Російські інтелектуали, Україна та путінський режим

Сто десять років тому уславлений німецький соціолог Макс Вебер, пишучи про перспективи модернізації Російської імперії, сформулював засадниче питання, від того чи іншого варіанту відповіді на яке, на думку вченого, залежала доля російських лібералів. Питання це стосувалося ставлення до України, до свободи українського народу. І тоді ж Вебер зазначив, що від постановки цього питання «перехоплює подих навіть найпослідовнішим російським демократам». Минув якийсь час, і через десятиліття по тому Володимир Винниченко на підставі свого практичного досвіду зауважив: «Російський демократ закінчується там, де починається українське питання».

Ці питання й твердження залишаються актуальними донині, принаймні, вони стосуються переважної більшості російських лібералів, і не в останню чергу — інтелектуалів з цього табору. Якими би критиками режиму Путіна вони не були, який би вільний лет думок не демонстрували, які б нестандартні речі не виголошували у мас-медіа, коли заходить питання про Україну, й особливо           — про належність Криму, у них справді «перехоплює подих». Доказів цього у російському сегменті Інтернету та ЗМІ вистачає.

СТИЛІСТИКА СТАЛІНСЬКОЇ ДОБИ

От, скажімо, в «Московском комсомольце» за 17 серпня опубліковане інтерв’ю ведучого популярної телепередачі «Что? Где? Когда?», керівника «Клубу знавців» Бориса Крюка, в якому Крюк пояснює, чому дворазовий володар «Кришталевої сови» (тобто найкращий гравець двох сезонів) Ілля Новиков більше не може брати участь у цій передачі: «При всем моем хорошем отношении к Илье, он должен был выбрать сначала, что для него важнее — Клуб или политическая карьера, а потом заниматься Савченко... Пойми, если ты защищаешь Савченко и ты игрок «ЧГК», то, значит, «ЧГК» — тоже за Савченко». Що ж, по-своєму логічно: якщо ти як фаховий адвокат захищаєш у суді громадянку України, ти займаєшся політикою; якщо ж ти як такий самий професійний адвокат Михайло Барщевський уже тривалий час працюєш в урядових структурах РФ, причому не на останніх посадах, — ти політикою не займаєшся...

А ось знана публіцистка Юлія Латиніна пише про «українських диверсантів» у Криму («Новая газета», 12 серпня): «Это была провокация, но это была провокация так плохо организованная, что она обернулась двумя трупами и вообще чуть не провалилась. В том смысле, что местная ФСБ, горя желанием отличиться, раскрутила украинских активистов на эпохальную одиссею с вооруженным прорывом через границу. (К активистам этим у меня никакого снисхождения нет — нельзя подбить человека ограбить банк, если он не хочет его ограбить)». Ну, маячня зі «збройним проривом» коментарів не потребує — але зверніть увагу — «через границу». Тобто, «Кримнаш», і крапка! А на додачу (якщо винести за дужки «факт» прориву) сама ідея збройного захисту українцями національних інтересів на території Української держави прирівнюється до пограбування банку («к активистам этим у меня никакого снисхождения нет...» — а це вже стилістика сталінської доби, але що не вилізе з підсвідомості, коли йдеться про Україну та українців!).

ЯК ЛЕГІТИМІЗУЮТЬ АГРЕСІЮ ПУТІНА

Із цього ж ряду «Кримнашу» і звернення партії ПАРНАС до МЗС України з проханням надати дозвіл на поїздку активістів партії до Криму, щоб там вести агітацію на виборах до Державної думи РФ. Наче не останні ліберали й інтелектуали зібралися в керівництві ПАРНАСу, але зробили річ абсолютно неприпустиму: надання такого дозволу означало б визнання Криму де-факто територією Російської Федерації, де можуть проводитися вибори до Думи та діяти російські партії. Ясна річ, МЗС відмовило російським опозиціонерам. А вони, якщо вірити мас-медіа, ще й образилися на це...

Але ПАРНАС усе одно братиме участь у виборах в окупованому Криму, тим самим визнавши його належність Росії! Складна виборча система в РФ передбачає, що федеральний список включає трійку загальнонаціональних лідерів партії та регіональні групи. Одна з регіональних груп федерального списку (№33, четверо кандидатів) охоплює Краснодарський край, Республіку Адигея, Республіку Крим, місто Севастополь. А третім номером серед лідерів ПАРНАСу на загальнонаціональному рівні йде професор-історик Андрій Зубов, ведучий популярного телелекторію на сайті «Новой газеты», який мав до цього моменту стійку репутацію людини принципової та виняткової серед московської ліберальної публіки у сенсі ставлення до України. Що ж, я розумію і лідера ПАРНАСу Касьянова (теж не останній інтелектуал), і Зубова (який вів і веде чималу корисну роботу в медіа-просторі Росії), й інших високоосвічених російських лібералів, які фігурують серед кандидатів цієї партії, та чи розуміють вони, що хоч-не-хоч, а легітимізують агресивну політику Путіна, його «аншлюс Криму» (саме цей красномовний термін ужив свого часу професор Зубов)?

«ИНТЕЛЛЕКТУАЛЬНАЯ ЭЛИТА ОБСЛУЖИВАЕТ РЕЖИМ»

Отож, як на мене, справедливо написав у своєму блозі один із блискучих російських публіцистів і принципових політиків Гаррі Каспаров, якого читачам «Дня», гадаю, представляти не треба: «Мы часто слышим про «зомбированные» 86% населения, при этом, как правило, подразумевается, что речь идёт о «необразованных народных массах». Проблема, однако, в том, что разврат охватил и лучшие умы. Интеллектуальная и культурная элита в большинстве своем уже долгое время обслуживает путинский режим, облагораживает его облик, тем самым помогая ему выживать. Подобная ситуация является характерной чертой диктаторских режимов, однако в традициях российской интеллигенции служба тирану всегда рассматривалась как неизгладимое пятно на репутации. В сегодняшней России, как мы видим, забыты не только эти традиции, но и само понятие репутации».