Особиcтості й долі
У літературно-меморіальному музеї Міхаїла Булгакова відбулася наукова конференція «Остання адреса»Благородна мета об’єднує учасників ініціативи «Остання адреса — Україна» — зберегти пам’ять про жертви політичних репресій радянської влади. За основу було взято проект німецького діяча культури Гюнтера Демінга «Камені спотикання», присвячений увічненню пам’яті жертв Голокосту. Павло Калюк, координатор українського проекту, ідея якого — «Одне ім’я, одне життя, один знак», розповів, що на згадку про репресовану людину на фасаді будинку, де він мешкав, встановлюється невелика меморіальна табличка: «Ми хочемо показати в публічному просторі крізь призму людської історії історію однієї родини. До нас звертаються люди, чиї предки були репресовані, ми знаходимо в архівах оригінали справи, визначаємо останню адресу, спілкуємося з місцевими мешканцями і проводимо церемонію встановлення пам’ятного знака: це вже персональна родинна історія, люди дістають місце, куди вони можуть прийти, адже репресованих ховали анонімно. А тут можна покласти квіти. І дізнатися, чому це сталося, що потрібно зробити, аби це не повторилося. Пам’ятні таблички вже встановлено в Києві, Харкові, Харківської області, є заявки зі Львова, Дніпра, Київської області. Наша сторінка на «Фейсбук» «Остання адреса — Україна».
ГОЛОВНИЙ АРХІТЕКТОР КИЇВСЬКОГО НАВЧАЛЬНОГО ОКРУГУ ВАСИЛЬ ПАВЛОВИЧ ЛИСТОВНИЧИЙ
«Апологія «Василіси» — доповідь старшого наукового працівника музею Булгакова Тетяни Рогозовської про людину, для якої будинок № 13 на Андріївському узвозі справді став останньою адресою. Тут у ніч на 7 червня 1919 року було заарештовано чекістами і відведено до Лук’яновської в’язниці головного архітектора Київського навчального округу Василя Павловича Листовничого — за помилковим звинуваченням «про створення друкарні для друкування контрреволюційних листівок». Його донька Інна Листовнича у серпні 1919 року «знайшла в одній з камер напис, надряпаний цвяхом на стіні: «У ніч на 25.VIII. без звинувачення, суду і слідства розстріляний цивільний інженер Василь Павлович Листовничий». Але тієї ночі його не вбили, лише познущалися над ним. Його з партією ув’язнених останній раз провели вулицями, посадили на пароплав і повезли на північ як заручника. Донька бігла поруч із колоною і плакала дорозгою від Лук’янівської в’язниці до Дніпра. А серед інших заарештованих йшла 43-річна абсолютно сива людина — цивільний інженер Василь Павлович Листовничий. Він з товаришем намагався втекти, товариш виплив, почув постріли...» (Спогади Валерія Кончаковського, онука В.П. Листовничого).
ТАЛАНОВИТИЙ АРХІТЕКТОР В.П. ЛИСТОВНИЧИЙ СПРОЕКТУВАВ ДЕСЯТКИ ДЕРЖАВНИХ І ПРИВАТНИХ СПОРУД, СЕРЕД ЗБЕРЕЖЕНИХ ДО НАШИХ ДНІВ — БУДИНОК КАПІТАНА ЧЕТКОВА У ВІННИЦІ ТА ЖІНОЧЕ УЧИЛИЩЕ В ОСТРОЗІ
Особистість і доля господаря будинку завжди входили до сфери наукових досліджень музею — йому присвячено екскурсії, публікації, глава «Власник садиби» («Будинок Булгакова», видавництво «ВАРТО», 2015) і постійно діюча музейна виставка. Тетяна Рогозовська, вивчивши «Кримінальну справу за обвинуваченням...» (№ 38088 ФП) в архіві СБУ (раніше КГБ-МГБ-НКВС-ГПУ-ЧК), уперше представила нещодавно розсекречені документи — і її виступ надзвичайно розширив поле знань про трагічний фінал життя гідної людини-трудівника. Серед наведених документів: лист-донос, що слугував причиною арешту, протоколи «опитувань» (так 1919 р. називалися допити) і велика кількість прохань на захист Листовничого, за якого клопотали всі співробітники його численних служб, учні, родина. Є і звернення до голови Всеукраїнського ЧК Лаціса, що залишилося без відповіді, а також прохання будинкового комітету з підписами, з-поміж них «Секретар — В.Булгакова» — а це Варвара Михайлівна, мати письменника. Очевидно, що засідання будинкового комітету відбувалося в помешканні № 1, на першому поверсі будинку 13, де сто років по тому серед гостей конференції були присутні дві кузини — правнучки Василя Павловича, друзі музею Булгакова.
Розповідь історика і києвознавця Михайла Кальницького про професійну діяльність і заслуги Листовничого, директора Школи десятників, викладача Художнього училища, намалювала образ чудової людини, яка, як цивільний інженер і педагог, все життя була на службі у найбільш нужденних, скромних людей, освічувала і опікувалася ними. До 10-річчя Школи десятників було складено «Подячний Адрес» Василю Павловичу, в якому є такі слова: «Славні дні нашого шкільного життя не можуть згадуватися без Вас, і ми радіємо за долю, що дала можливість бути Вашими учнями».
КОМПОЗИТОР ВІТОЛЬД МАЛИШЕВСЬКИЙ
Свою доповідь поетеса Олена Малишевська розпочала так: «Коли мені було 11 років, тато розповів, що мій прадід — видатний польський композитор, якому в Кракові встановлено пам’ятник». Вітольд Малишевський — композитор, учень Римського-Корсакова і Глазунова, будучи директором Одеського музичного училища, 1913 р. реорганізував його в Одеську консерваторію і став її першим ректором. Людина, що присвятила себе мистецтву, талановитий педагог була «поліфоністом у житті» — писала музику, диригувала, грала на скрипці, виховала кілька поколінь учнів, один з яких, Вітольд Лютославський, написав про свого вчителя: «Кришталевий характер». Малишевський був ріднею Василю Листовничому (їхні дружини були кузинами), і 1919 р. осиротіла Інна Листовнича приїхала до Одеси і мешкала в родині Малишевського два роки, а потім усе життя без сліз не могла згадувати свого «дядю Толю». Коли, в роки громадянської війни розпочалися арешти студентів і викладачів консерваторії, небезпека стати жертвою червоного терору змусила Малишевського виїхати до Польщі, де він служив директором Варшавського музичного товариства, професором Варшавської консерваторії, заснував конкурс піаністів імені Фредеріка Шопена.
ВІТОЛЬД МАЛИШЕВСЬКИЙ — КОМПОЗИТОР, ДИРИГЕНТ, ЗАСНОВНИК І ПЕРШИЙ РЕКТОР ОДЕСЬКОЇ КОНСЕРВАТОРІЇ
Вітольд Малишевський бував у цьому будинку — і сьогодні його твори: «Прелюдія», «Менует», «Меланхолія», «Салонна п’єса» пролунали у виконанні піаністки Світлани Громової, наповнивши залу музикою кришталевої чистоти.
БУЛГАКОВИ
Про один з найважливіших періодів у долі Михайла Булгакова йшлося в доповіді «18 місяців з життя лікаря» провідного наукового працівника музею Кіри Пітоєвої, яка нагадала, що будинок став останньою адресою родини Булгакових і останньою київською адресою самого Михайла Булгакова: «Наприкінці лютого 1918 р. Булгаков, отримавши звільнення від військової повинності, повертається до Києва, мешкає тут, займається медичною практикою до свого від’їзду, 12 вересня 1919 р. У цьому будинку відбувається серйозне зіткнення Булгакова з морфінізмом — хворобою, яка вважається невиліковною, хоча лікарі кажуть, що один з тисячі зцілюється. Булгаков виривався з хвороби не лише за допомогою своїх близьких, а й сам робив певні зусилля — і виявився одним із тисячі.
Кожен письменник, особливо Булгаков, пише все — про себе, тому уявити собі, що він не відобразив у літературі такий важливий момент життя, неможливо. Перше, що одразу згадується, — «Морфій», де доктор Поляков помирає. Але Булгаков вже на рівні «Білої гвардії» обирає свій письменницький стиль: про важливі сюжети розповідає не прямо, а опосередковано. Саме такою опосередкованою розповіддю є розповідь про воскресіння Олексія Турбіна шляхом молитви Олени. З ним відбувається те диво, яке сталося із самим Булгаковим у цьому будинку. З роками Булгаков починає дуже чітко вимальовувати головне питання: «Що є істина?». Воскресіння Олексія і є для Булгакова істина. Для нього життя — це істина».
Герої інших доповідей конференції — люди, що входили до близького кола родини Булгакових, для яких, як і для самого Михайла Булгакова, Київ залишився останньою мирною адресою напередодні революцій, воєн, епохи великого терору.
ГЛАГОЛЄВИ
Анатолій Кончаковський, перший директор музею Булгакова, розповідаючи про родину Глаголєвих, наголосив, що в романі «Біла гвардія» єдина людина, виведена під власним ім’ям, — батько Олександр Глаголєв, професор Київської духовної академії, духівник родини Булгакових. І його остання адреса — теж у Києві, на вулиці Покровській, поряд із дзвіницею церкви Миколи Доброго, що збереглася на Подолі. Доля подарувала Анатолію Кончаковському дружбу з Тетяною Павлівною, невісткою отця Олександра. За її словами, був він дуже добрим, чуйним, безкорисливим. Ніколи не міг пройти повз людину, якій зле, допомагав усім і часто повертався додому без грошей, тому що в дорозі все роздавав. Його знав і любив увесь Київ, шанували представники всіх конфесій. Першого разу отця Олександра заарештували 1931 року і, протримавши 5 місяців, відпустили, а 1937 року знов заарештували, звинувативши «у збройній змові проти радянської влади» людину, яка ніколи не тримала в руках зброї. Тримав — хреста, коли виходив назустріч чорносотенному натовпу і зупиняв єврейські погроми. Вже дуже немолодого, зі слабким здоров’ям, покірливого «київського святого» водили на нічні допити, принижували. 25 листопада 1937 року отець Олександр Глаголєв помер у Лук’янівськой в’язниці.
ОТЕЦЬ ОЛЕКСАНДР ГЛАГОЛЄВ (СВЯЩЕНИК, ПРОФЕСОР КИЇВСЬКОЇ ДУХОВНОЇ АКАДЕМІЇ, ДУХІВНИК РОДИНИ БУЛГАКОВИХ) ІЗ СІМ’ЄЮ. СИН ОЛЕКСІЙ ГЛАГОЛЄВ, НЕВІСТКА ТЕТЯНА ПАВЛІВНА, ДІТИ МИКОЛА І МАГДАЛИНА — ПРАВЕДНИКИ МИРУ
У роки німецької окупації син отця Олександра, священик Олексій Глаголєв з родиною рятували євреїв від загибелі в Бабиному Яру, і сьогодні імена Глаголєвих — у списку Праведників Світу. А в 30-ті рр., коли храми знищували, а церковне начиння спалювали, подружжя Глаголєвих рятувало книжки. І Анатолій Кончаковський показав старовинні видання, передані в дар Тетяною Павлівною: 1-й том із зібрання творів Гоголя 1893 р. і дві збірки «Речь и отчет Киевской Духовной Академии» (1899—1900, 1901—1902).
ЛІКАР ІВАН ПАВЛОВИЧ ВОСКРЕСЕНСЬКИЙ
Дмитро Шльонський, директор Музею однієї вулиці, розповідав про долю дуже близької для Булгакових людини — це Іван Павлович Воскресенський, «чеховський лікар», родинний лікар Булгакових і другий чоловік Варвари Михайлівни. Учасник російсько-японської і I Світової воєн, ординатор клініки Феофіла Яновського, який вважав його одним з найкращих своїх учнів, директор Олександрівського дитячого притулку, за радянських часів служив у швидкій допомозі, завідував медпунктом Київського поштамту. 1930 р. був заарештований у своєму помешканні на Андріївському узвозі, 38, засуджений і висланий до Казахстану як «неблагонадійний». Діти Булгакови дуже любили Івана Павловича, часто згадували його. Микола Булгаков писав йому: «З Вашим образом у мене пов’язані найкращі, найсвітліші спогади, як про людину, що дарувала нашій родині втіху і гарні ідеї доброго серця і приклади бездоганного виховання». А в листі Воскресенського Надії Булгаковій із Джамбула є такі рядки: «Я часто дуже яскраво згадую і наяву, й уві сні Булгаковську родину в київському житті і в Бучі».
ЛІКАР ІВАН ПАВЛОВИЧ ВОСКРЕСЕНСЬКИЙ — СІМЕЙНИЙ ЛІКАР БУЛГАКОВИХ, ДРУГИЙ ЧОЛОВІК В.М. БУЛГАКОВОЇ, БУВ «ОДНИМ З ТИХ ЛІКАРІВ, ЯКІ, БУДУЧИ ВИКЛИКАНІ В БІДНУ СІМ’Ю, НЕ ТІЛЬКИ ЗА ВІЗИТ НЕ БРАЛИ, АЛЕ ЩЕ ЗАЛИШАЛИ ГРОШІ НА ЛІКИ» (Л. ЯНОВСЬКА)
Завершальна доповідь історика Ярослава Тинченка прозвучала відповіддю на запитання — в якій країні жили ці безневинно потерпілі люди? І вразив масштабами злочинів, що чинилися у державі-інферно. Працюючи в архівах, учений знайомився з тисячами слідчих справ і поділився своїми відкриттями: розповів, як у 1920—1930 рр. було влаштовано політичний розшук, політичне спостереження і репресії, як формувалося коло сексотів і агентів, — а станом на 1930 рік у Червоній армії ними був кожен десятий. У київському НБУ збереглася справа зі спостереження за батьком Сержа Лифаря, який мешкав у Києві: її використовували як навчальний посібник у вищій школі КДБ. Згідно з нею видно, що в будинку батька Сержа Лифаря не менш як половина мешканців були сексотами або агентами. Наведені історії трагічної долі людей близького оточення Михайла Булгакова (так, чоловіки двох сестер письменника був засуджений у справі «Весна», як відомо, було репресовано його друзів і знайомих з літературних і театральних кіл), безумовно, дають ключ до розуміння першопричин народження багатьох творів, зокрема роману «Майстер і Маргарита».
Приємно було слухати захоплених доповідачів і чарівну музику Вітольда Малишевського, бачити одухотворені обличчя на старовинних знімках, відзначати красу епістолярних послань, доторкнутися до книжок, врятованих з вогню подружжям Глаголєвих, — конференція відбулася як дарунок. І дала змогу осмислювати події минулого, аби розмірковувати про життя майбутнє.
Наступного року на будівлі Музею Булгакова буде встановлено табличку «Остання адреса» на згадку про видатного киянина Василя Павловича Листовничого.