Олесь Янчук. Магія і гіркота кінематографа

НОВА ПОСАДА

— Олесю, в День українського кіно — окрім традиційних привітань з професійним святом — ви неодмінно почуєте чимало напутніх слів як нещодавно обраний голова Спілки кінематографістів України. Але я, приміром, у певному сум’ятті — вітати вас із цією посадою чи співчувати? Адже ви — директор Національної кіностудії імені Довженка, в якої проблем не менше, ніж у Спілки кінематографістів, кінорежисер, що наразі працює над фільмом «Таємний щоденник Симона Петлюри». Навіщо вам було потрібно звалювати на свої плечі ще й ці серйозні обов’язки?

— Почну з того, що мою кандидатуру запропонували колеги. Тепер про зв’язок Спілки кінематографістів і Національної кіностудії імені Довженка. Якщо пригадати історію, спочатку в Україні було створено кінофабрики, а вже потім, коли вітчизняний кінематограф почав розвиватися, виникла Спілка кінематографістів. Наступного року кіностудії імені Довженка виповнюється 90 років, а Спілці кінематографістів — 60. Два серйозні ювілеї. Цілком очевидно, що Спілку (спільноту людей, які мають професійний стосунок до кінематографа) було створено, коли в ній з’явилася гостра потреба. У країні (в ті роки — одній з республік СРСР) почали знімати велику кількість фільмів, де були задіяні люди найрізноманітніших кіноспеціальностей. Виникали поточні проблеми, які було потрібно оперативно вирішувати: отримання квартир, влаштування дітей до дитсадків та літніх таборів, забезпечення відпочинку людям, що працюють у галузі, допомогу хворим колегам і пенсіонерам. І, звичайно, чітко спланована інформаційна діяльність: регулярні прем’єри українських і зарубіжних фільмів, які в ті часи, до речі, більше ніде не можна було побачити, а ми мали можливість бути в контексті досягнень світового кіно. Для мене значущість Спілки кінематографістів полягала саме в цих функціях.

Сьогодні часи змінилися. Дякувати Богові, ми вже забули про радянську ідеологію, яка з різних мотивів перекривала доступ до інформації про західне мистецтво. Ба більше, технічний прогрес дає змогу дивитися фільми не лише в кінозалах, а й по інтернету.

Після довгих років забуття почав відновлюватися національний кінопроцес, але ми маємо недостатньо інформації про те, що відбувається в українській кіноіндустрії. Раніше щомісяця друкувалися гарні календарі з програмою прем’єр, переглядів, творчих зустрічей в Будинку кіно, і людина зацікавлена завжди була в курсі того, що відбувається у вітчизняному кінематографі.

Окрім того, мене як режисера, що все життя пропрацював на кіностудії імені Довженка, як її директора щиро й емоційно хвилює доля студії, оскільки вона зараз у вельми жалюгідному стані. І демагогічні сентенції — «у всіх зараз однакові можливості — і у приватних продакшн, і у Національній кіностудії» — викликають стійку незгоду. Це помилкова думка. Можу аргументувати свій погляд, оскільки практично всі свої роботи знімав не за державний кошт, був не лише режисером, а й продюсером власних стрічок. Проте завжди працював на базі кіностудії імені Довженка, таким чином підтримуючи її. І мені було спокійно і комфортно тут, оскільки кістяк нашої студії — чудові фахівці різного профілю (подібних до них в Україні — одиниці), понад сто тисяч костюмів, понад тисячу одиниць всілякої зброї, зберігся й інший унікальний реквізит.

Проте нинішня влада, здається, забула, що існує державна кіностудія, яка, як і Національний театр опери та балету, і Національні драматичні театри — імені Івана Франка і Лесі Українки, — передусім представляє нашу державу у світі. Нас начебто й не існує. Ми — державна (наголошую на цьому!) студія — не отримуємо від своєї держави жодного фінансування. Ба більше, нещодавно у ЗМІ з’явилася інформація буцімто з вуст заступника міністра економічного розвитку і торгівлі пана Максима Нефьодова про те, що кіностудію імені Довженка долучено до списку підприємств, що підлягають приватизації.

— На якій підставі було зроблено таку заяву, адже студія має статус національної, тобто за визначенням не може бути приватизована?

— Без жодної підстави. Це механічна дія чиновника, який просто витяг з реєстру 893 підприємства, зокрема й Національну кіностудію художніх фільмів імені Олександра Довженка. Щоб таке сталося, потрібно, як мінімум, рішення Верховної Ради про зняття із студії цього статусу. А до чого призводить навіть часткова приватизація, ми з вами бачили на прикладі Одеської кіностудії (яка, до речі, старша, ніж наша), куди потрапили під час недавнього кінофестивалю. Я чудово пам’ятаю її за благополучних часів, оскільки робив там свій диплом і прожив в Одесі два місяці. Вона була динамічною, живою, відомою на весь колишній Радянський Союз, де знімалося багато цікавих фільмів, які входять до золотого фонду кінематографа. Сьогодні на студії запустіння: жодної стрічки у виробництві, не працюють майже всі цехи.

Ще саме й тому я погодився обійняти посаду голови Спілки кінематографістів України: якщо влада ігнорує колектив кіностудії з 200 осіб, можливо, вона почує голоси членів Спілки, в якій наразі 1095 осіб. Мені здається, що проблеми, з якими сьогодні стикаються і Спілка, і кіностудія, — ланки одного ланцюга, я не розділяю їх. І спробую активніше висловити свою позицію, аби домогтися їхнього дозволу. Кінематограф — частина культурної політики країни, яка інтегрується в кожну українську родину через кінотеатри, телебачення, інтернет. Потрібна стабільність і якість в такому мистецтві, як кіно. Кіновиробництво не може бути хаотичним, якщо ми хочемо, аби вітчизняні фільми дивився український глядач, аби вони (даруйте за патетику) впливали на його погляди, поведінку, розвиток. Зрозуміло, стрічки мають бути різножанрові і різноманітної тематики, тут неприйнятні жодні обмеження у творчості і цензура. Значне місце, на мою думку, слід приділяти продукції, що має виховний характер. Особливо стрічкам, орієнтованим на дитячу аудиторію і молодь. Слід розробити довгострокову культурну програму, у виконанні якої саме державні студії можуть стати гарантом і нести відповідальність за її якість і художній рівень.

КОНТРОЛЬ, АЛЕ НЕ ДИКТАТ

— Як ви уявляєте собі таку культурну програму?

— Елементарно. Кіностудія може отримувати державні замовлення. Слід продумати план випуску фільмів на рік чи кілька років — це можуть бути стрічки на історичну тематику, екранізації популярних творів, дитячі кінострічки. Запевняю вас, такі фільми мали б попит. До того ж потрібно не лише випускати їх у прокат, а й демонструвати по телебаченню. Адже в багатьох містах районного типу кінотеатри взагалі зникли, їх просто немає. Наприклад, наші північні сусіди розуміють важливість кінематографа краще і не шкодують грошей на кіновиробництво, а наш глядач досі кожен вечір дивиться їхню продукцію попри формальні заборони. В результаті ми програємо інформаційну війну. Якби за роки незалежності України приділяли належну увагу розвитку вітчизняного кіно, напевно, сьогодні ми не мали б проблем ні з Кримом, ні з Донбасом.

— Ваші аргументи зрозумілі, але чи не буде складно поєднувати дві такі відповідальні посади?

— Я вже відчуваю, що часу в мене стало набагато менше, хоча його в мене й так не було (сміється). Та що вдієш? Я труднощів не боюся.

— Не шукаєте легких шляхів?

— Ми народилися в країні, де звикли жити за принципом «хочеш зробити добре — зроби сам». А якщо серйозно, при правильному розподілі обов’язків усередині правління Спілки кінематографістів і взаємодовірі все можна успішно поєднувати. Я не маю наміру бути завгоспом. Тому відмовився від зарплати у Спілці, аби не було зайвих домислів, навіщо мені «все це потрібно».

НЕЗГОДНІ

— Я не була на з’їзді і чула найсуперечніші розмови щодо причин, чому 16 членів спілки, серед яких були відомі кінематографісти, склали свої мандати, відмовившись голосувати за вибори нового голови. Можете прокоментувати цей інцидент?

— Мені здалося, це був демарш. Вони почали наполегливо пропонувати відкласти вибори, терміново створити ініціативну групу, яка займатиметься реформами. Проте чому всі ці питання виникли саме в день з’їзду? Чому ніхто з них раніше не виявляв жодної ініціативи?.. Я запитую про це як секретар Спілки кінематографістів, яким був до з’їзду, оскільки знаю не з чуток про «підкилимні ігри» в колективі, про гострі проблеми, які вкрай потрібно розв’язувати. Завжди був противником інтриг, і переконаний, що єдиний вихід сьогодні — об’єднання, згуртованість. Лише так можна домогтися, аби наші бажання стали реальністю.

ЧЕРЕЗ РІК НА ТОМУ Ж МІСЦІ

— Майже рік тому ми зустрічалися з вами, і вже тоді  ви говорили про існуючі проблеми на кіностудії і про відсутність реакції на прохання розв’язати їх Міністерства культури України і Державної агенції з питань кіно. Чи є позитивні зрушення за час, що минув?

— По суті, немає. План модернізації кіностудії був готовий ще наприкінці 2014 року. У січні 2015-го ми подали його на розгляд і отримали відповідь, що коштів немає, в країні йде війна. Пізніше на Євробачення було витрачено 850 мільйонів гривень. Я розумію, це іміджевий проект, важливий для України, але він проіснував лише тиждень, і кошти для його проведення були виділені! Ми просимо утричі меншу суму, трохи більш як триста мільйонів, але нам вперто відмовляють. На мій погляд, влада просто не має бажання підтримати кіностудію, якби було — гроші знайшлися б. А проект дуже перспективний, повірте: на території кіностудії (а це 16 гектарів землі в центрі міста) можна зробити справжнє кіномістечко, перенести туди кінофакультет, що дуже добре для студентів — вони мали б конкретну практику, роблячи свої роботи у павільйонах кіностудії, користуючись її костюмами, реквізитом, здобуваючи професійні навички від фахівців. Але, на жаль, поки що це лише на рівні фантазій.

Єдине, чого нам вдалося домогтися після неодноразових звернень до Міністерства культури, —  продовжити ще на три роки можливість залишати 100 відсотків зароблених коштів за надання послуг стороннім організаціям для поточних потреб студії.

СИМОН ПЕТЛЮРА З ДОНЬКОЮ ЛЕСЕЮ — СЕРГІЙ ФРОЛОВ ТА ВІКТОРІЯ ЯНЧУК

І ПРО СВОЄ КІНО...

— Окрім усіх адміністративних головоломок, ви продовжуєте працювати над своїм новим фільмом. На якій стадії зараз?

— Стрічку вже знято на понад 90 відсотків. Залишилося кілька знімальних днів, які ми вирішили відновити після першого монтажу, тому що у процесі збирання фільм починає жити сам по собі і диктувати свої правила. Те, що було прописано у сценарії, матеріалізуються завдяки грі акторів — їхнім емоціям, пластиці, насичується психологією, і розумієш, які деталі слід додати, а що — прибрати. Якщо все піде, як задумано, то до кінця цього року ми маємо закінчити фільм.

— Імена виконавців головних ролей вже не таємниця?

— Я задоволений тією дуже копіткою роботою (а вона тривала майже півроку), яку ми провели, відбираючи акторів. Практично всі вони були чудовими і дуже талановитими, але я завжди, навіть якщо добре знаю актора, запрошую його на проби, аби переконатися — чи з цього він фільму.

— Хто грає Симона Петлюру?

— Актор з Одеси Сергій Фролов. У нас було п’ять претендентів на цю роль — ми зупинилися на Сергієві. Президент Михайло Грушевський — Богдан Бенюк. Володимир Винниченко — Євген Нищук. Вбивця Петлюри Шварцбард — Олег Треповський. Його дружина — Тетяна Міхіна, актриса Театру імені Івана Франка. Ольгу Петлюру грає Ірма Вітовська. І багато інших чудових акторів — до кінця не розкриватиму карти.

— Чи плануєте й надалі поєднувати адміністративну роботу з режисурою?

— Я так швидко не знімаю. Для мене кожна стрічка рівносильна народженню дитини. І потім у мене стільки енергії займають усі ці проблемні ситуації, які так хочеться швидше розв’язати, а часто-густо стикаєшся з нерозумінням, недооцінкою серйозності доводів, що фільмів в Україні має зніматися більше. Набагато більше, ніж сьогодні. Аби про нашу країну знов заговорили як про конкурентоспроможну кінематографічну державу.

— Бажаю вам не втратити енергії, з якою ви беретеся за кожну нову справу, і не розгубити на шляху до мети того оптимізму, який відчувається у ваших словах сьогодні. Успіху!