«Перелом усіх старих стереотипів»

Напередодні відкриття пам’ятника гетьманові Війська Запорозького Іванові Мазепі у Полтаві «День» нагадав перипетії, які передували встановленню монумента, та спробував проаналізувати, чи доросли полтавці до сприйняття героя нашої держави не в світлі радянсько-імперських штампів.

«2009-Й «ДЕНЬ» РАЗОМ З НАЦІОНАЛЬНИМ МУЗЕЄМ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ПРОГОЛОСИВ РОКОМ ІВАНА МАЗЕПИ»

Як зазначає член правління Полтавського обласного об’єднання товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка Олег Пустовгар, передумови до появи бронзового Мазепи в центрі міста з’явилися навіть не 2008 року, а набагато раніше. «Як тільки Україна відновила свою державність, з 1991 року полтавський осередок «Просвіти» розпочав формування проукраїнської, україноцентричної точки зору стосовно постаті Івана Мазепи. Тоді про пам’ятник ще не йшлося, але створювалося відповідне інформаційно-культурне тло. Ще в 1991 році полтавська «Просвіта» і національні демократичні партії зініціювали створення пам’ятника козакам-мазепинцям, які загинули на полі Полтавської битви. До цього йшли два роки, і нарешті в 1993 році він був збудований. Ця ініціатива виникла тому, що символьний простір Полтави сповнений пам’ятниками «славе русского оружия». Того часу, якщо говорити сучасними інтернет-мемами, це була і перемога, і зрада. Перемога в тому, що пам’ятник з’явився на Панянському бульварі, але, на жаль, напис на ньому був не той, який пропонувала «Просвіта». Ми закликали встановити напис «Пам’ятник козакам, які загинули на полі Полтавської битви на боці гетьмана Мазепи», проте в кінцевому результаті було нанесено лише «Українським загиблим козакам».

Це була перша цеглинка, яку просвітяни заклали у формування свідомості полтавців з приводу постаті Івана Мазепи. Наступним кроком стало проведення різних культурно-мистецьких заходів, мітингів, читань, виїзних засідань, конференцій, видання книжок, оновлення експозиції  в музеї історії Полтавської битви. На ОДТРК «Лтава» були розроблені телепроекти про гетьмана, а також було домовлено з комунальними газетами про вихід просвітницьких матеріалів стосовно Мазепи та багато іншого.

Важливим етапом просвітницької діяльності стало проведення фестивалю «Мазепа-фест». Як згадує Олег Миколайович, фестиваль був присвячений ушануванню пам’яті українського гетьмана. «Це був не рок-фест, як прийнято вважати, а мистецький захід, до якого, крім рок-концертів, входили кінопокази, дні театру, мультиплікаційного кіно та багато іншого. У 2002 році з ініціативи голови  полтавської «Просвіти», народного депутата Верховної Ради України Миколи Кульчинського відбувся перший фестиваль на Співочому полі імені Марусі Чурай. На початку було цікаво чути від людей, які не цікавилися історією, що Мазепа – це ледь не рок-музикант. Потім велика частка людей задалася питанням «хто такий Мазепа?». Ведучий Сергій Осипчук зі сцени ненав’язливо в паузах між виступами виконавців розказував про Мазепу, його роль в історії України. У молодіжному середовищі формувалася і культивувалася любов до українського мистецтва та історична правда про гетьмана Івана Мазепу».

Нагадаємо, газета «День» протягом своєї майже 20-річної історії на шпальтах рубрики «Україна Incognita» та у книгах своєї Бібліотеки послідовно розвінчувала імперські міфи і оприлюднювала маловідомі епізоди з життя гетьмана. А 2009 рік «День» разом з Національним музеєм історії України проголосив роком Івана Мазепи. На шпальтах газети в рубриці «Рік Мазепи» вийшло чимало матеріалів істориків, філософів, культурологів, які досліджували постать гетьмана.

«ЗАРАЗ УЖЕ ВІДСОТКІВ СІМДЕСЯТ ПОЛТАВЦІВ МИСЛИТЬ ІНАКШЕ»

Проте на політичному рівні вголос говорити про «реабілітованого» Мазепу почали лише за президенства Віктора Ющенка. На хвилі після Помаранчевої революції навіть була прийнята ініціатива Миколи Кульчинського щодо встановлення пам’ятника. Міська влада, до речі, теж виступила «за». Паралельно голова «Просвіти» намагався переконати Віктора Ющенка видати відповідний указ про спорудження пам’ятного знака. Але указ вийшов аж у жовтні 2007 року і мав назву «Про відзначення 300-річчя подій, пов'язаних  з воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу».

«Власне цей указ стосувався не лише спорудження пам’ятника у Полтаві. Це багатовекторний документ, який зобов’язував державні органи влади продовжити роботу, що виконувалася на громадському рівні.  У 2008 році міська рада сформувала кінцевий варіант розміщення пам’ятника, а держава виділила субвенцію 1,5 мільйона гривень. Але потім у наступ пішли  противники і субвенцію потрібно було повернути у бюджет. Після цього Кульчинський вирішив, що здаватися не потрібно і що ми зберемо кошти своєрідною народною толокою. Це було схоже на збір громадських коштів на пам’ятник Іванові Котляревському, що відкрився у Полтаві 1903 року», ‒ згадує Олег Пустовгар.

Та вже 2009 року процедура встановлення була загальмована тодішнім мером міста Андрієм Матковським. Вигадувалися все нові й нові документи, які потрібно було оформити. А далі був період правління Януковича, коли ніхто навіть не марив думкою, що пам’ятник буде встановлено. Просвітяни намагалися хоча б залишити цю тему на слуху, надсилаючи запити та випускаючи просвітницькі газети. Відновилася боротьба лише після Революції Гідності. Власне саме тоді за сприяння голів ОДА Віктора Бугайчука та Валерія Головка вдалося «дотиснути» міську владу щодо прийняття остаточного рішення про встановлення постаменту.

«Минулого року на Покрову, коли пам’ятник нарешті привезли в Полтаву, я побачив, що вся просвітницька робота, що тривала з 1991 року, дала свої плоди. Зерно, яке сіяли впродовж двох десятиліть, зійшло саме зараз. Мене дуже вразило те, скільки людей прийшло подивитися на пам’ятник. Наша діяльність мала вплив на людей різних вікових груп. І статистика свідчить, що ще на початку 2000-их майже в половини полтавців проглядалися «совкові» штампи з приводу постаті Мазепи, а зараз уже відсотків сімдесят полтавців мислить зовсім інакше. Звісно, це сталося завдяки перелому громадянської свідомості після Революції Гідності, коли дуже активними темпами йде формування єдиної української нації», ‒ вважає Олег Пустовгар.

«ЩОБ СИТУАЦІЯ ЗМІНИЛАСЯ, МОЛОДЬ МАЄ БУТИ АКТИВНІШОЮ»

Доктор історичних наук, професор кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Юрій Волошин розповідає: «Для мене як історика Мазепа не зрадник і не герой, а людина своєї епохи. Він гетьман, який розбудовував Гетьманщину, думаю, в інтересах тогочасного панівного стану – козацтва. Зрадником його зробила імперська пропаганда, яка боролася з українським національним рухом у XIX столітті. В українській державі він не може бути зрадником, бо нікого в ній не зраджував. Якщо ж його перехід на бік Карла XIІ розглядати з точки зору політичної антропології, то знов-таки це навряд чи можна назвати зрадою, бо він пішов від Петра І тільки тоді, коли той відмовився захищати Гетьманщину, що, на думку Мазепи і козаків, був зобов’язаний робити, оскільки присягав на козацьких пунктах. Для української політичної ідеї, а отже й для сучасної України, Мазепа, безумовно, герой, тому що був одним із розбудовників козацької державності, яка вважається певним етапом українського державотворення. Я не думаю, що тут є якийсь предмет для полеміки. Всі ці дискусії нав'язані політиками,  які не здатні  вирішувати господарські проблеми, і недобросовісними та малоосвіченими журналістами, які цими ж політиками фінансуються. Чи змінився погляд на Мазепу у людей старшого віку, вихованого на радянській історії? Я думаю, що старше покоління не зовсім однорідне. Частина з них після здобуття Україною незалежності цікавилась історією України й читала Михайла Грушевського, Ореста Субтельного чи принаймні Миколу Аркаса, а можливо, й інші книги. Тобто образ Івана Мазепи для них змінився і став не такий негативний, як це було раніше. Але чимало з них (хто не займався самоосвітою, як наприклад, теперішній полтавський мер) дотримуються старих переконань, щиро вірячи, що в радянській школі їх вчили «правильно», а зараз молодь дурять «бандерівці» й американці. Таких людей ніхто ніколи не переконає, і, на мою думку, не слід цього робити. Вони самі відійдуть природним шляхом. Але якщо говорити прямо, то ставлення до Мазепи суттєво змінилося якраз на його користь. Однак полтавські політики своїм електоратом бачать лише старше покоління людей, яких успішно купують як не медикаментами, так цукром. Тому заграють з ними і говорять їм те, що ті хочуть почути.  Через це виникла проблема і зі встановленням пам'ятника гетьманові,  і з декомунізацією вулиць. Щоб ситуація змінилася, молодь має бути активнішою. Що символізує поява пам’ятника у Полтаві? Для мене це банальне виконання указу Президента, яке треба було втілити в життя ще у 2008 році, а не роздувати з цього проблему. До речі, головні дійові особи цього спектаклю досі залишаються ті ж самі. З іншого боку, в сучасних умовах це має символізувати, що Полтава таки українське місто. Місто, у якому на початку ХХ ст. виросло, працювало й жило дуже багато діячів українського національного відродження й розбудовувачів незалежної України. А то очільники міста кричать, що Полтава – духовна столиця України, а вулиці іменами українських діячів бояться називати. Українофоб Трегубов і кривавий диктатор Сталін їм чомусь миліші  за Мазепу й Міхновського. Виникає питання: чому?».

«ЩЕ БУДУТЬ ОБЛИВАННЯ ФАРБОЮ І ЗЕЛЕНКОЮ ПАМ’ЯТНИКА, АЛЕ НАМ ПОТРІБНО ПРОДОВЖУВАТИ ДОНОСИТИ ДО ЛЮДЕЙ ПРАВДУ»

Депутат Полтавської міської ради від ВО «Свободи» (за фахом – історик) Юліан Матвійчук нагадує, що за розпорядженням Петра І Російська православна церква оголосила анафему Іванові Мазепі  ще 1709 року, яка і досі не знята. «Триста років він був «зрадником». Мазепа воював проти Росії, обравши собі вигіднішого союзника – Швецію. Країну, яка не має кордонів з Україною. Ця ідея була, на мій погляд, геніальною. Адже такий союзник не претендує на територіальну цілісність твоєї країни, але в усьому допомагає. Ідея була гарна – українська незалежна держава, однак такі ідеї раніше не сприймалися в суспільстві. Коли послухати пересічних людей, то менталітет, психологія у багатьох залишається ще старими, вони ж за рік-два не можуть змінитися. Якщо людині все життя вказували, що Мазепа зрадник, що він проти «русского мира», то воно в голові відклалося і передавалося з покоління в покоління. Проросійські елементи зараз не показують свої позиції з трибуни чи в ЗМІ, не виносять на широкий загал, а свою нелюбов до усього українського виявляють через акти прямої дії, зокрема підриви, як це сталося 4 травня. Це ще тільки початок. Думаю, ще будуть обливання фарбою і зеленкою пам’ятника, але, наголошую, нам потрібно змінювати психологію, продовжувати доносити до людей правду про історичні постаті. Пам’ятник Мазепі  нарешті стоїть у Полтаві. А от тепер люди, я маю на увазі нове покоління, будуть думати: якщо він зрадник, то чому ж йому пам’ятник стоїть? Почитають книжку і зрозуміють, що про зраду це був міф. Тому значущість встановлення пам’ятника величезна. Це перелом усіх старих стереотипів і повернення до свободи України. Це таке відродження українського духу, української історії, української нації».