На свій-чужий розрахуйся!

Тексти Віктора Шендеровича мені завжди подобалися висловленням чіткої громадянської позиції, викладеної чудовим стилем і приправленої розумною іронією, помноженою на енциклопедичні знання. Але тут «рука змінила тореадора» — Віктор написав пост на дуже важливу тему, в якому я не можу погодитися буквально з жодною з його тез.

У своєму тексті Шендерович звертається до «умовних своїх» і, судячи з тексту, виходить, що я — не «свій», оскільки у нас із Віктором оцінювальна шкала знаходиться в різній системі координат. Я розглядаю існуючий сьогодні в Росії режим як злочинний і окупаційний й порушені питання сприймаю саме із цих позицій. І не треба мене змушувати вдивлятися в деталі, коли я бачу кадри зі спаленого вщент російським напалмом Алеппо, того самого, до якого прямував літак із Лікарем Лізою й ансамблем
ім. Александрова з наміром влаштувати ідеологічний шабаш на місці чергового путінського злочину.

Філософські розмови й логічна конструкція про стиль та полеміку звучать красиво, але все це розвіюється як дим перед багаттям війни.

Зараз іде війна. На війні, Вікторе, немає місця полеміці! Я готовий прийняти твої прокльони й пожертвувати безсмертям своєї інтелігентської душі, але для мене очевидно, що кожен, хто продовжує агонію ворогові, агресору, окупанту, який несе смерть і руйнування теж, на жаль, має класифікуватися як ворог.

Так, артисти хору Александрова — не Гіві з Моторолою, але й Сурков, Пєсков і який-небудь Дворкович теж особисто у злочинах участі не брали, проте їхня роль у побудові путінської диктатури буде вагомішою. Тут і зараз — чорно-біле, відтінки — потім. З ОМОНом, Кадировим або Пєсковим не може бути полеміки. У вільній демократичній Росії (коли така матеріалізується), я буду боротися за те, щоб у Шойгу та Пєскова було право на чесний суд і хороших адвокатів, але сьогодні ця розмова не є актуальною.

Шендерович був одним із перших у сучасній Росії, хто почав говорити про інститут репутації, в грудні 2005 року на Всеросійському громадянському конгресі Віктор навіть ставив питання про створення «списку нерукопотискуваних» у російському суспільстві. Вельми показово, що через 12 років він активно захищає Чулпан Хаматову й інших представників творчої інтелігенції, які увійшли, з різних причин і з різною мотивацією, до групи підтримки Путіна та його міжнародних злочинів. Питання: який обсяг заслуг перед вітчизняною культурою або, наприклад, спортом може морально компенсувати підтримку путінського режиму, який влаштував криваву бійню в Україні та Сирії? Моя відповідь категорична — жоден. У цій біблійній математиці додавання й віднімання не працюють, і не може бути жодного взаємозаліку. Тут може бути єдина математична дія — обнуління.

Слід визнати неприємну правду: підтримка диктатури «слюсарем Гошею», видатними поетами, артистами, режисерами та зірками спорту, які є моральними авторитетами для обивателів, дозволяють правлячій верхівці постійно підвищувати градус ненависті у суспільстві й відчувати себе морально невразливими.

При цьому їхній професійний спадок нікуди не зникне: Баталов залишиться видатним актором, Меньшов — володарем першого вітчизняного «Оскара», Родніна залишиться легендою фігурного катання, а Фетисов — найтитулованішим хокеїстом по обидва боки Атлантики. Однак сьогодні всі вони — тіні великого культурного й спортивного минулого, що стало нині ідеологічним придатком путінської диктатури.

Необхідно відокремлювати людину від її професійного спадку, розуміючи, що ця дилема буде залишатися невирішеною до того часу, поки злочинний режим, якому служили нещодавні кумири натовпу, не буде викинуто на смітник історії.

Така ситуація аж ніяк не є оригінальною — всі ми пам’ятаємо приклад незрівнянної Лені Ріфеншталь, назавжди позбавленої можливості знімати документальне кіно навіть не за уславлення, а тільки за олюднення Третього Рейху. Класика норвезької літератури Кнута Гамсуна  — активного прихильника Гітлера, незважаючи на похилий вік і заслуги перед країною, після війни віддали під суд за колабораціонізм. Повне зібрання творів було видано тільки через два роки після його смерті, хоча його беззаперечний внесок у культуру країни так до кінця і не змив тавро зради.

Щоправда, наша вітчизняна хвороба є набагато занедбанішою — «гамсунізація» російської творчої інтелігенції давно перевалила за критичну позначку, зробивши її слухняним знаряддям у руках диктатора та його оточення. За сто років, що минули від початку жахливого більшовицького експерименту, гордовитий російський інтелігент, який відмовляється потиснути руку жандармському офіцеру, перетворився (за рідкісним винятком) на жалюгідного радянського підлабузника, готового за командою лизати чекістський чобіт. Не помічати цього, вколовшись вакциною «стокгольмського синдрому», означає свідомо чи несвідомо допомагати спадкоємцям сталінських вертухаїв ударними темпами будувати сорокінську антиутопію на руїнах Росії.

Гаррі Каспаров

Джерело: kasparov.ru