«Школа Митницького»

Едуард Маркович (1931—2018 рр.) був ініціатором і засновником Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, який називали «Театром зірок». Це був чудовий педагог (Митницький багато років викладав у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого, де вів режисерський курс). Сьогодні його учні вже стали знаними постановниками...

Фундатор театру залишив по собі покоління учнів, так звану нову хвилю «Школи Митницького». Серед них — головна режисерка Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Тамара Трунова, Мунір Бакрі (Ізраїль), Л. Масникова (Чехія), Дмитро Лазорко, Михайло Ліч, Ігор Матіїв, художній керівник Львівського театру для дітей та юнацтва Юрій Мисак, Олексій Лісовець, Юрій Одинокий, Олександр Олексюк, головний режисер Національного театру імені І. Франка Дмитро Богомазов, керівник театру «Ательє 16» Ігор Талалаєвський, директор-художній керівник Малого театру Дмитро Весельський та інші.

Майстер знаходив і ставив цікаві п’єси — поставив понад 170 вистав не тільки в Україні, а й у різних країнах світу. Сповідав театр, який допомагає осмислити важливі моменти «життя людського духу». Хоча Едуард Маркович називав себе прагматиком, але це був романтик, мрійник та інтелектуал. Гарний чоловік, а роки та сивина додавали йому шарму... А ще Митницький був великим другом «Дня» і прискіпливим читачем із першого номера нашої газети; не пропускав й жодної фотовиставки. Останні три місяці свого життя мужньо боровся з тяжкою хворобою, але думав не про себе, а про рідний театр... Нині, у 42-й сезон, у репертуарі лівобережців можна побачити чотири його резонансні постановки: «Майн Кампф, чи Шкарпетки у кавнику», «Море...ніч...Свічки», «Анна Кареніна» і «Три сестри».

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Про Едуарда Марковича згадують актори, театрознавці й колеги:

«ЗАСЛУГА МАЙСТРА В ТОМУ, ЩО ВСІ ЙОГО УЧНІ — РІЗНІ»

Алла ПIДЛУЖНА, театрознавець:

— Гадаю, не одна я можу сказати про Едуарда Марковича Митницького — він підштовхнув мене до думки про театр. Я не була серед його учнів безпосередньо, він став для мене Учителем духовним і, звісно, найкращим режисером. А почалося усе з легендарної «Варшавської мелодії». Вперше я побачила виставу, коли закінчувала школу, і вона настільки мене потрясла, що тоді мої несміливі думки про театр оформилися в остаточне переконливе бажання пов’язати своє життя з цим фантастичним, непередбачуваним світом. Звісно, тоді на виставі мене підкорили актори, перш за все — Ада Роговцева, тоді я й гадки не мала, що головний у будь-якій виставі — режисер, й ім’я Митницького мені ні про що не говорило... Знання, розуміння й захоплення прийшли згодом. Протягом усіх наступних років, після закінчення нашого Театрального інституту, опановуючи професію, я дивилася вистави Едуарда Марковича, досліджувала його творчість, мала насолоду спілкуватися, розмовляти з ним, і бесіди наші виливалися у змістовні інтерв’ю, з яких Майстер поставав непересічною мистецькою особистістю зі своїм особливим творчим світом. Митницький був режисером-інтелектуалом, його мудрість завжди «просвічувалася» в глибоких, злегка емоційно стриманих виставах. У тій певній стриманості відчувалася така затамована пристрасть, така вишукана філігранність відчуттів! Ми сперечалися з ним про необхідність існування режисерської школи, я мала наївність ставити під сумнів її необхідність, і як легко Едуард Маркович розбивав мої доводи і виходив переможцем у суперечках про школу та її обов’язковість у процесі виховання й становлення молодого режисера. Його зіркові учні, що зараз «тримають» на своїх плечах український театр, барвисто втілюють на сценах усі його теоретичні й практичні постулати. Заслуга Майстра в тому, що усі його учні — різні, що він, давши їм основи професії, не стримав і не зламав, а надав силу творчого лету... Нехай їхня творчість завжди буде високою і надихне ще когось до театру, як колись мене Едуард Маркович...

Митницький був окремою театральною планетою. Він прожив довге й насичене життя, залишив багато вистав, думок, книжок, а все одно, цього мало, хотілося ще його неординарних сценічних висловлювань, іронічних зауважень, мудрих роздумів про життя, суспільство й мистецтво. А втім, хто хоче і може, той згадує Едуарда Марковича Митницького і продовжує діалог із ним...

«У МЕНЕ Є СТАЛЕ ВІДЧУТТЯ, ЩО ДІАЛОГ НАШ ТРИВАЄ»

Стас ЖИРКОВ, директор — художній керівник Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра:

— Одного разу в нас із Едуардом Марковичем сталася довга розмова, яку я дуже добре запам’ятав. І наразі у мене є стале відчуття, що діалог наш триває. Я намагаюсь іноді думати про те, не як би він зробив у цей момент, а як би він хотів, щоб зробили у певній ситуації. Тому що не завжди ти можеш вчинити так, як бажається, знаходячись у рамках певних обставин. Митницький — масштабна фігура для українського театру. Це людина, яка лишила по собі учнів-режисерів, що буває нечасто у великих майстрів. І я тільки із вдячністю можу сприймати те, що він робив і намагатимуся зробити так, аби його ідеї рухалися вперед, розвивалися, ставали сильнішими та більшими.

Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра — славетний театр. Це неймовірна історія про те, як за сорок років можна створити колектив, якому немає рівних. Очолити такий театр і для мене, і для Тамари Трунової — честь і важкий процес водночас. Тому що в театрі, в якому був незмінний керівник впродовж усього його існування, який звик працювати за певними законами, змінювати щось дуже не просто.

Театр не може стояти, він зобов’язаний розвиватися, і мені здається, що у багатьох моментах нам із Тамарою Труновою це вдається. Я їй дуже вдячний. Вона уміє знаходити відповіді на вкрай складні питання. Це і є «Школа Митницького».

«МОРАЛЬ І ВЛАДА...»

Світлана БОЖКО, журналіст:

— Як велике бачиться на відстані, так і величину втрати осягаєш у повній мірі лише тоді, коли минає час. Рік без м’якого голосу в телефонній слухавці — чергові вітання Едуарда Марковича до свят, які в його виконанні здавались не черговими, а винятковими. Без чаювання під старою липою на його ірпінській дачі, без прем’єр у Театрі на лівому березі, на які він запрошував особисто, і відмовитись — означало позбавити себе чогось най-найважливішого в житті... А після вистави — обов’язковий візит до його кабінету, де зі стін дивилися на тебе фотографії його учнів і вчителів, геніїв і тих, кого він просто любив. Його спогади про минуле, його оцінки сучасного театрального життя, його цікавість до політичних процесів в країні, його спроба осмислити вчинки людей, його гіркі слова «Як же так, вони (кримчани) жили в нашій країні і зрадили їй?», його відсторонена заглибленість у самого себе серед нашої з Ларисою (дружиною Едуарда Марковича) балаканини і раптом у паузі посеред цієї словесної метушні його питання: «Свєто, на ваш погляд, з чого і як народжується кохання»?

Мораль і влада, кохання і ненависть, вірність і зрада, підступність — ці теми так або інакше були наскрізними в усіх його театральних роботах. Поставивши більше сотні вистав, він, здається, так і не відповів на вічні питання життя. Його театральні роботи притягували пошуком цих відповідей, вони не давали рецептів, не несли дидактичних настанов, як треба жити, але піднімали з глибини душі сум’яття, смуток і сумніви...

Познайомились ми 25 років тому. Газета, в якій я тоді працювала, стала майданчиком для цькування Е.Митницького, який в той час очолював трупу Київського театру імені Лесі Українки. З подачі одіозного Дмитра Табачника дві загальнонаціональні українські газети сихронно розмістили публікації, які мали намір знищити творчу репутацію Митницького і стали формальним приводом для його звільнення з посади. Ці дві статті були анонімними: одна підписана прізвищами актриси Театру імені Лесі Українки, друга — молодого режисера, улюбленого учня Едуарда Марковича, які, звичайно ж, не мали жодного стосунку до творення цих пасквілів. Ось тоді журналістська спільнота розділилися на два табори — на тих, хто назвав підлість підлістю, і тих, хто не захотів порушувати правила корпоративної солідарності. З часу зведення тих моральних барикад і почалася наша дружба.

Я шкодую тепер лише про те, що не сказала Едуарду Марковичу за життя, як дорожу цієї дружбою, що найбільшим уроком благородства, прикладом життєвої мудрості і моральної висоти стало для мене те, як Митницький повівся в тій нетеатральній історії. Він відповів не замовними статтями, а мистецтвом, поставивши в театрі на лівому березі геніальну виставу про історію народження диктатора, про історію народження зла...

Рік без Митницького... Едуарде Марковичу, сумуємо за вами!

«ІНКОЛИ ЗДАВАЛОСЯ, ЩО ВІН — ДИРИГЕНТ...»

Анатолій ЯЩЕНКО, актор Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра:

— У видавництві «Максимум» вийшла книжка Е.М. Митницького «Ми живемо, доки любимо!» (1998 рік). Ця книжка, я думаю, є у багатьох. Для кожного вона стала особливою не тільки тому, що в ній роздуми про режисуру, театр, драматургію, спогади. А ще й тому, що Едуард Маркович підписував книжку кожному особисто, індивідуально... І зараз, читаючи напис на своєму екземплярі: «Моему новому соратнику-другу, коллеге с глубокой верой и симпатией», відчуваю гордість, що мені пощастило працювати з Е.М. Митницьким не тільки як актору, але й бути асистентом у виставах Майстра. Було дуже цікаво спостерігати, як, розбираючи матеріал, він дає несподівану характеристику героям, як знаходить неординарну мотивацію вчинків персонажа. Інколи здавалося, що він — диригент, який керує музичними інструментами-акторами. На репетиціях він навіть використовував музичні терміни: форте, піано, піанісимо... Дякую вам, Майстре, за довіру і віру, яку ви вселяли. Сподіваюся, що в недалекому майбутньому Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра по праву носитиме ім’я його засновника — Едуарда Марковича Митницького.

ЯКИМ ПОВИНЕН БУТИ «ТЕАТР МИТНИЦЬКОГО»?

Анна ЛИПКIВСЬКА, театрознавець:

— Коли я нині думаю про Митницького, то згадую його таким, яким він «визирав» із найкращих своїх вистав (із «П’яти пудів кохання», насамперед) — розумним, дотепним, саркастичним, хитрим, винахідливим. Для мене він лишиться еталоном тої театральної «чуйки», котрій не навчить жодний виш, — здатності з найелементарнішого, того, що під руками та перед очима, скласти символ. «У него на плотине блестит горлышко разбитой бутылки и чернеет тень от мельничного колеса — вот и лунная ночь готова», — казав із заздрістю безталанний Треплєв. А Митницький нагромадив у першому акті «Живого трупа» лабіринт меблів, в якому губляться, плутаються герої, а у другому — все прибрав, лишивши персонажів на самоті у чорній порожнечі — ось і метафора готова...

Зараз точиться багато розмов на тему того, що Київський театр драми і комедії на лівому березі Дніпра вже не є «Театром Митницького». Але насправді «Театру Митницького» уже давно немає — відтоді, як вийшов його останній спектакль — «Три сестри». «Они уходят от нас, один ушел навсегда»... А найкращим продовженням справи Едуарда Марковича, традицій, які він заклав, є і буде театр РІЗНИЙ. Гострий. Відчайдушний. Режисерський!