«Для мене поняття громадянства — не просто гучні слова»

Депутат Дніпровської міськради Ашер-Йозеф Черкаський— у недавньому минулому переселенець з Криму і боєць добровольчого батальйону «Дніпро-1». Його фотографії у військовій формі і з автоматом наперевіс справляли неабияке враження в інтернеті. Впадала у вічі довга сива борода ортодоксального хасида— такого собі «жидобандерівця», що піднявся на захист Дніпра і боротьбу з донбасівськими сепаратистами. Проте, незважаючи на грізний і войовничий вигляд, у звичайному житті Ашер-Йозеф Черкаський— цілком мирний інтелігент у модному пальто та окулярах. Побувавши на війні, він вирішив продовжити свою освіту і розпочав навчання у двох вузах одночасно. «Вчитися в моєму віці нелегко»,— зізнається 46-річний батько трьох дітей. Попри це, він бере активну участь у суспільному житті  — як волонтер і депутат міської ради.

«ХОЧА У НАС БУЛА МОЖЛИВІСТЬ ВИЇХАТИ ДО ІЗРАЇЛЮ, МИ ЦЬОГО НЕ ЗРОБИЛИ»

— Що пов’язало ваше життя з Дніпром?

— Я народився в Криму, в сім’ї військовослужбовців. Батько служив у філії Московського інституту космонавтики, а мама працювала завідуючою науково-технічною бібліотекою. До Дніпропетровська я потрапив тому, що тут жили бабуся з дідусем — батьки батька. До війни у мене було своє підприємство, і я займався постачанням промислового устаткування. Все було чудово до тих пір, поки не прийшла компанія Януковича, яка остаточно країну обдерла. І з кожним роком ставало все гірше. Врешті-решт ми з дружиною вже не могли дозволити собі винаймати квартиру в Дніпропетровську. Тому повернулися до Феодосії до мами  — туди, де було житло. Мої старші діти залишалися в Дніпропетровську, тому що в Криму ми не могли дати їм єврейську освіту. Вони продовжували навчання в пансіоні, а ми з молодшою дитиною були в Криму, коли почалася ця вакханалія. Мої родичі жили в Грізному, і я знаю, що було в Чечні, з перших вуст. Тому прекрасно розумів — якщо, не дай Боже, російські війська дійдуть до Дніпра, то будуть і погроми. Ситуація була тривожною, ми хвилювалися за дітей, і мама переконала нас у тому, аби ми повернулися. Ця зрада, я маю на увазі анексію Криму, відбулася 18 березня, а 27 ми були вже в Дніпропетровську. Для мене поняття громадянства — не просто гучні слова. Я приїхав сюди, а потім пішов воювати. Тому що події в Криму — це однозначно окупація. Так само, як і те, що відбувається на Донбасі.

 — Чому ви вирішили записатися до батальйону «Дніпро-1»?

  — Спочатку я не знав, що можна піти воювати. Ми шукали можливість всією сім’єю залишити Україну. Однак, хоча у нас така можливість і була, наприклад, виїхати до Ізраїлю, ми цього не зробили. Дружина наполягла на тому, що все буде нормально, і, як виявилося, вона мала рацію. Ми побачили патріотизм, піднесення, єднання народу — і це було дуже здорово. Але у нас була проблема з житлом, і ми прийшли до ребе Камінецького. Він нам допоміг, і нас прихистила громада. А потім з’явилася така можливість захистити свою громаду і країну. У мене є хороший товариш — Максим Дубовський, він розповів, що можна записатися до добровольчого батальйону «Дніпро-1». Я пішов на військову службу, не зважаючи на те, що у мене були проблеми зі здоров’ям. Раніше я про це не говорив, але був такий період, коли я не ходив взагалі. У мене хворі ноги, але все одно я вирушив на фронт

— Як вас зустріли в батальйоні?

— На той момент мені було 44 роки, у мене троє дітей і спосіб життя, абсолютно не пов’язаний з війною. За радянських часів я служив в Одесі, в 5-й повітряній армії. У мене була спеціальність «кодувальник» спеціального урядового зв’язку, але в добровольчому батальйоні ми всі були звичайними бійцями. Спочатку нас підпорядкували МВС, аби «легалізувати» зброю. Десь тижнів зо два нас навчали, хоча часу, як і у період Другої світової, особливо не було. Я позичив гроші, аби купити собі екіпіровку. Першу форму мені подарував батько нинішнього депутата Верховної Ради Володимира Парасюка — ми разом служили в батальйоні. Нам видали бронежилети і каски. Не можна сказати, що нас кидали в бій взагалі беззбройних з саперними лопатками. Зброя була, щоправда, стара. У нас був ротний кулемет Дегтярьова з товаришем на двох, випущений ще 1948 року. Його постійно «клинило». Є фотографія, зроблена під час бою, де поряд зі мною лежать чотири автомати і кулемет. Загалом ми були універсальними солдатами.

«РЕЛІГІЙНА ЛЮДИНА НЕ МОЖЕ БУТИ ОСТОРОНЬ»

— Звідки ви почали воювати?

— Мій перший виїзд був наприкінці серпня, коли наші хлопці виходили з-під Іловайська. У нас було завдання укріпити групу бійців з «Правого сектору». Ми хотіли пробити коридор під Старобешевим, аби хлопці могли відступити по цій дорозі. Наша колона складалася з шести машин. Було незрозуміло, розкриють нас чи ні — це завдання досить серйозне. А потім були Піски. Був ще третій виїзд, і я повернувся вже в березні 2015 року. Коли приїхав, мій син перебував у пансіоні півроку. Я зрозумів, що починаю його втрачати  в психологічному плані. Тому попросив залишити мене в Дніпрі. До того ж сильних зіткнень на фронті вже не було. А в серпні-вересні добробати повністю прибрали з передової. У цей період я досить серйозно займався волонтерською діяльністю, одночасно зі службою. Тому що комусь була потрібна форма, комусь ліки... Крім того, була у нас ще група — ми перевозили загиблих хлопців до місця поховання. За 2015 рік ми перевезли понад 500 осіб загиблих.

— Не страшно було на фронті?

— Є відважні хлопці, які кажуть, що не бояться, але нехай не брешуть — усім страшно. Тому що будь-яка нормальна людина згадує все, коли летить снаряд або міна і може знести голову. Є такий вислів: не бояться нічого лише дурні. Нормальна людина повинна боятися — інакше вона просто загине. Я контузію отримав. Навіть не знаю, що це було — можливо, граната з «підствольника». Був вибух над головою на відстані витягнутої руки, короткочасна втрата свідомості — неначе світло вимкнули. І з того часу шум у вухах не припиняється. А якби була зовсім інша траєкторія, ми б зараз не розмовляли. Коли настав момент переходу з військового життя до цивільного, я не загубився. Тому що займався волонтерською діяльністю, і було бажання допомагати. Воно не дало зациклитися на своїх проблемах, змусило шукати, що робити далі.  Коли щось робиш для інших, стає легше якось. До того ж була пропозиція йти в депутати, чому посприяла моя популярність. Про мене почали писати закордонні журналісти. Було незвично, що ортодоксальний єврей пішов воювати, хоча мав можливість виїхати до Ізраїлю. І потім релігія все ж таки передбачає мирний характер, вона вчить нести світло і мир. Але, на мій погляд, релігійна людина не може знаходитися осторонь. Просто є різні способи участі — від пацифістського неприйняття до рішучих дій.

— Я чув, що ви отримали благословення рабина.

— Так, я пішов до нього— це правда. Прийшов за порадою, і він сказав, що це правильно, коли людина йде і захищає свою країну. Єврейська громада допомагала нам з житлом, нас годували безкоштовно, тому що ми практично були біженцями, коли приїхали з Криму. У нас ані роботи не було, ані житла, нічого. Нас підтримували, а потім допомагали сім’ї, коли я був на війні.  І мені допомагали, коли я в госпіталі лежав, відвідували і поїсти приносили. Громада не залишає без допомоги наших людей. І зараз у нашої сім’ї немає житла, але нам та ж громада допомагає— надає житло і пайок продуктовий.

  Навіть на війні, як віруюча людина, я намагався дотримуватися обрядів, хоча це було непросто. Інколи певний порядок мені доводилося порушувати, коли я був на передовій і перебував в окопі. Але завжди можна знайти вихід, аби виконати наші обряди і знайти кошерну їжу. До речі, в батальйоні, окрім мене, були й інші євреї. Один з них загинув у Іловайську.

«РАЗОМ МИ ЗМОЖЕМО ЗМІНИТИ НАШУ КРАЇНУ — І ЦЕ БУДЕ НАЙКРАЩИЙ ЗАСЛІН ВІД СЕПАРАТИЗМУ»

— Чому ви пішли в політику?

— Хоча я не вступив у партію Укроп, але я повністю підтримую її програму. На виборах до міської ради я балотувався за партійним списком. Я сам запропонував Борису Філатову свою кандидатуру. Депутатство дало можливість зробити більше. Мені легко, наприклад, отримати для когось допомогу. До цього волонтерство було як хобі, а тепер я, як депутат, займаюся питаннями людей і життя міста. З депутатських грошей 300 тисяч я роздав тим, хто потребує допомоги. Ще два мільйони бюджетних коштів підуть на закупівлю устаткування для  лікарень і кардіологічного центру. За перше півріччя я провів близько 150 зустрічей з виборцями. Підрахуйте, яка це інтенсивність, адже у мене два округи — в центрі та в Амур-Нижньодніпровському районі. Не можна людей залишити без допомоги і без підтримки. Тим паче, що ми бачимо, в якому стані житлові будинки і квартири. Спочатку я жахався, приїжджаючи на ці зустрічі. Мене дивувало, яке відношення було до самого міста і до людей серед колишньої влади. Коли ми приходимо, люди дивляться на депутата, як на пана. Це абсолютно неправильно, адже мене люди обрали і делегували свої повноваження. Насправді, це не мої права, це права виборців. Тому ми зараз це болото і розгрібаємо.

— Проблеми у ветеранів АТО є?

— Звичайно, є. Наприклад, працевлаштування. Зі здоров’ям у багатьох проблеми. Тому у нас і приділяється велика увага ветеранам. Мер намагається опікуватися ними, не залишає без уваги наших бійців. Ну, і ми, депутати, теж працюємо, наскільки це в наших силах. Філатов неодноразово на сесії міськради казав, що треба спростити процедуру отримання землі для бійців АТО. Нещодавно було прийнято програму із забезпечення соціальним житлом.  Тепер місто зможе купувати на вторинному ринку квартири тим людям, які стоять у пільговій черзі. Такого ще в Україні не було. Зараз формується новий бюджет, і ми подивимось, як голосуватимуть депутати, які представляють опозицію і не ходять на засідання міської ради. До речі, колишні учасники АТО воювали не все своє життя. Багато хто має не одну вищу освіту. Хтось із них займався бізнесом. Нині вони беруть активну участь в оновленні влади. Ми прийшли до міськради шляхом виборів, і виборці мають можливість порівняти роботу тих, за кого вони голосували. Я переконаний, що тим, хто голосував за «Укроп», не соромно. Вони бачать реальні зміни, а ті, хто голосував за «Опоблок», продовжують стверджувати, що немає змін у місті. Якщо нічого не бачать, нехай підуть до лікаря. Ми повністю поламали схеми, коли бюджет міста йшов не на потреби міста, а «наліво». Ми хочемо звільнити вулиці міста від незаконної торгівлі, яка заважає проїзду транспорту і вільному руху пішоходів, залишає після себе купи сміття. Це те, що дає процвітати корупції, тому що стихійні ринки є життєдайним середовищем для різних зловживань.

— Як ви вважаєте, чому Дніпро зупинив «російську весну»?

— Є така приказка: «Дніпро не перше, але й не друге місто в Україні». Тут живе багато студентів, інтелігенції, людей, які щиро прагнули незалежності. Все 25 років Україну намагалися знищити як незалежну державу і намагалися це зробити представники «русского мира». Навіть у Європі є сили, які отримують гроші, вони обдурені російською пропагандою, симпатизують РФ. Я виріс у сім’ї військового, де існували ідеали комуністичного суспільства. Але й для мене 2014 року стався перелом, коли я побачив техніку російську і козаків, які їхали через протоку. Ми жили на керченському шосе, і я бачив це вторгнення. Це було огидно, коли відбувся референдум, крики «Росія, Росія!» і п’яні обличчя. Якби ми не чинили опір, зараз мали б тут те, що відбувається в Донецьку та Луганську. Це гнійник, інакше його не назвеш. Його потрібно почистити від пропаганди, а не від людей. Просто людям треба показати — у нас вся країна живе нормально. Так, у нас є проблеми в соціальних питаннях, але це є скрізь, є й в Росії. Ось цим ми саме і займаємося в Дніпрі. І люди бачать зміни в місті.  Безумовно, це заслуга, насамперед, нашого мера і його команди. У нас можуть бути якісь політичні розбіжності, але ми завжди порозуміємося. Спільно ми зможемо змінити нашу країну — і це буде найкращий заслін від сепаратизму.