«В Україні найбільше читають діти»

Із Ларисою Миколаївною ми хотіли поспілкуватися давно, і от знайшли приємний привід для цього — вручили їй Корону «Дня» за створення феномена в освітньому процесі. Без перебільшення, так і є. Хвиля «Дорослі  читають дітям» охопила країну, завдяки їй багато людей — лікарі, пожежники, бухгалтери, ІТ-шники тощо — згадали, наскільки цікаво і корисно проводити дозвілля з книжкою.

Вчитель за фахом, Лариса Ніцой пише дитячі книжки і є активною учасницею освітнього процесу в Україні. Лариса Миколаївна чимало працює «в полі» — часто виступає в школах. А у своїх книжках порушує такі важливі теми, як, наприклад, проблеми людей з інвалідністю. Про те, чому українські підходи до промоції читання є неправильними, що заважає «знайомству» української книжки з аудиторією, і чим сільські школи відрізняються від міських, письменниця розповіла «Дню».

«ДОРОСЛА ГРА В ДИТЯЧІ ЧИТАННЯ»

— Ларисо Миколаївно, в березні цього року ви започаткували в соцмережах Всеукраїнську хвилю «Дорослі читають дітям». Що вас наштовхнуло на таку ідею?

— Хвиля має цікаву історію. Її не підтримали профільні обласні керівники, але підтримали звичайні люди, і Хвиля пішла в народ. Почалося з того, що я, вивчивши досвід розвинених країн і порівнявши з нашим досвідом, зрозуміла, що в Україні підходи в пропагуванні читання неправильні. У демократичних розвинених країнах читанню нації приділяється багато державної уваги. Вважається, що народ, який не читає, не вміє критично мислити, а звідси приймає неправильні рішення вдома, на ринку, на роботі й — увага! — на виборах.

В інших країнах під читання розробляються різні проекти і закладаються кошти в бюджет. Ну от, наприклад, і в нас, і в цивілізованих країнах є тиждень дитячих читань. Я порівняла ці два проекти і відкрила, що наші підходи і зарубіжні — абсолютно протилежні. Наш підхід до тижня читань такий: діти в цей тиждень залучаються до активного читання і обговорення дитячих книжок. Здавалося б, усе логічно, однак хочу запитати, а в інші дні діти що роблять у школі? Та вони тільки те й роблять, що читають. Я взагалі вважаю, що діти — найбільш читаючий прошарок населення  в нашій країні. Тиждень дитячих читань повинен бути святом. А виглядає це так: діти кожного дня читають, а в тиждень дитячих читань читають удвічі більше. Їжте, діти, кожного дня кашу, а у святкові дні — подвійну порцію каші. Яке ж це свято?

Як це відбувається в процвітаючих країнах? У них під час тижня дитячих читань дитячі книжки читають дорослі. Уявляєте? Дітей читати не заставляють. У них в ці тижні стоїть завдання привернути увагу людей до читання. Вигадуються з читанням різні вибрики. Читають на дні моря з аквалангами, читають у печерах, читають поліцейські, читають лікарі, тобто дорослі граються в дитячі читання. Тож  я, вивчивши досвід інших країн, після Майдану звернулася до Міністерства культури з проектом, щоб переформатувати наш тиждень дитячих читань, вивести дитячі читання з бібліотек і шкіл «на вулицю», в громадські, людні місця. Провести в країні таку дорослу гру в дитячі читання в кафе, ресторанах, парках, на тротуарах — будь-де, головний акцент — на тому, що читають дитячі книжки дорослі різних професій і різного віку в різних несподіваних місцях. Така гра в читання була б корисна нашому напруженому суспільству для розрядки. Діти в ці дні повинні не читати, а дивитися, як це роблять дорослі. Їм у ці дні читати не давати. Такі читання повинні бути веселі, креативні, різні. Цей проект унікальний тим, що на нього не треба коштів!

«УКРАЇНЦЯМ ТРЕБА ВЧИТИСЯ РОЗВАЖАТИСЯ»

— І як підтримали вашу ініціативу?

— Євген Нищук, ще коли вперше очолював Міністерство культури, підтримав. Дав вказівку нижчим структурам зібрати нараду, нові підходи обговорити й запровадити. На нараді все й закінчилося. Скликали бібліотечне начальство з усіх областей, вони мене розкритикували, запитали, хто я така, щоб ідеї висувати. Вони роками проводили ці тижні в бібліотеках для дітей і проводитимуть надалі, а мене послали гуляти. Я не дуже засмутилася, розумію, що «загартованим кадрам» треба «переварити» і дозріти, тому пішла, так би мовити, «в народ».  Започаткувала в соціальних мережах Хвилю «Дорослі читають дітям», основною умовою якої було зняти на телефон одну хвилину читання дорослою людиною дитячої книжки, і щоб це було не просто, а якось незвично, креативно. Цей відзнятий ролик треба було помістити в соціальній мережі й відзначити наступну людину, яка повинна зробити те саме. Людям така гра сподобалася, і ми мали безліч чудових відео. Діти на це дивилися й реготали. Дорослі теж зазначили, що, знімаючи, насміялися. Прекрасний ефект.

— Як плануєте розвивати проект?

— Планую провести навесні другу Хвилю, причому це вже буде не просто читання, а конкурс відеороликів, знятих на телефон, на найнесподіваніше читання дитячої книжки дорослими. Ще й запровадимо грошову премію. Так що готуйтеся.

Я вважаю, що проекти, як ця Хвиля читань, дуже корисні. По-перше, ми навертаємо до читання дітей, не заставляючи їх при цьому читати. По-друге, це утверджує дітей і дорослих, що читання — це веселе і модне проведення часу. По-третє, ми нагадуємо дорослим, що треба читати, бо Україна, на жаль, займає останні щаблі в рейтингу читання серед європейських країн, і це — рейтинг нечитання саме дорослих. По-четверте, українцям треба вчитися розважатися. Наша нація розучилася усміхатися і розслаблятися. А такі ініціативи знімають напруженість у суспільстві. І, якщо на те пішло, такі проекти з дитячих читань зближують і здружують родини. 

«СОЦІАЛІЗАЦІЇ ПОТРЕБУЮТЬ УСІ ЛЮДИ»

— Ваша книжка «Дві бабуськи в незвичайній школі, або Скарб у візку», видана цього року, порушує тему людей з інвалідністю у соціумі. Як варто розповідати про такі речі дітям?

— Я дуже рада, що ця книжка прийшлася до смаку українським читачам. Трохи більше ніж за півроку весь тираж «Двох бабусьок...» розкупили, а це, погодьтеся, чудовий показник. Книжка пригодницька, весела, попри те, що один із головних героїв — хлопчик-візочник. Здавалося б, чому там веселитися? Однак я подумала — якщо ми кажемо, що люди з інвалідністю такі, як ми, а ми — такі, як вони, чому б не зробити мого персонажа-візочника саме «таким», повноцінним. Ну й що, що він у візочку? Він начитаний, він має почуття гумору. Йому у вуста я вклала фразу: «Я — нормальний, просто в мене замість ніг — колеса!»

У європейських країнах я бачила, що людям з інвалідністю живеться легше, ніж у нас. Звісно, у них теж достатньо проблем, але в розвинених країнах усе будується з урахуванням того, що поруч є люди з особливими потребами. Мені захотілося, щоб і в нас так було. І книжку писала так, наче в нас уже це є, й мій головний герой може багато де бувати. Звісно, я заклала й проблему. Герой мріє вчитися в школі разом зі своїми здоровими друзями, але їхня школа не пристосована для візочників. Знайома нам ситуація: високі пороги, круті сходи. У книжці ця проблема вирішується. Трохи наївним способом, але ж це дитяча книжка. Діти знаходять скарб, але не привласнюють його, а будують школу, в якій навчатимуться разом діти-візочники й діти зі звичайними потребами.  

Про такі речі дітям треба розповідати! Однак не обмежуватися розмовами, а зводити в один простір дітей з різними фізичними потребами для спільного проведення часу, для спілкування, щоб стиралася межа, щоб вироблялася звичка. Адже соціалізації потребують усі люди, не тільки ті, що з інвалідністю. І моя книжка корисна для різних людей з різними потребами. Дуже хочу, щоб Міністерство освіти взяло книжку на замітку й запропонувало її до читання в школах для всіх дітей.

«СІЛЬСЬКА ШКОЛА — ЦЕ ЯК ВЕЛИКА ХАТА, В ЯКІЙ ЗІБРАЛИСЯ РОДИЧІ»

— Ви часто виступаєте в школах, спілкуєтесь з дітьми. Як змінюються українські школярі?

— Так, я часто буваю в школах. Останнім часом так часто, що мені здається, я там працюю. Школи і дітей дуже люблю, я ж учитель за покликанням і освітою, хоча зараз працюю письменницею. Буває, чоловік мене запитує: «Що це ти сьогодні така задоволена? Не інакше зі школи прийшла». З другого боку, думаю, що треба свої походи трохи обмежити, бо маю купу ідей, і треба ж колись і писати, але поки що таке обмеження в мене не виходить, кличуть — і я біжу.

Люблю всі школи — й сільські, й міські. Сільські та міські школи — різні. Сільські — душевні й теплі. Сільська школа — це як велика хата, в якій зібралися родичі, далекі й близькі, сусіди й друзі. Там всі один про одного знають, про братів, сестер, тіток, дідів... Стенди в сільських школах «Наша шкільна родина» — це не формальність, це справжнє. Там панує домашня атмосфера. Фарбовані дощаті підлоги, квіточки на шпалерах, саморобні полички на стінах. У таких школах до сліз душевно. Там якщо вчитель і гарикне іноді на учня, то це виходить  якось по-мамськи, не образливо.

Міські школи — це ніби офісні центри, а учні — «білі комірці». У міських школах з кращим оснащенням, кращими ремонтами — більш офіційна обстановка. Стосунки ділові. Не уявляю собі, щоб на мого сина в міській школі гарикали, — він одразу «зарядить» у відповідь Конвенцію ООН про права дитини, хоча пропустив би повз вуха цю ж ситуацію в сільській школі. Тобто діти в міській школі більш урбанізовані, діловитіші.

Не хочу образити міських дітей, але більшими патріотами України є сільські діти. Гасло «Слава Україні!» для них більш глибинне. Воно й не дивно. Односельців, які воюють на сході, в селі всі знають — і діти теж. Їх чекають з фронту — і діти теж. Переживають — і діти теж.

Для міських дітей гасло «Слава Україні!» — теж не порожній звук, однак у них менше співпереживання, бо бійців у місті мало хто знає, відповідно, коло співчуття менше.

У сільських і міських дітей однаково допитливі очі, однакова тяга до комп’ютерів і розваг. Сільські та міські діти однаково кажуть, що не хочуть читати, але якщо книжкою зацікавити — однаково читають «взахльоб».

Ну і якщо вже мова пішла про книжки, чомусь спостерігаю таку тенденцію. Сільський вчитель, як правило, каже: «Діти, до нас приїде письменник! Це рідкісна можливість взяти автограф у самого автора! Купуйте книжки і читайте. Зможете висловити автору свою думку! Знаєте, як йому буде цікаво вас послухати!». Міський вчитель зазвичай каже: «Це дуже добре, що до нас приїде письменник, однак я не можу сказати дітям, щоб вони купували книжки, бо школа і комерція — несумісні речі». І після чиїх слів діти більше зацікавляться книжками?

— Як оцінюєте розвиток дитячої літератури в Україні? Чого ще не вистачає?

— Українським книжкам не вистачає одного — ринку збуту, мережі книгарень. В української книжки є тільки одна проблема — як дійти до читача. Українська книжка — це високоякісний конкурентоспроможний продукт за змістом, за оформленням і за поліграфічним виконанням.