Вижити, щоб повернутися

За перший тиждень лютого до Вінницького військового шпиталю доставили два борти з пораненими бійцями. Першим рейсом привезли 16 АТОвців із Авдіївки, другим — 15 захисників зі Світлодарської дуги і Попасної. Попри отримані численні поранення, хлопці якнайшвидше прагнуть одужати, щоб повернутися на передову.

Бойовики знову почали використовувати заборонену Мінськими домовленостями зброю. Стріляють із мінометів, автоматичних гранатометів і великокаліберних кулеметів. Наші відкривають вогонь у відповідь, але на озброєнні мають лише стрілецьку зброю. Бійці, які вийшли живими з поля бою, а зараз лікуються у вінницькому госпіталі, кажуть, що врятувалися дивом, бо ворог щільно обстрілює українські позиції з артилерії, особливо прицільно б’ють по санітарних машинах з пораненими.

«За час своєї служби у 54-й бригаді я потрапив до шпиталю вже вчетверте. Щоразу після лікування повертаюся до своїх, бо інакше не можна. Ворог втрачає свою силу і через це нервує, а це добрий момент, щоб прорватися уперед, — розповідає Павло Степанюк із Херсона. — У день, коли мене поранили, був сильний обстріл із БМП, протитанкових керованих ракет і 120-міліметрових мінометів. В окоп прилетіли чотири міни підряд, як ми залишилися живими, не знаю. Це не інакше, як диво. Зараз у мене один осколок під серцем, лікарі бояться оперувати. Ще три у спині. У такому ж стані і два мої побратими, з якими разом були на позиції, а зараз лікуємося у вінницькому шпиталі. Усіх нас ціною власного життя врятувала медсестра. У той день вона витягувала поранених з поля бою, але бойовики гатили безжально. Обстріляли навіть машину з червоним хрестом, причому прицільно. Вона не вижила. Дуже шкода...»

Очевидно, Павло розповідає про санінструктора Наталю Хоружу, яка загинула на початку лютого цього року внаслідок обстрілу бойовиків. Про ті події згадував і лейтенант 24-ї бригади Святослав Шумський. Каже, що вороги спеціально влаштовують кількагодинні обстріли, щоб медики не мали можливості забрати поранених.

«Вороги стріляють і вдень і вночі. По наших позиціях щільно працює артилерія, протитанкові керовані ракети. 2 лютого, коли я зазнав поранення, бойовики стріляли чітко по позиціях. Таке відчуття було, ніби вони дивляться на нас згори, бо падало туди, де ми стояли. Напевно, допомагали безпілотники, — розповідає Святослав. — Медики чергували на полі бою під обстрілом. Як витягли мене, не пам’ятаю. Першу медичну допомогу надавали у Попасній, потім доставили в Часів Яр, звідти — у Харків, а звідти вже доставили у Вінницю», — каже Святослав.

Віталій Любіченко із 72-ї бригади також був поранений 2 лютого. Розповідає, що саме заступав на чергування. Обстріл розпочався раптом, тільки почало сутеніти. «Ми стояли під Верхньоторецьким Донецької області. Наша позиція розташована за три-чотири кілометри від ворога. Увечері, як тільки заступив на позицію, розпочався обстріл. Працював міномет. Міни розривалися одна за одною. Відстрілюватися можливості не було, в нас немає такої потужної зброї в наявності, щоб дістати ворога, — розповідає АТОвець. — У результаті отримав осколкове поранення. Доставили в лікарню Артемівська (нині Бахмут. — Авт.). Рану зашили, почувався більш-менш. Вертольотом доставили до Харкова, там пролежав кілька днів, а з Харкова санавіація привезла у Вінницю. Тепер тут лікуватимуся. А потім знову на фронт, до своїх, до хлопців», — розповідає Віталій.

Хлопці кажуть, що внаслідок боїв на Світлодарській дузі та Авдіївці чимало наших захисників загинуло, багато хто зазнав поранення. Але втрати противника значно більші. Він нервує і прагне прорвати оборону. Українські захисники свої позиції не здадуть, і перемога буде за нами.