІІ столітті, говориться про те, що «образ людини містить у собі всі світи горні й дольні», що образ той обрано «Святим Старцем» (Богом) для Себе Самого (цитую за однією з книг Сергія Авєринцева). Може, надто красиво виходить, а тільки ж напевне правда: артист, митець своїм образом (образами) пов’язує нас із Господом. І те, що складається у вселенську скарбничку образів, то є не стільки людський вибір, скільки селекція Самого!

І артистів Він так само обирає нам (а точніше — підказує: ось же він, образ ваш, ось же справжня подоба ваша!). Ви покладіть поруч кілька фото з ролей Миколайчукових — вони проміняться так, як оті Лаврські надвечірні бані. І той, хто намагається звести Поета (як це буває з деякими «шевченкознавцями», до прикладу) чи Артиста до їх побутових зліпків, робить злочин не просто моральний. Бо ж пробує затоптати, заплювати стежку, прокладену до Бога. Бо ж прагне вимазати дьогтем образ самої людини, звести його до побаченого у власному дзеркальному відбитку.

У ці дні не можеш не думати про Богдана Ступку, що відійшов од нас і нині прошкує на побачення з Миколайчуком, якого мав за наставника (попри те, що однолітки) під час роботи над «Білим птахом із чорною ознакою».

— Я помітив, — казав Ступка, — мені легше грати ті персонажі, у яких є контакт із Господом. Можливо, що так у мене виходить бесіда з Ним. Нехай це ще далеко від молитви, але ж щось таке відбувається. Вражаюча кількість людей, що прийшла попрощатися з артистом у вівторок минулого тижня, прагнула, крім усього, засвідчити, що образи, творені Ступкою, нею взяті до свого духовного обладунку. Що молитви Артиста нею почуті...

Пишу ці рядки, а перед очима епізод із «Білого птаха...» Петро Дзвонар (Миколайчук) вертає з румунського криміналу, йде із рушницею та цимбалами через поле (до речі, ось як це записано у сценарії Миколайчука та Юрія Іллєнка: «У розривах хмар — там, де повинно бути сонце, чи зірки, чи Бог, — виникає постать людини»). Чути металевий клекіт, Петро розгортає колосся і бачить братів своїх — Ореста й Богдана (Юрій Миколайчук), що клепає косу. У прихистку, в самому лоні природи, так схожому за пластикою на євангельську сюжетику...

Ступка-Орест радісно схоплюється на ноги:

— Петро, що б тебе ясний шлячок трафив! Як я сі зле!

Петро:

— То що, Дзвонарі, драпс чи кука?

— От ми тобі зараз покажемо — і драпс, і куку...

І в захваті схоплюються поборювати один одного. Й борцівський захват перетворюється на братні обійми, і щасливий регіт. І камера, наче оком Божим, дивиться на них із самої гори. Як пригорнулися вони, як примкнулися до земного лона — з якого вийшли і в яке підуть знову. Може, нині дограють вони на небесному екрані цей епізод, який прозирається мною через пелену сліз. І Сам головний Глядач, він же й Режисер, задоволено констатує: «Знято!» І Юрій Іллєнко так само задоволений: «Хлопці, ну, хлопці — як здорово!» І дописує кілька рядків у свою «доповідну Апостолові Петру». Що саме — нам уже не прочитати, хіба що почути.

Ні, вони й справді магічно зчеплені один із одним в одне братнє коло, от сі шістдесятники, от сі творці екранних магій українських. Хіба ж випадково Іллєнко покинув нас на день народження Миколайчука два літа тому? А те, що Ступка одлетів тієї самої липневої днини, що й Кость Степанков вісім років тому? І тут же зринає в пам’яті, як на похороні Леся Сердюка у кінці травня 2010-го Іллєнко говорив про дивовижну школу українського кінолицедійства, і було те у Франківському театрі.

Вони одлітають, один по одному, і не тільки актори: Миколайчук, Володимир Денисенко (зняв Миколайчука в ролі молодого Шевченка у фільмі «Сон»), Леонід Осика, Василь Цвіркунов, Вілен Калюта, Борислав Брондуков, Степанков, Сердюк, Юрій Іллєнко, Ступка... Так страшно й невідворотньо, одначе ж полишаючи нам свої «книги сяяння».

Ви замислювалися, як сталося так, що акторська професія із зони зневажених і навіть гонимих у ХХ столітті вийшла на рівень найповажніших, рівень творення міфологій про людину і людство? Чи не тому, що артисти запропонували нам людські образи, яких треба прагнути, під якими треба себе чистити? Саме у ХХ столітті, коли людське стільки разів кидали у прірву, засипали лайном, ще й притоптували у дикому танці. А як старанно притоптують (і сьогодні знову) все людське-українське... І з того погрому, з того замало не потойбіччя щораз виринає людське обличчя. Миколайчукове зокрема. Як у відомому епізоді «Комісарів» Миколи Мащенка, де Громов-Миколайчук щораз уперто підіймається й уперто вставляє свій іконописний лик в екранну раму. Перетворюючи останню на ікону.

Ще пригадалося. В останні свої літа Миколайчук говорив незрідка, що хоче покинути кіно. От іще пару фільмів зніме, і гаплик: переходить на письменницькі хліба. Буде творити у свобідному режимі. Мені, щоправда, не дуже в те вірилося. Одначе так само і Ступка все частіше говорив, що втомився од сцени, що хочеться або піти, або грати маленькі ролі — Фірса, скажімо, з «Вишневого саду». Останні десять літ життя й Іллєнко не знімав, зате писав — книжки й сценарії. Кіно, екран, сцена — то надважкі випробування, праця, що вимагає, перефразовуючи класика, «загибелі всерйоз», а не простої тобі «читки».

Пом’янемо сьогодні (3 серпня) Івана Миколайчука і ще раз воскресимо на екрані своїх зіниць образи, ним сотворені, ним намолені. Хвала йому й довічна дяка.

Бо ж так воно, знов і знову: «У розривах хмар — там, де повинно бути сонце, чи зірки, чи Бог, — виникає постать людини»...

НЕЗНЯТИЙ КАДР НЕЗІГРАНОЇ РОЛІ

Його в обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони —
чекало все! Іван косив траву.
О, як натхненно вміє він не грати!
Як мимоволі творить він красу!
Бур’ян глушив жоржини біля хати,
і в генах щось взялося за косу.
Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
були його єдині глядачі.
І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
несли на грудях фініші стрічок.
Десь блискавки — як бліци репортера,
проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, —
він не помітив, бо косив траву.

Ліна КОСТЕНКО