Пилип Iллєнко написав заяву...

Заяву про відставку чиновник опублікував на своєму youtube-каналі. Зокрема, Пилип Юрійович зазначив: «Все має свій початок і своє завершення. Я завжди ставився до посади як до інструменту для досягнення своєї мети — навіть не мети, а мрії — відродження українського кіно. Будь-який інструмент потрібен лише для певної роботи в певний момент. Мрія здійснилася, і моя місія на посаді голови Державного агентства України з питань кіно завершена... Це були фантастичні, драматичні, складні й цікаві п’ять років боротьби і перемог. Ми пройшли карколомний шлях від повного колапсу кіноіндустрії 2014 року до найкращих показників розвитку галузі за всі роки незалежності. Я не хочу перетворювати боротьбу за це крісло на трилер з елементами складнопостановочного екшену, це точно не принесе користі індустрії. Тому сьогодні я написав прем’єр-міністрові заяву про звільнення за власним бажанням».

Пилип Іллєнко, хоч і був сином кінорежисера Юрія Іллєнка та актриси Людмили Єфименко, спочатку не мав професійного стосунку до кінематографа. Закінчив Інститут міжнародних відносин Київського університету ім. Т. Шевченка (1999) з кваліфікацією магістра міжнародного права і перекладача англійської мови. Професійно займався юриспруденцією, працював у департаменті міжнародного права Міністерства юстиції України, в Апараті Верховної Ради України, в «УТЕЛ» — дочірньому підприємстві ВАТ «Укртелеком». Кінопродюсерську діяльність розпочав 2007-го, зокрема, координував роботу кінофестивалю «Відкрита ніч». Є продюсером художніх фільмів «Молитва за гетьмана Мазепу. Нова версія» (режисер Юрій Іллєнко, 2010) і «Толока» (2014, у виробництві, режисер Михайло Іллєнко). Встиг попрацювати депутатом міської ради м. Українка Обухівського району Київської області (2010).

Звісно, в діяльності Пилипа Іллєнка були суперечливі моменти: не завжди прозорі рішення щодо фінансування тих чи тих фільмів, колапс окремих проектів, конфлікти з помітними режисерами, участь у парламентських виборах від праворадикальної партії «Свобода».

Та все ж саме на період його керування Держкіном припадає безумовний розквіт національної кінематографії. Була налагоджена система експертних пітчингів, завдяки якій режисери і продюсери почали отримувати стабільне фінансування. Це, у свою чергу, призвело до відродження виробництва, тож нині 25—30 прем’єр українських фільмів на рік — цілком реально. Був пролобійований та ухвалений надзвичайно прогресивний закон про підтримку кінематографа. Кількість швидко перейшла в якість: українські картини тепер є регулярними учасниками та призерами фестивалів рівня Канн і Венеції.

Залишається тільки сподіватися, що наступник Іллєнка на посаді буде не менш продуктивним і, що важливо, працюватиме на благо всієї галузі, а не лише її окремих представників.