Підтримати «великого оптиміста»

У день цьогорічного Різдва в друзі у «Фейсбуці» до мене попросився Максим Вотяков. Запитав: «Ви мене пам’ятаєте?» Звісно, я не могла забути дитини, до долі  якої як журналіст була причетною безпосередньо. Нині Максиму уже 32, а 28 років тому у волинській обласній молодіжній газеті вийшов мій текст із заголовком «Чи знайдеться мама для Максимка?» Ця стаття ще є десь у моїх архівах, але й без них я пам’ятаю відкриті світові очі дитини, яка чотири роки свого маленького життя виростала в казенних закладах. Пологовий дім, де його залишили на самоті з цим великим і непривітним світом, Дім маляти, сиротинець на затишній вулиці Короленка в самому центрі Луцька...

Ні, в сиротинці був не тільки Максимко. Покинутих, відмовлених діток тут вистачало. Але він був особливий. Не тільки через свою ваду — народився без пальчиків на руках і нозі. Він неймовірно хотів маму й тата, хотів родину. І коли я сюди приходила — у журналістів часом так буває, що ти вже «видав» текст, а люди, про яких писав, стали тобі близькими, — то працівники завжди просили: «От  якби знайти родину Максимкові!» Говорилося це зі зрозумілою печаллю, бо хто ж наважиться взяти настільки проблемну дитину?..

Усе своє життя я завжди казала, що головний свій журналістський матеріал написала: знайшла маму для дитини-сироти. Сергій і Ліля Вотякови взяли Максимка у свій дім. Власних, кровних, дітей у них так і немає, але після Максимка в сім’ї з’явилася ще одна дитина: сестричка для синочка... Дочку Вотякови вже й заміж віддали, й на весіллі був її брат, який виховувався в іншому дитбудинку.

Пригадую, як Ліля привела Максимка до мене в редакцію просто із сиротинця, коли його вже забирали в родину. Ми пішли випити сік у сусіднє кафе, Максим вміло тримав склянку у своїх ручках, і це тішило. Але тривожнішого Нового року в моєму житті не було. Я думала, що ось,прочитали люди мою справді сердечну статтю, взяли чужу дитину, а що далі? Як буде дитині в них, як їм із ним?.. Кілька років ми спілкувалися  з Вотяковими. Було ще кілька статей у газеті, бо громадою збирали кошти йому на протез, потім — на комп’ютер, справжню дивинку в ті часи, але для хлопчика це була необхідна річ. А потім я вирішила, що не варто набридати своїм інтересом чужій родині, в якій, дякувати Богові, все благополучно. Щоправда, так складалося, що інформацію мала завжди. Максим був однокласником дочки мого колеги.

«Дякую вам за таких маму і тата!» — каже Максим мені вже тепер. А я думаю, що справді Бог вибирає тих людей, які тобі потрібні. Вотякови виховали Максима чоловіком, він мав сповна ласки та любові. З батьком підкорив Говерлу, чудово плавав і посідав призові місця на всеукраїнських змаганнях, займався спортивним орієнтуванням, грав у міні-футбол і навіть... вишивав.

І ось — привіт із минулого. Правду каже волонтерка Люба Фрадинська, працівниця Волинської обласної бібліотеки для юнацтва: «Інколи мені здається, що я просто дивлюся якийсь фільм про долю цієї дитини, цієї родини». Останні роки Вотякови мешкали в Донецьку, куди Сергія запросили на хорошу роботу, мали дім неподалік сумнозвісного тепер аеропорту. Максим мав кохану дівчину, з якою мешкав в одному з донецьких містечок. Але вона захворіла на невиліковну хворобу, минулої весни її не стало. Війна ж абсолютно змінила життя родини. «Я їхала на Волинь у родинних справах тільки на тиждень, — пригадує Ліля Вотякова, мама Максима. — Відповідно, одягу взяла дуже мало. А  за тиждень зателефонував Сергій і сказав, що повертатися нема куди, і сам згодом, потрапивши під кілька обстрілів, приїхав до мене». Максима ж вивезли на Волинь волонтери...

***

Нині ця родина, яка ще кілька років тому була більш ніж благополучною, тулиться на зйомній квартирі. Втрачено нажите за роки праці. Ліля каже, як вдячна волинським родичам, бо з Донецька приїхала практично у капцях, а вони допомогли тут з теплим одягом, та багато з чим допомогли! У сім’ї наразі працює лише Сергій, бо Ліля доглядає Максима. Син — інвалід першої групи з дитинства, відсутність пальчиків на нозі погано відобразилася на суглобах. Спочатку біль у суглобах можна було терпіти, але тепер він нестерпний. З осені Максим вже не ходить, і кожен необережний рух завдає йому пекельного болю. Його світ обмежений стінами зйомної квартири, яку наймають Вотякови в Луцьку. І старим батьковим комп’ютером, завдяки йому він «мандрує» Луцьком і донецьким містечком, де був щасливий.

Ліля каже, що син — тримається, він насправді великий оптиміст. І якщо переглянути його сторінку в соціальній мережі, саме цей оптимізм і велика надія, безмежна любов до людей, віра в них її переповнює. Він постить цитати, від яких і в тебе з являється настрій, віра на краще. Нещодавно Максим знову пройшов численні обстеження. Остаточний діагноз ще уточнюється, хоча насправді він абсолютно не потішить. Стан Максима такий, що йому однозначно потрібна буде операція, причому досить складна й травматична. І доки медики розставляють, як кажуть, останні акценти в історії його хвороби, я знову, як 28 років тому, прошу в людей йому допомоги. Зібрати понад 100 тисяч гривень на операцію та реабілітацію родині, яка стільки пережила й стільки втратила, немислимо. Зможете допомогти? Кошти наразі можна надсилати на банківську карту мами Максима, Лілії Вотякової — реквізити для допомоги: «ПриватБанк», № 5168 7573 4004 7853.