Тернопільські Болюхи й полтавські Глуховери. Життя віддане Україні, церкві та мистецтву

«…І коли давитиме гадюкою

Чужина, що аж крівиця бризне, -

Серцем в рідну землю я постукаю,

Як у браму золоту Вітчизни»

10 серпня 2017 року минає 5 сумних років як відійшов на Вічну ватру Мирослав Болюх – визначний громадський і церковний діяч, вояк Дружин Українських Націоналістів «Ролянд», довголітній член ОУН, підпільник, Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради та НТШ. Його дружина Марія, з дому Глуховера, пережила свого чоловіка майже на п’ять років, покинувши цей світ 1 березня 2017 року у мельборнському будинку для старших людей «Калина». 

І чомусь я пригадав вірша, якого написав український поет і журналіст, уродженець Київщини Михайло Ситник, автор поетичних збірок «Від серця» (1941), «Нові обрії» (1942), «Відлітають птиці» (1946), поеми «Залізничний сторож» (1947) та «Цвіт папороті» (1975) й численних віршів, що  був забитий у 1959 році аґентами КҐБ у американському Чікаґо.  Ось ці зовні прості поетові рядки про роздвоєність душ українських еміґрантів, їх журавлину тугу за батьківщиною й небезпеку життя по різних чужинах:

«…Моя душа розділена надвоє

Одна частина там, біля Дніпра,

А друга – нерозлучно ще зі мною,

Поволі, животіючи, вмира.

І неможливо знову їх з’єднати

Ті дві частини, між яких межа.

І звідти руки простягає мати,

А звідси в спину пхає хтось ножа…»

Пан Мирослав народився 12 січня 1921 року у знаменитому селі Кутківці, що нині є в межах міста Тернополя, в родині сотника УГА Василя Болюха, який в листопаді 1918  року був першим комендантом Тернополя Тернопільського повіту, а згодом  — комендантом Житомира та Проскурова,  а пізніше, в 1935-1939 роках, був послом до польського сейму та головою  «Українбанку». Село Кутківці розташоване на пагорбі в західній частині міста, з півночі, сходу та півдня оточені реґіональним ландшафтним парком  «Загребелля» й має довгу на цікаву історію, яка веде свій відлік  від 31 січня 1522 року, коли  В.Баворовський отримав за службу від короля Сиґізмунда І-го Старого  в довічний дар обидва береги річки Серет у селах Петриків і Пронятин  для того, щоби створити водойму для вирощування риби.

БОЛЮХ ВАСИЛЬ

Ймовірно, що якраз В.Баворовський відступив село Петриків, а брати Чистилівські — також Кутківці та Пронятин. 26 серпня 1547 року Я.А.Тарновський із сином Яном Кшиштофом  отримав село від короля у довічне володіння. Щоб убезпечити Тарнополь (Тернопіль) від татарських нападів, Я.А.Тарновський 16 травня 1548 року домігся від короля дозволу на утворення біля Пронятина (за іншими даними, біля Кутківців) ставу на Сереті, тобто на місці, де він і нині.  15 січня 1569 року на з’їзді шляхти в Любліні князь Іван-Януш Острозький отримав правом доживоття села Пронятин, Кутківці та Петриків у Теребовельському повіті. Село, як і Тернопіль, до першої половини ХІХ століття  було в приватних руках. За даними ж польського дослідника Вацлава Щиґєльського, село було королівщиною Теребовельського повіту, державцем маєтку був крайчий коронний  Юзеф Потоцький.

КНИГА СПОМИНІВ М.БОЛЮХА (УПОРЯДНИК - Д-Р О.ПАНЧЕНКО)

Лише 1843 року тернопільські міщани викупили місто разом з кількома навколишніми селами, які належали до маґістрату , в тому числі й Кутківці. 17 травня 1898 року Іван Франко виступав перед мешканцями цього села.  В часі, коли в Кутківцях побачив світ Мирослав Болюх село утворювало до 1934 року окрему сільську ґміну. До речі, у родині Василя та Генрієтти Болюхів був ще один син Юрій, - пізніший громадський активіст, українства Австралії, підприємець та спортовий діяч.

Дружина пана Мирослав й вірна супутниця його героїчного та працелюбного життя пані Марія народилася  27 лютого 1924 року у селі Климівка на нашій квітучій Полтавщині, в родині Івана (сина Федора й Варвари) Глуховери (1903-1981) та Параскевії (з дому – Дробець) (1898-1991). Батько Марії Іван Глуховера мав вищу освіту, був бухгалтером-економістом, мати – отримала лише народну освіту. В родині православних вірян Глуховерів, довголітніх співаків світських і церковних хорів УАПЦ парафій було троє дітей - Микола, Галина-Анна  та Марія. По закінченню Другої світової війни родина Глуховерів зазнала переслідувань від совєцького НКВД у французькій зоні Західної Німеччини, коли у 1945 році Івана Глуховеру було викрадено вночі з хати для насильного вивезення в совєцький союз., пізніше він був врятований офіцером французької армії, майором Юлієм І. Лярош і привезений до родини. Родинне село Марії Глуховери (в заміжжі – Болюх) Климівка знаходиться на території теперішнього Карлівського району Полтавської області, розташоване воно на лівому березі річки Орчик, вище за течією на відстані трьох кілметрів розташоване інше село – Федорівка, нижче за течією примикає село Новоселівка, вже Харківської області. Річка в цьому місці звивиста, утворює лимани, стариці та заболочені озера, а самим селом протікає пересихаючий струмок з загатою.

У 18 сторіччі поселення відносилось до Протовчанської паланки. Станом на 1885 рік у колишньому державному селі Климівка мешкало 1827 осіб, налічувалось 364 дворових господарств, існували православна церква, школа, богодільня, 2 лавки, 2 ярмарки на рік, 27 вітряних млинів. За переписом 1897 рокукількість мешканців зросла до 2722 осіб. майже усі православної віри. До Австралії Марія зі своєю родиною уприбула наприкінці 1949 року, маючи середню освіту, однак вже в Австралії викінчила приватні музичні і вокальні студії, виявила себе як співачка, актриса та громадська діячка. Весь час моя землячка виступала на українських сценах та час від часу на австралійських й телебаченні, була учасницею літературних і музичних конкурсів, входила до складу українських вокальних групп, друкувалась в українській пресі, було також членкинею земляцького  Товариства «Полтава. До речі, рідна сестра Марії Болюх - Галина (Анна) Глуховера, яка народилася у Климівцях 12 травня 1926 року, пізніше була одружена із тернополянином знаменитим дириґентом Степаном Коренем, вона відійшла у Вічність 1 березня 2014 року. Була в Австралії відомою бандуристкою, співачкою сопрано та письменницею У 1978 році Галина Корінь (Глуховера) заснувала ансамбль бандуристок «Колорит», керувала ним та концертувала близько 20 років, стала авторкою п’єс, скетчів, які у 1989 році ввійшли до збірника «З творчості Галини Корінь». Моя землячка була також членом редколеґії часопису «Українець в Австралії» та очільницею Товариства «Полтава», до якого в Австралії входило чимало полтавців. За свою жертовну працю на мистецькій ниві пані Галина отримала високі нагороди австралійського і світового українства -  грамоти, трофеї, дві золоті і одну бронзову медалі Тараса  Шевченка від Світового Конґресу Вільних Українців.

Знову згадалось вічно Ситникове:

«Знаю, що не рушила там крига ще,

Все одно, з-під снігу, що вдалі…

Дайте, дайте трохи, хоч під пригорщі

Київської чорної землі…

Я її розміряю наперстками –

Порошинки радості й жалю,

І собі на груди замість хрестика

У малій торбинці причеплю…»

Майже усі  ці відомості про Болюхів та Глуховерів ввійшли до книги споминів Мирослава Болюха з моєю передмовою під наголовком «Оглянувшись в минуле…», яка побачила світ в 2004 році у видавництві «Гадяч» на Полтавщині, й стала не лише своєрідним підсумком жертовного змагу за Волю України Мирослава та Василя Болюхів, та викладом життєвих історій полтавських Глуховерів, але й стала помітною у плані документації життєвих історій про ці дві визначні родини українців.

МИРОСЛАВ ТА МАРІЯ БОЛЮХИ

Принагідно зазначу, що вахляр зацікавлень, поле політичної діяльності, громадських обов’язків та професійних занять Мирослава Болюха, якого між нами немає вже п’ять сумних років, були надзвичайно широкими, що зайвий раз підтверджують його біографічні інформації, подані тернопільській «Журавлиній книзі». Уродженець Кутківець, первісток Василя та Генрієти Болюхів Мирослав весь час дуже активним і здібним. Пізніше він працював у багатьох ділянках українського  громадсько-політичного життя – як діяч Організації Українських Націоналістів (згодом – ОУН за кордоном), Закордонного Представництва (пізніше – Середовища) Української Головної Визвольної Ради, був у підпіллі та у складі Дружин Українських Націоналістів «Ролянд», зарекомендував себе як визначний кооперативний діяч в діаспорі, активно працював в царині оборони прав людини та захисту українських політичних в’язнів, свого часу засновував українські кредитові спілки й будівельні кооперативи в Австралії, організовував Фонди на видання «Енциклопедії Українознавства», був меценатом Українського Народного Дому, був доволі успішним видавцем, редактором та журналістом, працював як член Наукового Товариства імені Тараса Шевченка, тривалий час був Головою Союзу Українських Організацій Австралії (СУОА) та заступником голови Української Світової Кооперативної Ради, заступником президента Світового Конґресу Вільних Українців та очолював Комітет Оборони Національних і  Людських Прав в Україні, як також Фонд Допомоги України. Зрештою, пан Мирослав Болюх був удостоєний Ордену Австралії за свою працю для добра української спільноти та розвиток українського кооперативного руху. Й це лише неповний перелік його обов’язків, заслуг та посад.

МИРОСЛАВ БОЛЮХ З ОРДЕНОМ АВСТРАЛІЇ

У зв’язку з цими моїми міркуваннями про сенс життя, людське призначення, патріотизм та релігійність часто приходять мені у роздумах уявні постаті з майже зниклих родин уродженців тернопільської землі Болюхів та полтавців Глуховерів, які так плідно й довго служили Україні в чужих краях.

Про ці самі чужі краї приблизно так написав Михайло Ситник:

«…Чужі краї…  Австралія чи Англія…

До них припав, як до незнаних книг…

А Ти ж лежиш, немов свята Євангелія,

А я Тебе і прочитать не встиг»

Колись я вже писав про українські родини тернополян Болюхів та полтавців Глуховерів, що яким би не був швидкоплинним час і якою подекуди б не була природньо-забудькуватою людська пам’ять, - їхні добрі справи, непересічні моральні вартості, непохитна віра у майбутнє України та у перемогу національних ідеалів й свободи для нашого знедоленого народу довго будуть залишаються у серцях і душах небайдужих українців. 

Ми пам’ятаємо усіх вас… - Спочивайте спокійно на мельборнському цвинтарі Фокнер, дорогі мої земляки Болюхи й Глуховери й усі інші єдинокровні наші брати і сестри, українки та українці, бо:

«…На цвинтарі сірі хрести

Розправили руки дубові, -

Готові від мертвих піти,

Живим послужити готові»