Хто «риє» під «Арсенал»?

7 липня увійде в історію сучасної української культури як день, що визначив долю «українського Лувру». Йдеться про оголошення результатів конкурсу на посаду директора Національного культурно-мистецького та музейного комплексу «Мистецький Арсенал». Минає п’ятий місяць відтоді, як довкола цього об’єкта розгорівся скандал, і щоб розв’язати цю конфліктну ситуацію, втрутився Президент.

У чинного директора Наталії Заболотної 13 травня цього року закінчувався контракт, про що її попередило ще в лютому Державне управління справами. У листі також ішлося про те, що ДУС не має ані найменшого наміру продовжувати угоду з пані Заболотною. Більше про наміри ДУС щодо долі керівництва «Мистецького Арсеналу» там не було ні слова. Наближався час «Ч», коли Наталія Заболотна повинна була звільнити крісло директора МА, а ДУС і далі мовчав. Тоді колектив вирішив вдатись до допомоги вулиці й зареєстрував у КМДА акцію публічного протесту під Адміністрацією Президента. Звістка, що під його вікна збираються вийти ті, в чиїй «домівці» Петро Олексійович провів знакові для себе публічні заходи, змусила його втрутитися і зустрітися з Наталією Заболотною. Вислухавши директора «Арсеналу», глава держави розпорядився: ДУСу оголосити конкурс, а з пані Заболотною укласти двомісячну трудову угоду на виконання обов’язків директора до 12 липня — до цієї дати, згідно із Законом, має стати відомим ім’я директора «Мистецького Арсеналу» нової каденції. Розпорядження Президента було виконано того ж дня.

2011-го «День» назвав директора «Мистецького Арсеналу» Наталію Заболотну «Людиною року».  Минув, фактично, перший рік її роботи в МА, але ми помітили її потенціал. За ці останні п’ять років Наталія Заболотна з командою зуміли створити в Україні нове культурне явище.

Сьогодні на посаду директора «Мистецького Арсеналу» претендують п’ять кандидатів: чинний керівник «МА» Наталія Заболотна, радниця міністра культури Олеся Островська-Люта, театральний художник і живописець Федір Александрович, культуролог та економіст Владислав Тузов, кінорежисер та художник Оксана Чепелик. Кожен кандидат має представити власну програму розвитку виставкового центру на рік і на п’ять років.

Оцінювати кандидатів, відповідно до чинного Закону «Про конкурсне призначення керівників закладів культури», має спеціальна конкурсна комісія з дев’яти осіб, із яких три — представники органів управління, в нашому випадку — це Державне управління справами; три представники делеговані колективом «Мистецького Арсеналу», і ще три — представники профільного експертного середовища. І власне лише на совісті цієї дев’ятки — обрання директора і, відповідно, доля «Арсеналу». Закон не має чіткого визначення критеріїв оцінки, якими вони мають послуговуватися. Проте нещодавно «Дню» стало відомо, що ДУС чинить тиск на членів комісії. Власне, з цього факту ми розпочали нашу розмову з в. о. директора «Арсеналу» Наталією ЗАБОЛОТНОЮ:

— Звичайно, не спійманий, не злодій. Але є певна інформація від людей, які мають стосунок до конкурсної комісії про дивні сигнали від ДУСу: їм телефонують з дивними рекомендаціями. Звичайно, всі вони люди і не підуть свідчити.

Зрештою, кульбіти навколо неоголошення конкурсу і затягування його на два місяці у нашого колективу й широкої громадськості викликають якісь сентенції щодо можливого втручання у прозорість його проведення.

Тому ми апелюємо до членів КК бути принциповими і зважати на зроблене претендентами... Хоча, насправді, то буде конкурс не досягнень, а планів. Адже ми як претенденти повинні будемо представити на розсуд «журі» свої концепції розвитку «Арсеналу». Країна знала багато реформаторів, які приходили з грандіозними намірами, але всі ми на прикладі і Кабінету Міністрів, й інших органів влади бачили, чим це закінчувалося.

— Тоді в чому природа тиску ДУС на конкурсну комісію: вони не хочуть бачити директором конкретно вас чи протягують свою креатуру на посаду?

— І перше, і друге. Але це знову ж таки лише наші здогадки, які ми не можемо підтвердити доказами...

— В одному з інтерв’ю ЗМІ ви розповідали, що мали розмову з керівником ДУС, який, власне, і підписував той лист, у якому вас повідомили про закінчення контракту і «Державне управління справами не має ані найменшого наміру його продовжувати». Власне, він вам тоді натякнув, що рішення про те, що ви не маєте очолювати МА — не його компетенція, а прийшло «згори». Ви знаєте, на кого він вказував?

— У чиновників є така для когось смішна, а для когось страшна манера кивати нагору. Там може бути троє-п’ятеро фігурантів. Один з них — Всевишній. Спробуй доведи, кого він мав на увазі.

Звісно, що отримавши досить таки нетолерантний після того, що було зробленою нашою командою за ці шість років, лист, у нас був шок.

Коли я прийшла в МА, то був об’єкт незавершеного будівництва з мільйонними боргами, арештованими, як наслідок, рахунками, мільйонним боргом із заробітної плати, без опалення, світла, підлог і туалетів... Тоді не було черги охочих прийти сюди на роботу. Пригадую, після призначення мені зателефонувала Марина Кінах і запитала, цитую: «Наталіє, то тебе підвищили, чи понизили?»

— Та й для чинного Президента ви зробили багато. Штаб обох виборчих кампаній — президентської та парламентської — перебував у МА. Інавгураційну вечірку Петро Олексійович теж робив у вас. І зрештою, для організації всіх прес-конференцій Президента ДУС замовляв «Мистецький Арсенал»... Чим і кому ви як директор МА не догодили, є ідеї? Можливо, у вас був конфлікт під час організації якихось із цих подій?

— От, власне, чому нас у МА так здивував той лист та його манера від ДУС. Всі вважали, і я, мабуть, теж, що ми прекрасно співпрацюємо з владою і робимо все можливе, а іноді й неможливе.

Власне, не було б усіх тих заходів, якби тоді — шість років тому ми з командою не прийняли того стратегічного рішення — пристосувати незавершений будівельний об’єкт для експонування творів мистецтва та відвідування виставок. Ефективність цього рішення сьогодні підтверджують усі ті три з половиною мільйона людей, які відвідали МА.

Ми, зважаючи на постійний супротив з боку влади, свою п’ятирічну програму розвитку МА виконали і перевиконали. Після перших шести місяців роботи в «Арсеналі» до нас прийшло розуміння: ніхто не збирається найближчі п’ять років його будувати. Хоч я, чесно кажучи, справді мала зухвалість думати, що ми пристосовуємо ці приміщення лише на рік-півтора.

Тоді ми вирішили, що коли не можемо збудувати повноцінний музей за п’ять років, то маємо хоча б створити музей у свідомості людей. Це нам вдалося. За ці п’ять років ми працювали з 80 українськими музеями. Було представлено понад три тисячі унікальних об’єктів українського мистецтва, були представлені ті колекції, які нині вже анексовані, знаходять на території Криму, «ДНР»-«ЛНР».

...Ми мали робити тут і школу мистецтв, і потужний освітній осередок, але коли почалися непорозуміння навколо контракту, неоголошення конкурсу, фактично всі партнери призупинили переговори, очікуючи стабілізації навколо «Арсеналу». Люди чекають, чим це все скінчиться. Стіни. звичайно, цікаві, але стіни були 240 років і до цього. Зацікавлює, перш за все, дух життя, який оселяється у стінах тільки завдяки людям, які здатні його вдихнути.

...За ці п’ять років, я переконана, якби було розуміння держави й кошти, ми могли б збудувати музей, який уже сьогодні різним чином окупив би цю інвестицію.

Десять років будується МА — це справжня ганьба для нашої країни. З 2009-го до 2016 року в Україні не було півтора мільярда гривень на МА. І йдеться не про те, щоб зараз вийняти з бюджету і дати ці півтора мільярда гривень. По 300 мільйонів протягом п’яти років...

Це був би музей, який щороку могли б відвідувати десять мільйонів людей.

Добре відомий в Україні Лувр на 90% є дотаційною установою. Лише на 10% він фінансується від квитків. Але президент особисто призначає директора Лувру, як і центру Помпіду, як і Д’Орсе. Міністр культури є правою рукою президента Франції, і не тому, що найпотужніші музейні установи Парижа самоокупні, а тому що вони є головними туристичними магнітами цієї країни. Десять мільйонів людей на рік відвідують дотаційний на 90% Лувр, але ж вони селяться в готелях, їдять у ресторанах, купують у бутиках, відвідують супутню культурно-розважальну інфраструктуру, і таким чином поповнюється бюджет Франції.

— А «Мистецький Арсенал» — наскільки він дотаційний?

— Ми отримуємо сім мільйонів гривень від бюджету. І ще 11 мільйонів заробляємо з квитків. Загальний бюджет доходів МА — 18 мільйонів гривень. Тобто держава дофінансовує нас на треть нашого бюджету.

Оці 24 тисячі квадратних метрів музейної площі МА, яку на свій страх і ризик ми адаптували під експозиційні приміщення, функціонують як велика квартира. Оскільки ми проявили ініціативу і вивели його зі статусу будівельного майданчика, ми самостійно маємо сплачувати всі комунальні послуги. У різний період вони становлять близько 450 — 500 тисяч гривень щомісяця. Ми маємо заробляти ці кошти на квитках. Небагато є охочих орендувати приміщення МА під свої заходи, тому що чималі кошти потрібно вкласти, щоб приміщення працювало як презентаційний майданчик.

— Та попри це, в МА справи все ж кращі, аніж у Луврі...

— І це при тому, що ми використовуємо потенціал МА лише на 20%. У пріоритет ми винесли концепцію динамічного музею. У майбутньому, коли МА добудують, крім постійних експозицій, відкритих фондів, ми маємо зберегти цю динаміку — проводити змінні проекти, які постійно змушували б людей повертатися в музей. у наш стрімкий час не варто будувати черговий «музей скелетів», як краєзнавчий музей, що його люди відвідують насилу двічі-тричі за життя — самі, з дітьми, а потім — з онуками, нині в «Арсенал» люди повертаються кожні пару місяців. А люди зазвичай ідуть лише туди, куди їм цікаво йти.

— Президент знає про ситуацію з конкурсом?

— До Петра Олексійовича долетіла інформація...

Наш колектив — це єдиний організм, на очах якого «Арсенал» розквітав. Люди по цеглині вкладали в МА свою інтелектуальну, фізичну, фахову працю. І їм дуже болить сьогоднішня ситуація. Усіх обурює несправедливість.

13 травня, коли у мене вже завершувався контракт, профспілка МА зареєструвала пікет в КМДА. Дізнавшись про те, що «Арсенал» став больовою точкою на мапі Києва, Президент втрутився в ситуацію. Була зі мною зустріч, на якій я пояснила, що дійшло до того, що в мене — завтра останній робочий день, а мені не говорять, про якісь несинітниці, що я мовляв не можу бути виконуючим обов’язки під час проведення конкурсу, що в. о. має бути інша людина... Фактично, над нами всіма в МА чинився такий моральний терор. На що Президент відповів, що, звісно, це неподобство. Петро Олексійович підтримав конкурсну процедуру, і того ж дня ДУСом було оголошено конкурс, а зі мною укладено трудову угоду.

Хочеться вірити, що Президенту було не до того, і він не міг щоденно контролювати ситуацію навколо «Арсеналу»...

— Назвіть активи «Мистецького Арсеналу», в чому його цінність?

— У геополітичних обставинах, в яких нині перебуває Україна, «Арсенал» має виняткову цінність. Це — потужний культурний бренд, стрижень національної гордості, в майбутньому — це головна туристична Мекка країни. Адже у світі щорічно мандрують 1 млрд 800 млн людей, 40% з яких становить культурний туризм — це відкрита статистика; фактично всі вони відвідують конкретний музей конкретної країни. У такій потужній за територією і населенням країні немає жодного музею, який мав би потенціал стати за вагомістю і значенням як Лувр, Прадо, Метрополітен, Стедейлік чи той же Ермітаж... До речі, в Росії дуже багато музеїв. Не можна не зауважити, що та ж Російська імперія, Радянський Союз, а згодом — Російська Федерація були зацікавлені в тому, щоб Україна назавжди залишалася периферією: лубок, неосвічені селяни, і жодного поняття високої культури та образотворчого мистецтва — така от «рознарядка із Москви».

От зараз вперше за сто років почало достойно звучати в країні ім’я Малевича. Але багато хто не розуміє, до чого тут до Києва Малевич. З одного боку, ці люди не аналізують, чому десятки тисяч закатованих представників української еліти, інакомислячих є жертвами більшовицького терору, який нищив і вичавлював українських авангардистів, бойчукістів, шестидесятників, нонконформістів. А з іншого — сьогодні дивно спостерігати опонентів Малевича, начебто високоосвічених людей на певних посадах. Очевидно, що й на них позначився цей пострадянський синдром. Совок ще довго матиме свій характерний післясмак — можливо, у двох-трьох поколіннях. Ті, хто й сьогодні проти Малевича — опосередковано підтримують політику тієї машини, яка в минулому столітті вихолощувала будь які прогресивні паростки суспільства, а сьогодні, вже у XXI столітті фізично знищує наступне покоління.

Ми втрачаємо країну. ми програємо цю нахабну безжальну гібридну війну. Яка сіє зневіру в людей. яка не бореться з раковою пухлиною у вигляді сепаратизму, що є наслідком відсутності протягом десятиліть культурної політики. Якщо власна країна не займається культурою власних громадян, тоді їхньою культурою починає, і це закономірно, займатися інша держава... Як наслідок, ми маємо таке ганебне явище, як сепаратизм. А сепаратизм у масовому сегменті призводить до анексії території, війни, яка забирає життя десятки тисяч молодих прекрасних життів...

Збудувати «Арсенал» — це збудувати центр національної гордості нашої країни. Маючи таку історію і такий мистецький бекграунд, не створити достойного музейного простору для представлення нашого культурного надбання — це злочин. Ця будівля — це просто дарунок історії нам, щоб ми виправили це «навмисне вбивство української культури, а отже, нації», яке триває вже не одне століття.

Ми всі вже, все суспільство, стоїмо над прірвою — залишилося зробити крок, і ми вчинимо колективне самогубство.

— Чи був проведений аудит приміщень?

— Так. Минулого року у нас було фактично три перевірки: КРУ ДУС, Держфінінспекції та величезна — Рахункової палати. Усі ці звіти є в публічному просторі, вони доступні.

Будівля «Старого Арсеналу» як пам’ятник архітектури і територія навколо нього — безцінні. Звісно, будівля має балансову вартість близько 400 млн грн. Але це вартість саме об’єкта незавершеного будівництва. Щодо землі, то на сьогодні наша земельна ділянку в 9,7 гектара оцінено в близько 500 млн грн. Ясна річ, ринкова вартість цього всього на порядки вища.

Також усі мають розуміти, що це не просто об’єкт з 10 гектарами прилеглої території в центрі міста. Це — великий пазл української історії та велике сподівання на те, що в українців з’явиться ще один привід пишатися власним культурним надбанням, історією, майбутнім і власною країною.