Андрій ХАЛПАХЧI: «Вигадувати лазівки – принизливо»

Про основні програми і плани «День» уже повідомив своїх читачів, тому з незмінним творчим керівником фестивалю Андрієм ХАЛПАХЧІ ми поговорили про деталі, зокрема — організаційні, які багато в чому визначають рівень і репутацію будь-якого кінофоруму.

— Андрію, ми на порозі 46-ї «Молодості», кожен фестиваль дається непомірною працею, якими будуть її плоди цього року?

— Усе можна списувати на те, що обстановка в країні не дуже проста. Тому легше не стає. Але, втім, він все-таки щороку відбувається з цікавою, насиченою програмою. Це — найголовніше. Так, нам не до зірок, але екран говорить сам за себе. Дуже велика насичена програма. Так чи інакше, на фестивалі головне — конкурс. Ми отримали понад 3,5 тисячі фільмів на відбір, не враховуючи поїздок на фестивалі, національні і міжнародні, де ми теж робили відбір. Три конкурси  — постійна формула нашого фестивалю, зі спільним міжнародним журі, яке очолить Денис Коте — канадський режисер. Він у нас не вперше. Поза конкурсом покажуть його нову картину  «Борис і Беатріс» — учасник Берлінського фестивалю.

Географія розширюється. Колись ми прагнули побачити серед учасників представників кінематографа екзотичної країни, сьогодні такої необхідності немає, тому що справді цікаве кіно роблять у багатьох країнах. Робляться вони здебільшого в копродукції. У нас у конкурсі чудова картина афганського режисера-жінки — «Вовки й вівці». Є фільми, зроблені в Котарі і Йорданії тощо. Сьогодні немає практично країн, які не робили б кіно, зокрема й у Європі. Приклад розвитку — Ісландія. У нас ісландський режисер у журі, наш учасник у минулому. В Ісландії років сім тому знімали один повнометражний фільм на рік, зараз — 12. І всі ці фільми отримують призи, стають відомими, і це завжди копродукція з іншими скандинавськими країнами та країнами інших регіонів. Копродукція сьогодні необхідна. Просто необхідна!

Серед традиційних конкурсних і позаконкурсних програм хотілося б виділити програму, присвячену 60-річчю Угорської революції 1956 року. Це 7—8 фільмів — кращі фільми за кожну декаду. Приїздить Марта Месарош — видатний угорський режисер, яку ми хочемо нагородити призом за вклад у кіномистецтво. Вона представить свій фільм, який, на жаль, у нас на екранах не йшов, про Імре Наде, і сьогодні, мені здається, ця тема дуже актуальна. Тому що злочини радянського терору, який був в Угорщині, в Чехословаччині, сьогодні відображаються російською агресією в Україні.

Литовський фокус присвячений року культури Литви в Україні, й ми робимо дуже цікаву програму, зокрема з чудово реставрованою копією фільму «Ніхто не хотів помирати». Приїздить дочка Жалакявічюса представити цю картину. До цієї копії увійшли епізоди, які тоді були заборонені. Момент цікавий для нас — коли ми обговорюємо сьогодні тему УПА (ОУН), той опір, який був і в Литві.

— Яка складова українського кіно в міжнародній програмі?

— У міжнародній програмі два студентських і два короткометражних фільми. Немає повного метра, але буде багато українських прем’єр поза конкурсом.

Буде ретроспектива Юрія Іллєнка, де заодно відзначаємо і ювілеї Івана Миколайчука та Богдана Ступки. У центрі Довженка — німі фільми з живою музикою. І для нас дуже важливо, що наш Boat Meeting, де торік був лише один український проект, а сім міжнародних, цього року «переважує» в український бік, але всі ці проекти в ко-продукції.

— Торік ми із сумом говорили про те, що наступний фестиваль може перестати називатися «Київський міжнародний фестиваль». Проте фестиваль залишився в Києві. Що ж насправді відбувається у взаєминах фестиваль — місто?

— Справді сталися дуже позитивні зміни у ставленні міста до фестивалю. Він проходить під девізом: «Усе починається в Києві». Нам вдалося переконати міську владу, що фестиваль може бути корисний місту не лише як культурна подія, а й як стимул для розвитку туризму. Але, як усе в нашій країні, «гальмівний шлях» починається на рівні середньої ланки чиновників. Є ще одна велика проблема в нашій країні, пов’язана з державним фінансуванням. Казначейство не пропускає два, скажімо, потоки грошей на фестиваль від різних держструктур. Наприклад, якщо нас фінансує Держкіно України, вже Міністерство молоді і спорту не має права дати нам гроші, хоча вони висловлюють таку готовність. Повна маячня! Фестиваль пов’язаний, якщо говорити про державу, як із Держкіно, Міністерством культури, так і з Міністерством молоді і спорту, з Міносвіти, якщо говорити про круглі столи і про наші майстер-класи — навчальний процес тощо. Але — не можна! Те ж саме у місті — коли нас фінансує департамент з культури, то вже департамент із туризму не може дати гроші. Треба вигадувати лазівку, щоб не звучали слова «кінофестиваль» і «Молодість», — безглуздо й принизливо. Не все вдалося нам із містом, що хотілося зробити, але багато що робиться. Нам дуже хотілося зробити фестивальне село на Софійській площі, але наразі виникли труднощі. Може, й доведемо ідею до кінця. Щоправда, тут ще й погодний чинник. Хотілося б більше міської реклами. Не все рухається гладко, але ми вдячні місту за розуміння того, що фестиваль — як візитна картка столиці.

— А що у нас із забезпеченням побутової частини фестивалю?

— Наш партнер «Баккара», якому ми надзвичайно вдячні, багато років із ними. Але хотілося, звичайно, мати якийсь готель ближче до центру. Гості житимуть у готелі «Либідь». Це практично центр Києва, ми вдячні адміністрації готелю, вони запропонували дуже хороші пільгові ціни.

— На жаль, закон про меценатство досі не ухвалено. Хто ж усе-таки ще підтримує фестиваль, завдяки кому він відбудеться?

— Є низка не лише меценатів і спонсорів, а й організацій, які нас практично підтримують. Передусім — посольства і культурні центри, зокрема й Посольство Європейського Союзу. Фонд «Відродження» — наш давній партнер, який завжди дуже активно включається в роботу. І, звичайно, ціла низка спонсорських організацій. Ми дуже раді, що наш давній партнер МСЛ (у них були серйозні проблеми) повертається до нас цього року. Це і «Гран-прі» фестивалю, й інша фінансова допомога. Це наш головний партнер на цьому фестивалі. Ми багато років працюємо з МАУ, і це співпраця упродовж усього року, яка забезпечує шлях на наші заходи за кордоном.

— І все-таки назвіть українські прем’єри, на які варто звернути увагу глядачам.

— Українські картини запрошуються на інші фестивалі, сьогодні всі фестивалі прагнуть світової прем’єри, і гріх нам перебивати українським кінематографістам участь в інших кінофорумах. Ось фільм Сергія Буковського, що присвячений його мамі, Ніні Антоновій — актрисі. Це чудове документальне кіно. Його прем’єра буде одразу після «Молодості» на фестивалі в Лейпцигу. У нас є кілька цікавих документальних картин, зокрема фільм, який зроблений про Джемілєва і про депортацію татар. Мені здається, ця тема актуальна, а найголовніше, що це хороше кіно, не дидактичне. Ще хочу відзначити одного дебютанта, фільм якого ми не ризикнули включити до міжнародного конкурсу. Молодий кінознавець Дмитро Бондарчук зняв дуже цікаву монтажну картину, яка перекреслює всі розмови про брак у молодих кінематографічної культури. Називається «Історія рук». Півтори години з руками всього світового кіно — від Чапліна до більш сучасних режисерів. Дуже цікаво, однак це все-таки не ігрове кіно, яке ми включаємо до головного конкурсу, але, думаю, викличе великий інтерес.