Крізь призму вершин

Не так багато в Україні авторів, кожна нова книжка яких стає подією. Ще менше серед таких авторів науковців. Відомий історик, професор кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія» Наталя Яковенко — одна з небагатьох. Днями в Центрі польських та європейських студій НаУКМА вона представила своє чергове знакове дослідження «У пошуках Нового неба: Життя і тексти Йоаникія Ґалятовського». Раніше вихід нової книги Наталя Яковенко проанонсувала в інтерв’ю газеті «День» (див. матеріал «У пошуках «золотого віку» в № 61—62 від 7—8 квітня ц. р.)

В дослідженні йдеться про ректора Могилянського колегіуму та найпопулярнішого церковного письменника свого часу Йоаникія Ґалятовського. На прикладі життя і творчої спадщини видатного богослова й проповідника авторка реконструює інтелектуальний ландшафт другої половини XVII століття, описує джерельну базу, на яку мали змогу спиратися тогочасні українські вчені мужі, а також специфіку їхньої потенційної читацької аудиторії. Розділи книги присвячено, зокрема, огляду використаного Ґалятовським «бібліотечного ресурсу» та способам його опрацювання, його проповідям, «балансуванню» Ґалятовського між віровченнями східної і західної церков, уявленням письменника про святість та святих. В останньому розділі йдеться про ставлення Ґалятовського до євреїв. Окрім близько 500 сторінок основного тексту, фундаментальне видання Наталі Яковенко містить також додатки, в яких подано розшифрований дослідницею каталог посилань у творах Ґалятовського та відомості про авторів, яких він згадує.

«НЕПРАВОСЛАВНИЙ ПРАВОСЛАВНИЙ»

«Свого часу Ґалятовський привабив мене саме посиланнями, які він робив на полях, — розповідає Наталя Яковенко. — Почала я з того, що взялася розшифровувати ці його часом просто безумні примітки, які складалися з двох-трьох літер. Загалом він згадує твори близько 200 авторів. Тільки Августина, який був одним з його улюбленців, згадує 16 праць. Зрозуміло, що, за винятком, наприклад, Іоана Золотоустого, ці твори здебільшого не були перекладені. Ґалятовський — не читач кириличних списків, він читав латинські тексти. Що він з ними робив — окреме питання. Ті, які йому імпонували, перекладав дослівно, інші — цензурував. Розшифрування зайняло в мене рік. На сьогодні залишилося чотири чи п’ять посилань, які так і не вдалося проінтерпретувати. Протягом життя Ґалятовський видав друком аж 18 книжок, тому його спадщина — справжній скарб для історика. Хто ще з авторів XVII століття може похвалитись такою плодючістю? Половина з цих текстів (дев’ять книг) — україномовні, причому часто йдеться майже про сучасну українську мову. Власне, мова також стала одним з чинників, які мене зацікавили, адже у ті часи більше так ніхто не писав. Решта праць Ґалятовського — польськомовні».

Один з важливих сюжетів книги — особлива еклезіальна ідентичність тогочасного київського православ’я, яскравим уособленням якої був Йоаникій Ґалятовський. В дослідженні цього феномена Наталя Яковенко, за її власним зізнанням, знаходить «детективний сюжет», «іскру», яка надає азарту роботі історика. «Назви для тієї церкви я не придумала, — розповідає дослідниця. — Умовно називаю ці процеси «неправославним православ’ям». Його представники послідовно й дуже вправно декларують свою «грецькість», і це дуже добре прослідковується в текстах Ґалятовського. Але водночас вони «думають латиною» — користуються латинськими текстами, латинськими коментарями до Святих отців. Хтось хотів би знайти в цьому унійну ідею, але її тут немає. Йдеться про якесь химерне, але водночас дуже органічне переплетення культурних світів. Вважаю, що ця еклезіальна ідентичність постала не за Петра Могили, а ще раніше — з початком друкарської революції, коли почали надходити книжки, стався інформаційний бум. Отже, йдеться приблизно про другу половину XVI століття. В середині ж XVII століття відбувається її кодифікація. Представники середовища т. зв. київської вченості, й серед них Ґалятовський, надають цьому явищу інтелектуальної завершеності та зрілості».

На думку дослідника релігійної культури та освіти, доктора історичних наук, доцента кафедри історії НаУКМА Максима Яременка, книга Наталі Яковенко спростовує уявлення про те, що історик, який займається церковною проблематикою, може досягнути успіху тільки за умови, якщо він має позаду богословський бекграунд. «У пошуках Нового неба» — це та книга, за якою мають вчитись українські богослови, — переконаний Максим Яременко. — В ній на конкретному ранньомодерному матеріалі показано, як застосовувались, трактувались, сприймались ті чи інші богословські терміни та поняття в певний час і у певному місці. Адже зазвичай богослови розповідають нам або про дуже давні часи, коли формувалися догми та доктрини, або ж про сучасність, коли вони певним чином осмислюються. Про життя цих понять між згаданими історичними періодами можна дізнатися з нової книги Наталі Яковенко, що перетворює її на потенційну «настільну енциклопедію».

НА ЗАХИСТІ НАШОЇ ІСТОРІЇ

Як зауважила доктор філософських наук, в. о. професора кафедри теорії та історії культури НМАУ ім. П.І. Чайковського Леся Довга, поява нової книги Наталі Яковенко — це величезна подія, адже йдеться про першу фундаментальну монографію, присвячену українському інтелектуалу ХVII століття, яка була написана не в кінці XIX — на початку XX століття, а в наші дні. «Всім нам страшенно бракує таких книжок про Лазаря Барановича, Інокентія Ґізеля, Стефана Яворського, Варлаама Ясинського та інших, — розмірковує Леся Довга. — Якби руки українських істориків та культурологів дійшли до того, щоб такі дослідження написати, то нам, можливо, не довелося б «плакати» через те, що хтось намагається відібрати нашу історію. Праця Наталі Яковенко — великий прорив у цьому напрямку».

Леся Довга також відзначила спроможність авторки, з огляду на нові наукові результати, переглядати й деякі власні попередні позиції, що є неодмінною чеснотою справжнього дослідника. «На початку своєї книги Наталя Миколаївна пише про те, що донедавна переважала думка, ніби українські інтелектуали XVII століття не читали класичних праць Платона, Аристотеля та ін.,  а знайомились з ними лише з других або третіх рук. — розповідає Леся Довга. — Пам’ятаю, як і сама авторка послідовно відстоювала цю позицію. У новій книзі Наталя Яковенко блискуче доводить зворотне. Тепер ми маємо не голослівне припущення, а базоване на джерелах підтвердження, що інтелектуальне коло, з якого черпали свої знання тогочасні вітчизняні книжники, було значно ширшим за шкільні підручники чи польські тексти, як вважалося до недавніх пір. Це важливе досягнення, яке дозволить нам вести себе більш впевнено, досліджуючи тексти інших інтелектуалів».

Окрім дослідницької глибини й доброчесності, академічний стиль письма Наталі Яковенко вирізняє й здавалося б зовсім необов’язкове для наукових текстів достоїнство — їх справді цікаво читати, навіть якщо ви не фахівець-гуманітарій. Запрошуємо читачів «Дня» переконатися у цьому!