Складнощі перейменувань

14 липня українські парламентарі ухвалили рішення щодо перейменування міста Кіровограда. Підписавши постанову про перейменування одного з найбільш складних у цьому відношенні міст, голова Верховної Ради Андрій Парубій  заявив, що в процесі географічної декомунізації України нарешті поставлено крапку. Хоча деякі обставини вказують на те, що у цієї досить непростої історії може бути продовження.

Перейменування двох обласних центрів, яке відбулося на фінішному етапі декомунізації, у багатьох відношеннях стало безумовно явищем знаковим, а відтак і показовим для всього надто непростого процесу масового перейменування взагалі. Надзвичайно гарячі дискусії і навіть протистояння, яке виникало внаслідок неминучої політизації цих дражливих питань, вчергове засвідчили, наскільки різними, а почасти й діаметрально протилежними є ціннісні орієнтири, які панують сьогодні в розбурханому Майданом, війною й політичними маніпуляторами суспільстві. І що найбільше бентежить, у вирі почасти штучно роздмухуваних пристрастей, здається було втрачено стратегічну лінію, згідно з якою мала би проходити декомунізація. Ця лінія мала би вказувати не просто на українізацію назв, а й на закріплення в них відповідних реперних точок, на які може надійно спиратися історичний фундамент української державності та культури.  

У контексті подій на Півдні та Сході країни, пов’язаних з анексією Криму та військовою агресією на Донбасі з боку імперської Росії, перейменування населених пунктів, особливо в історичних межах так званої Новоросії, відновлення якої стало своєрідним ідеологічним кредо для країни-агресора, звісно не могло не набути надзвичайного значення в плані історичної ідентифікації спірних територій. Звісно, для нинішніх обласних центрів, які в часи Російської імперії були відомі як Єлисаветград і Катеринослав й відігравали ключову роль на теренах колишньої Новоросії, перейменування не могло бути просто перейменуванням. І якщо у Дніпропетровську, який став Дніпром, пристрасті навколо перейменування вже майже уляглися, то в Кіровограді, що згідно з рішенням Верховної Ради став спочатку Інгульськом, а нещодавно отримав другу назву – Кропивницький, схоже уляжуться не скоро. Але як у першому, так і в другому випадках доводиться констатувати, що оптимального рішення у цьому питанні, на жаль, не знайдено, а це означає, що воно залишатиметься відкритим і на майбутнє. Так само, як і в місті обласного підпорядкування Полтавської області Комсомольську, нова назва якого Горішні Плавні чомусь не задовольнила значну частину місцевої громади.

Здавалося, що могло завадити обрати адекватні українські назви для цих прекрасних українських міст? Як виявилося, на заваді стало те ж саме, що упродовж 25 років не дозволяє Україні стати нарешті українською. Тож навіть у цьому, на перший погляд, немеркантильному питанні зіткнулися інтереси основних протиборчих сторін в українському театрі гібридних бойових дій. І така кумедна ситуація, коли Верховна Рада по кілька разів мусить приймати рішення щодо перейменування одних і тих же населених пунктів, свідчить лише про одне – слабкість української держави як інституції, покликаної забезпечити зокрема й закріплення українського історичного державотворчого та культурного змісту на рівні місцевих назв і символів. Але, на жаль, під час декомунізації такого фундаментального підходу ні на вищому державному, ні на місцевому рівнях продемонстровано не було.

Глибоко переконаний, що такому надважливому стратегічному питанню як масове перейменування мали би передувати велика дослідницька та просвітницька робота серед населення, а до напрацювання остаточних рішень потрібно було б долучати й авторитетне експертне середовище, а не віддавати все на відкуп політиканам і маніпуляторам громадської думки на місцях. Тоді не було б таких прикрощів, які ми отримали на виході.

Так, з благословення місцевих «еліт» Дніпропетровськ став Дніпром, повторивши назву славетної української ріки. І в цьому наче б то нічого поганого й немає, якщо не звертати увагу на деякі «дрібниці». Скажімо, існують певні правила щодо використання гідронімів для утворення назв населених пунктів. Як правило, такі назви є похідними. (Деякі виключення з правил, такі, як Москва або колишня Прип’ять, до уваги не беремо). Скажімо, на тому ж Дніпрі є Верхньодніпровськ, а відтак і обласне місто на Дніпрі мало би називатися принаймні Дніпровськом. А так «накладочка вишла»… Приміром, відповідаючи на запитання, де живеш, мешканець обласного центру, звісно, говоритиме: «В Дніпрі». Тобто в річці. Колись киян загнали в Дніпро, щоб охрестити, а нинішніх дніпровців – щоби втопити чи зробити їх водяними?

Але найбільш прикрим є те, що при виборі нової назви для цього славетного міста було відкинуто найбільш адекватну й історично обумовлену – Січеслав, яка не одне десятиліття існувала як друга народна назва Дніпропетровська. Однак такий найбільш переконливий факт, що на теренах Дніпропетровської області існувало п’ять (!) із семи Запорозьких січей, для нинішніх господарів міста вирішальним аргументом, на жаль, не став. Та й навіщо увічнювати у назві міста козацьке історичне минуле тим, хто вже сьогодні закидає українцям, що «вас тут не стояло»?

З тієї ж причини не було прийнято запропоновану історичну назву козацької доби і в тепер уже колишньому Кіровограді. З приводу ухвалення Верховною Радою нової назви міста – Інгульськ місцева «п’ята колона» та підбурювана нею громадськість здійняли такий галас, що зрештою парламентарям нещодавно довелося ухвалювати іншу – Кропивницький. Не спрацювало на користь попередньої історичної назви ні те, що місто розташоване на берегах річки Інгул, ні історичний факт існування в цій місцині запорозького поселення Інгульськ та утвореного після розгрому Запорозької січі на землях колишньої Інгульської паланки Інгульського повіту. Тож і тут зв’язок із козацьким корінням у назві міста, на жаль, виявився зайвим. Однак тепер значну частину місцян не влаштовує й ухвалена парламентом нова його назва – Кропивницький. Згідно з соціологічним опитуванням, проведеним КМІС і Соціологічною групою «Рейтинг», переважна більшість мешканців (82%) виступають проти такого перейменування міста.

Причина цієї невгамовної вимогливості пояснюється дуже просто – місцевим прихильникам «руского мира» та їхнім натхненникам у бізнесі та владі за будь-яку ціну хочеться повернути імперську назву Єлисаветград. Подібне супер завдання стоїть безумовно й перед російською «п’ятою колоною» Дніпропетровська – Дніпра, яка спить і бачить відновлену імперську назву міста Катеринослав. І це, безумовно, не ідея фікс, а цілеспрямована політика проросійських сил, керованих кремлівськими кураторами. Ідучи назустріч маніакальному бажанню кремлівських босів щодо відновлення Новоросії, вони роблять усе можливе, щоби дані території якомога краще вписалися в історичний контекст очікуваного новітнього колоніального утворення. А тому й ідуть на будь-які маніпуляції та хитрощі, щоби в ході перейменування українських історичних міст і населених пунктів або відновити назви доби російської колонізації краю, або сприяти появі назв більш пізнього походження, але в жодному разі не допустити повернення більш ранніх назв, які б свідчили про їх козацьке або українське походження. І судячи з того, як у ході декомунізації перейменовуються, приміром, українські міста, їм це частково вдається. Як кажуть у таких випадках ті ж росіяни, «нє митьйом, так катаньем».

Отже, українці, здавалося, мали би радіти, що Кіровоград отримав ім’я одного з українських достойників. Але разом з тим у часовому вимірі нова назва Кропивницький відсилає нас до періоду життєдіяльності видатного драматурга і театрального діяча – тобто в середину ХІХ – на початок ХХ сторіччя. Натомість більш ранній період існування населеного пункту, а це майже сторіччя, у цій назві, звісно, не відображається. Що стосується іншого обласного центру, який отримав назву славетної української ріки, його часова та етнічна складова у такому разі взагалі нівелюється. І що ми маємо, так би мовити в сухому залишку? Виходячи з нових назв двох обласних центрів, які в історичному аспекті безпосередньо не пов’язані з періодом, який передував Новоросії, її адепти нам дійсно можуть сказати, що «вас тут не стояло».  

Ось така логіка декомунізації, яка за відсутності виразного контексту українізації набуває ознак профанації, а в окремих випадках справа навіть доходить до трепанації з неминучими наслідками амнезії – тобто часткової або повної втрати в подальшому історичної пам’яті.