Література здала позиції?

Чим ближче до виборів, тим частіше на ток-шоу головних телеканалів з’являються чиновники правлячої партії. До Шустера знову завітав Сергій Тігіпко захищати соціальну політику регіоналів. Міністр бадьоро виголосив казкові перспективи здійснення соціальних ініціатив Президента Януковича в дусі відомої політичної сили зразка 1917 року, пообіцявши всім все: «мир народам, землю селянам, фабрики робітникам, воду матросам...» Як і попереджав автор цих рядків, Партія регіонів у передвиборному екстазі порине в радикально-революційну риторику, про яку миттєво забуде після виборів. Дещо потішив стиль пана Тігіпка: він живо нагадав атмосферу обласних і республіканських комсомольських форумів, де добре поставленими голосами, дзвінкими від ентузіазму, рапортували партії про минулі й майбутні успіхи. Зокрема, міністр пообіцяв подолати безробіття. Знаючи «кредитну історію» оратора, в це слабо віриться, а якщо точніше, то геть зовсім не віриться. Тут варто ще згадати вітчизняну специфіку. Якщо на Заході бідність пов’язана з відсутністю роботи, то в Україні навіть коли робота є, це аж ніяк не убезпечить від злиденності, оскільки платять такі копійки, що робота втрачає сенс. У студії Шустера далеко не всі піддалися магії промови пана Тігіпка. Наприклад, бізнесмен Єремєєв ввічливо й стримано не залишив від наочної частини виступу міністра навіть мокрого місця, показавши на цифрах і фактах, що всі висловлені добрі наміри просто неможливо реалізувати. Якщо ініціатори таких реформ щиро не розуміють практичної нікчемності своїх пропозицій, то вони профани, котрі взялися не за свою справу. А якщо розуміють і спокійно розповідають публіці ці казочки, то йдеться про хронічний дефіцит совісті.

Нардеп М.Катеринчук тут-таки нагадав ораторові, що лише 2011 року було втрачено один мільйон робочих місць, чому неабияк посприяв Податковий кодекс, хвалений регіоналами.

Відповідь була в улюбленому регіональному варіанті: «А ви самі, коли були при владі», «А от за вас...» і так далі. Дивно, люди вже два з половиною роки при владі (це половина президентської каденції), а все ще нездатні брати на себе відповідальність, звалюючи все на попередників. Звідки візьмуться робочі місця, коли чимало підприємців згортають виробництво, не витримавши фіскального грабежу? І інвестиційний клімат постійно погіршується, звісно, крім вузького кола «своїх».

Чергову «експропріацію експропріаторів» спробував запропонувати нардеп-комуніст О.Голуб, який заявив, що він представляє «партію робочого класу», що викликало дружний сміх у студії. Потім у Тігіпка вчепився нардеп В.Кириленко: «Де бюджет Фонду зайнятості? Його ніде немає, засекречений. Ніхто не знає, як витрачаються його кошти. Ви вже два роки говорите про легалізацію зарплат і нічого не робите (половина економіки в тіні). Вам уже ніхто не вірить, але всі бачать, що на одному полюсі суспільства колосальне збагачення, а на другому — цілковите зубожіння.

Нардеп Соболєв (БЮТ) розповів, як багато які бізнесмени беруть на роботу молодь нібито на випробувальний термін, на кілька місяців, а потім, нічого не заплативши, викидають і набирають нових. А держзамовлення на професійну підготовку робочої сили просто немає.

Олег Тягнибок (ВО «Свобода») висловив безрадісну впевненість у тому, що для реалізації «соціальних ініціатив» Президента витрусять кишені в нас усіх. Насамкінець Тігіпко звернувся до аудиторії й, розповівши про складну демографічну ситуацію, патетично вигукнув: «А за рахунок чого нам платити пенсії?» Відповідь проста: за рахунок мільярдів, що розкрадаються, пане Тігіпко.

Єдина світла пляма на темному тлі — обіцянка Юрія Бойка, що в результаті зниження акцизів ціни на бензин теж знизяться. Утім, мабуть, лише до виборів. А виграють вибори — і почнеться нове випробування українців на витривалість і виживаність. Проте навіть цю обіцянку в міністра Бойка буквально вирвали, й дав він її вельми неохоче...

А у Євгенія Кисельова у «Великій політиці» досить довго демонстрував своєрідне красномовство перший заступник генерального прокурора Ренат Кузьмін. Спочатку обговорювали можливе лікування Ю.Тимошенко за кордоном, що дало можливість ораторові блиснути дещо грубуватою дотепністю, мовляв, якщо німці хочуть лікувати Тимошенко в себе в Німеччині, то нехай візьмуть іще 150 в’язнів-жінок з таким самим діагнозом. Ну якщо вдасться довести німцям, що ці жінки теж політв’язні, то чом би й ні...

Але все затьмарила історія про те, що вбитого в середині 1990-х років минулого століття донецького бізнесмена та політика Євгена Щербаня «замовила» Тимошенко в злочинній змові з Лазаренком. І Кисельов, і інші журналісти в студії слухали ці одкровення пана Кузьміна з явним виразом скепсису на обличчях. Утім, якщо передати справу суддям Кірєєву й Вовку, там ця «доказова база», швидше за все, пройде на ура». Але, як мені здається, ці «докази» навряд чи переконають будь-який суд присяжних засідателів. Чи не тому влада в Україні так боїться цієї форми судочинства, підмінивши її радянським варіантом «народних засідателів», яких за часів СРСР у масах називали «кивалами» (від слова «кивати»), зважаючи на їхню постійну згоду з суддями? Натхнення Кузьміна зростало (до речі, він повідомив публіці, що перша здобута ним освіта була журналістською), і він інтригував слухачів прозоро-лякаючими натяками, що нібито Тимошенко могла «курирувати» якихось бандитів-кілерів. Цікаво, а в канібалізмі вона помічена не була? У славному відомстві НКВС фахівців, які вигадували живописні історії, на кшталт тієї, як член Політбюро Микола Бухарін особисто підсипав отруту й товчене скло до корму колгоспній худобині, називали «романістами». Чекісти добре знали ціну цим «романам», але охоче використовували на судових процесах.

До журналістів у заступника генерального прокурора теж є претензії. По-перше, на його думку, журналісти заважають працювати державним органам. А по-друге, Кузьмін не вірить журналістським розслідуванням. А чи багато хто в Україні вірить вітчизняним правоохоронним органам? А коли він закликав не вірити заявам політиків передусім у справах Тимошенко й Луценка, то хотілося запитати: а заявам представників Партії регіонів теж не вірити?

На десерт Кисельов запропонував поговорити про українську та російську літературу в Україні. Особливо його непокоїла «гірка доля» російськомовної. А в тому абсолютно нормальному факті, що премій для україномовної літератури в нас більше, московський гість угледів «шовінізм». Звісно, в московській голові за визначенням не могла сплисти думка поцікавитися становищем україномовної літератури в Росії. І тоді одразу стало б очевидним, що на цьому тлі російськомовна в Україні почувається чудово. Присутній на обговоренні харківський видавець повідомив, що в книгарнях України 85—90% книжок російською мовою. Кисельов тонко підводив до думки, що українська література цілком може існувати російською мовою, а українська тут аж ніяк не обов’язкова, щоб книжки хороші писали... Начебто наївно він запитав, а чом би й Булгакова, й Бабеля, й інших, хто жив в Україні, але писав російською, не визнати українськими письменниками...

У нас є один об’єктивний критерій приналежності письменника до тієї чи іншої літератури — мова, якою він писав. Саме тому росіянка Марія Вілінська, котра писала українською, стала класиком української літератури під псевдонімом Марко Вовчок, а українець Микола Гоголь, який писав російською, став класиком російської літератури. Шалом Алейхем (Рабинович), який писав мовою ідиш, — єврейський письменник. А якби він писав російською, як Мандельштам, Пастернак, Багрицький, Бабель — був би російським письменником. Поляк Коженевський, який писав англійською, — це класик англійської літератури Джозеф Конрад, так само, як і інший, франкомовний поляк, Костровицький, класик французької літератури Гыйом Аполлінер. А Мойсей Фішбейн, який пише українською, поза сумнівом, є українським письменником. А що стосується російськомовної української літератури... Чесно кажучи, мені важко уявити німецькомовну іспанську літературу або чеськомовну сербську.

Є.Кисельов вкрадливо, але нав’язливо, навідними питаннями, підштовхував присутніх до визнання переваги російської мови над українською, мовляв, навіщо за неї триматися, адже можна й російською писати, і аж ніяк не гірше у вас вийде, для прикладу вказуючи на запрошених успішних творців російської літератури в Україні Ладу Лузіну й Андрія Міллера. Колишній вождь українських письменників, усмішливий і ставний Володимир Яворівський здавав одну позицію за іншою під м’яким тиском телеведучого. Юрій Віннічук, який сидів поряд з Яворівським, здебільшого мовчав. Дійсно, навіщо напружуватися, захищаючи українське? Сумно, що наша інтелігенція не здатна грамотно й чіпко вести полеміку на захист українських інтересів, принаймні та, яку запросив Є.Кисельов. Хоча, звісно, інших він і не запросив, навіщо вони йому... Абсолютно вразила, просто вкрай здивувала присутність і участь у дискусії нардепа від Партії регіонів Вадима Колесніченка. Щось я не чув про такого письменника, культуролога, літературного критика... Утім українські інтелігенти мирно сиділи за одним столом з невтомним борцем проти «українізації», що, звісно, свідчило про їхню високу принциповість. Урешті-решт, під керівництвом Кисельова присутні досягли консенсусу з Вадимом Колесніченком. З чим я їх і вітаю.

РОСІЙСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ НАМАГАЄТЬСЯ ОТОТОЖНИТИ ПУТІНА З МИКОЛОЮ I?

З великою цікавістю прочитав у «Дні» матеріали круглого столу, присвяченого російському мислителеві Олександру Герцену, куди запрошений не був, про що шкодую. Але, будучи в темі, хочу постфактум вставити й свої «п’ять копійок». Як здається, ми не повною мірою усвідомлюємо ті фундаментальні трансформації й зміну акцентів, які відбуваються нині в офіційній російській історичній свідомості, що зачіпає й, так би мовити, «іконографію» відомих діячів цієї країни. Вінстон Черчилль невипадково називав Росію «країною з непередбачуваним минулим». Як писав «вождь світового пролетаріату» в хрестоматійній за радянських часів статті: «Декабристи розбудили Герцена». Так от, у нинішній Російській Федерації до цих «будителів» ставляться не дуже добре. Нещодавно на офіційному телеканалі «Росія» відбулася чергова передача в програмі «Історичний процес». Тема формулювалася вельми пікантно: «Від Сенатської площі до Болотної». Телеведучий Дмитро Кисельов, який представляв провладні кола, а також його прибічники дали зрозуміти, що декабристи суть зрадники, бунтівники й негідники (як і всі ті, хто сьогодні виступає в Росії проти новообраного президента). Причому антагоніст декабристів імператор Микола I подавався як мудрий державний діяч, абсолютно позитивна особа, твердий властитель, якому учасники виступу на Сенатській площі Петербурга 14 грудня 1825 р. завдали тяжкої психологічної та моральної травми. У повітрі витала думка: а сьогодні «бандерлоги» знущаються з ніжної й ранимої душі Путіна. Залишалося лише згадати радянський слоган 30-х років ХХ ст.: «Сталін — це Ленін сьогодні». Ну а В.В. Путіна явно ототожнювали з Миколою I, епоха якого нині в російському історичному офіціозі одержала цілком доброзичливу оцінку. «Неудобозабываемый Тормоз», як називав Миколу Тарас Шевченко, нині російській «матері-історії» дорожче, ніж усі Герцени, Огарьови, Добролюбови й Чернишевські разом узяті. Чого дивуватися? Такі метаморфози в Росії відбуваються більш-менш регулярно (й ці люди вимагають від нас «не переписувати історію»!). Отже, сьогодні у наших сусідів Олександр Герцен явно не в моді. Там попит на Каткова, Булгаріна, Победоносцева, й навіть «старця» Григорія Распутіна починають помаленьку відмивати. Можливо, скоро й Малюту Скуратова прославлять як передвісника тих органів, де сформувався нинішній російський вождь...