Від народників до народовольців

На каналі ТВі обговорювали нападки з боку податкової інспекції та порушення кримінальної справи проти цього ЗМІ. Авжеж. Якщо в країні царює беззаконня, то чому для когось мають робитися винятки? Немає сумнівів, що ТВі страшенно дратує владу постійною гострою й аргументованою критикою. На цьому тлі складно розповідати про «соціальні ініціативи» Президента та бурхливий розвиток України під благодатним впливом Партії регіонів. Узагалі, опозиційне телебачення треба придушити, залякати, заткнути йому рот. Для виконання цієї місії в державі вистачає репресивних структур. За 20 років незалежності не було нічого зроблено, щоб поставити всі ці структури в жорсткі рамки закону. І тому вони виступають у ролі тієї дубини, яку на голову своїх опонентів опускають ті, хто наразі контролює владу.

Найгірше, коли беззаконня стає законом, тобто нормою. Але знищуючи всі хоч скільки-небудь незалежні від неї сегменти суспільства, влада штовхає громадян на крайні заходи боротьби. Як пожартував російський журналіст Віктор Шендерович: «Царизм зробив народників народовольцями». Чому західне суспільство живе досить стабільно й мирно, без революцій і громадянських воєн? А тому, що там влада здатна йти на компроміс із суспільством і політичними конкурентами, здатна вступати в ними в діалог, вести цивілізовану дискусію, а головне — не намагається заганяти опонентів у кут, з якого може бути лише силовий вихід. У цьому контексті майбутнє Партії регіонів викликає лише найскорботніші відчуття... Вони, звісно, мають можливість законопатити ще одну дірочку в киплячому казані, збільшивши тим самим силу стислої пари. Ці люди багато чого зрозуміють, але лише тоді, коли нічого не можна буде змінити...

На зустрічі з Миколою Княжицьким колеги-журналісти справедливо звертали увагу на те, що всі організатори переслідування преси за Кучми за часів Ющенка покарані не були. А непокаране зло завжди повторюється. Тому влада інколи міняється, а крадуть і безчинствують дедалі більше.

У студії Княжицького проаналізували мажоритарні виборчі списки опозиції у Львівській області. Виявилося, що половина кандидатів у депутати — герої корупційних скандалів. Серед претендентів на мандат багато бізнесменів. Якщо щось станеться, з цими бізнесменами-депутатами «конкретно» поговорять, пригрозять забрати бізнес, і, будь ласка, нові «тушки». І ніхто їх навіть особливо не засудить, поставляться з розумінням, мовляв, людині погрожували бізнес знищити. Щодо бізнесменів «тушканізация» чомусь вважається чимось, що можна вибачити. Але ж чи варто брати до виборчих списків настільки вразливих людей, яких у будь-яку мить можуть узяти «за бізнес»? Партія регіонів має величезний досвід роботи з «бізнес-законодавцями»...

На екрані показали мальовничу групу галичан, які сказали про одного свого кандидата: «Так, злодій, крав, але ж він ділився. От якби всі злодії ділилися, то Україна перетворилася б на процвітаючу державу». На основі повселюдного злодійства? А як же біблійні заповіді (зокрема «не вкради!»)? І як поєднати настільки легковажне ставлення до них з відомою набожністю Галичини? Такий рівень свідомості в «українському П’ємонті» є дуже сумним. А ми говоримо Донбас...

Газета «Вечірні вісті» надрукувала затверджений за списком партійний склад опозиційних кандидатів у депутати. Там багато людей практично не відомих Україні. Побачив я там і одного журналіста з того ж таки ТВі, який раз на тиждень у програмі «Альбертейнштейн» виголошує банально-правильні фрази. Цього досить, щоб стати законодавцем?

На «5 каналі» теж обговорювали проблеми опозиції. Представникові «Батьківщині» нардепові Остапу Семераку надто жорсткими здалися критичні зауваження головного редактора «Дня» Лариси Івшиної, й він почав звинувачувати суспільство в пасивності. Пані Івшина справедливо нагадала, що пасивність є наслідком глибокого розчарування суспільства в опозиції. Дійсно, солдати будь-якої армії підуть у вогонь і воду за командирами, в яких вони вірять. І навряд чи піднімуться з окопів за тими, кого підозрюють у боягузтві, дурості, подвійній грі, егоїзмі.

Відомий український вчений Богдан Гаврилішин на шпальтах «Дня» сказав, що «Народна рада» (опозиція початку 90-х років ХХ ст.) у парламенті України була статистичною меншістю, але вона виступала моральною більшістю Верховної Ради. Чи можна таке сказати про нинішніх опозиціонерів? Тут дуже мало ідеалістів і романтиків української справи, зате дуже багато парламентських «заробітчан» пільг, привілеїв, бізнес-преференцій. Надто багато усіляких маклерів від політики. Ось чому вони постійно програють. Тому що боротьба за Україну не є їхньою головною діяльністю. Це десь на периферії, між іншим. Моральний потенціал нинішньої опозиції, на жаль, мізерний. Чого там далеко ходити? Нардепи-опозиціонери Кириленко, Ляпіна, Яценюк спровокували голодовування протесту під Українським домом, а самі під слушним приводом утекли. Ну, звісно, треба ж оздоровляти надцінні для нації депутатські організми... І їм іще не подобається народ? Хлопці й дівчата, літні люди залишилися голодувати й протестувати під пекучим сонцем, а ініціатори, вожді розбіглися... То хто ж за вами піде, панове? Військові кажуть: «Хороший офіцер командує «За мною!», а поганий: «Вперед!»

У Кисельова у «Великій політиці» ворожили на «кавовій гущі», що чекає Україну найближчим часом. У ворожіннях брали участь з українського боку: Вадим Карасьов, Тарас Березовець, Сергій Гайдай, з російського боку: Андрій Окара і Олександр Баунов. Останній виголосив фразу, що запам’яталася: «Україна стала окремою країною, оскільки росіяни нічого не розуміють в українській політиці». Вважатимемо, що ми — розуміємо... А Сергій Гайдай, кинувши погляд в минуле, зауважив: «В Україні Майдан не виправдав сподівань, а в Грузії тамтешній «майдан» привів до надзвичайно успішних реформ». Ну, Саакашвілі — не Ющенко (за всіма статтями). Хоч би що там казали, а роль особистості в історії — величезна. Грузинам настільки ж поталанило із Саакашвілі, наскільки нам не поталанило з Ющенком...

ПРО РАДЯНСЬКУ РІВНІСТЬ У НАЦІОНАЛЬНОМУ ПИТАННІ

Офіційний канал сусідньої країни «Росія» показав документальний фільм «П’ята графа. Еміграція». Це спогади про проблеми єврейської еміграції з СРСР у догорбачовський період. Саме тоді в США було ухвалено закон Джексона — Веніка, що карав Кремль за створення всіляких перепон для виїзду із СРСР. Узагалі, факти відомі. Але у фільмі прозвучало абсолютно сенсаційне визнання, дивне для нинішньої Російської Федерації. Диктор виголосив буквально таке: «У Радянському Союзі лише той міг почуватися повноцінною людиною, в кого в паспорті було записано «росіянин». Сьогодні в Росії дуже популярні комуністичні казки про «дружбу народів», про «братерство й солідарність», про «повне рівноправ’я» тощо. Ці казки експортуються й до колишніх радянських республік. Особливо «вічно вчорашні» люблять повторювати формулу: «У СРСР ми ніколи не звертали уваги на те, хто якої національності». Кому треба було, той звертав, та ще й яку пильну увагу... І під час вступу до престижних вишів, і при формуванні делегацій для поїздки за кордон, і при призначенні на керівні посади. У СРСР був негласний (утім тим, хто там числився, він був добре відомий — це встановлювалося емпіричним шляхом) список «поганих» національностей, який відкривався євреями, а закінчувався турками-месхетинцями. Люди зі списку знали, до яких університетів їм краще не пнутися, на які посади їх ніколи не призначать, якої професії краще не набувати. Але й серед тих, хто не потрапив до списку, зберігалася певна градація. Усі були рівними, але були й найрівніші. Мій покійний родич, сибіряк, який служив в одному престижному київському військовому училищі, під великою таємницею за радянських часів розповів, що в училищі пильно стежать за тим, щоб кількість курсантів-українців не перевищила кількості курсантів-росіян. Здавалося б, навіщо, нам аби людина була хороша? Тим паче народи-брати (ну це для пропаганди). На жаль, є чимало людей, які подібну пропаганду приймають за чисту монету. Нещодавно в клубі Віталія Портникова одна вельми шанована пані, соціолог сказала, що в СРСР ніхто свідомо не переслідував українську мову. На витіснення й ліквідацію української мови працювала вся державна, політична й ідеологічна машина Радянського Союзу. І якщо Російська імперія йшла шляхом офіційних заборон, то СРСР віддавав перевагу неухильному фактичному скороченню сфери вживання української мови. Русифікація та деукраїнізація відбувалися не спонтанно, не самі собою, а внаслідок невпинної роботи партії й уряду. Інколи радянські вожді прохоплювалися про справжні задуми й наміри Кремля щодо неросіян. Той-таки Микита Хрущов, якого багато хто чомусь вважає українофілом, виступаючи в Білоруському держуніверситеті в Мінську заявив: «Чим швидше ми всі перейдемо на російську мову, тим швидше побудуємо комунізм». Це була установка для партійного й державного апарату. Але починалося, звісно, не з Хрущова. Заходи щодо деукраїнізації використовувалися найрізноманітніші: й закриття українських шкіл, і перепрофілювання їх на російські, й «дарування» батькам і учням права відмовлятися від вивчення української (від російської відмовлятися не дозволяли), й доплати вчителям російської мови, які викладали в українських школах, і поширення переконання про неперспективність української мови, й постійні переслідування осіб, запідозрених в «українському буржуазному націоналізмі» тощо. Створювалася абсолютно вороже українській мові соціальне середовище. Формувалося підсвідоме враження, що для окремої людини українська мова пов’язана з величезною кількістю проблем. Вожді СРСР до української мови (й інших, крім російської) ставилися так само, як до церкви й «релігійних забобонів». Так, деякий час це ще може існувати, але історичної перспективи не має. Адже не випадково Хрущов обіцяв ще за свого життя показати радянським людям «останнього попа». З цього погляду цікава доля Петра Шелеста. Перший секретар ЦК КПУ, типовий партійний бонза, будучи нащадком запорозького сотника Шелеста (сам Петро Юхимович це стверджував), мав у душі український сентимент. Він наївно вірив, що у складі СРСР Україна може бути повноцінним національно-державним утворенням. Але колеги по Політбюро швидко дали йому зрозуміти, як він неправий. Українець міг зробити кар’єру й у Російській імперії, й у СРСР лише за умови зречення національного коріння. Рівень кар’єри визначався рівнем русифікованості. Шелест (на відміну від Щербицького) не зміг вичавити із себе українця. У мемуарах він пише, який біль і обурення пережив, коли в його присутності кремлівські вожді глумилися над українською мовою. Головний ідеолог Суслов докоряв Шелесту: «Розвели націоналізм на Україні, у вас у Києві всі таблички українською мовою». «А якою ж вони мають у нас бути, турецькою?» — щиро дивувався перший секретар ЦК КПУ. Пригадали йому й книжку «Україна наша радянська», де він нібито ідеалізував українське козацтво. Ну, цим логічніше було б докоряти не Петру Юхимовичу, а Карлу Генріховичу, тому, який Маркс. Це Маркс у своїх «Історичних нотатках» написав, що Запорозька Січ була «першою в Європі християнською демократичною республікою». Як у нас водиться, знайшлася в Україні дуже пильна людина, яка прочитала назву книжки Шелеста по перших літерах кожного слова й побачила страшне: УНР. Зрозуміло, до Москви негайно пішов «донос на гетмана-злодея царю Петру от Кочубея». Покарання Шелеста стало уроком для всієї громадськості УРСР, і Щербицький уже нічого подібного собі не дозволяв. А для особливо нетямущих існували мордовські й різні інші табори.

У тому майбутньому, яке будували в СРСР, для української й інших національних мов місця не передбачалося. Як писав Володимир Маяковський: «Чтобы в мире без Россий, без Латвий жить единым человечьим общежитьем». Але розмовляти в цьому гуртожитку повинні були лише російською мовою. Отже, без Україн і Латвій виходило, а без Росій — ні. А зізнання на офіційному кремлівському телеканалі дорого коштує. Може, це перші ознаки прояснення в голові?