Український Берлін: минуле і сьогодення

Уже на початку минулого століття тут переважав глибоко знайомий нам процес: наші співвітчизники приїздили до Німеччини на заробітки сотнями тисяч. Організованих форм українство набуло з початком лихоліть, коли під час Першої світової війни з’явилися табори військовополонених. Так, в одному з таких таборів у Вінсдорфі під Берліном із часом сформувалась «Українська громада», що об’єднувала близько 70 членів. Зусиллями організації були організовані драматичний гурток і бібліотека, велися курси українознавства, а також технічні та сільськогосподарські курси. Але справжній розквіт почався — на жаль, не через хороше життя — після більшовицької революції та громадянської війни. Разом із такими відомими особами, як Володимир Винниченко та гетьман Павло Скоропадський, до Німеччини виїхали десятки тисяч українців усіх верств — від селян і солдатів до інтелектуалів і вищих офіцерів. У 1920-х роках Берлін став справжнім центром діаспорного життя. Тут працювали видавництва, зокрема — «Українське слово», видавалися газети, журнали («Літопис» «Політика», «Український прапор», «Українська молодь»), книжки (найпомітніші видання — словники Грінченка та Уманця, «Слов’янський Світ» Д. Дорошенка, мистецька монографія про Архипенка). Завдяки сприянню П. Скоропадського у 1926 р. офіційно відкрився Український науковий інститут із чотирма дослідницькими кафедрами. Не злічити було активно діючих громадських організацій: Національної ради українських жінок, Союз українських старшин, Спілка студентів-українців, Спілка об’єднаних громадських і добродійних організацій у Німеччині, Комітет допомоги голодуючим на Україні, які опікувалися всіма аспектами життя співвітчизників за кордоном.

Окремо слід сказати про Володимира Винниченка: він взагалі став справжньою літературної знаменитістю у Веймарській республіці далеко за межами національної спільноти. Його п’єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Закон», «Гріх», романи «Чесність з собою», «Записки кирпатого Мефістофеля» перекладалися німецькою і мали значний успіх. За п’єсами йшли десятки спектаклів як у театрах Німеччини, так і на сценах інших європейських країн. Так само на німецькі екрани у 1922 році вийшов фільм «Чорна Пантера».

На жаль, це діаспорне Ельдорадо незабаром припинило існування: спочатку Німеччину вразила пошесть нацизму — організації були розгромлені або поставлені на службу режиму, багато активних діячів опинилося у тюрмах або концтаборах, потім прийшли війна і радянська окупація. Після війни через поділ на окупаційні зони і зведення Муру значення Берліна як закордонної столиці українства було знівельоване. Однак ця сторінка спільної україно-німецької історії ще чекає на своє опрацювання.

Про минуле і сьогодення українського Берліна ми поговорили з людиною, яка добре знає предмет: випускницею магістерських студій з фаху Public History Інституту ім. Фрідріха Майнеке Вільного університету Берліна, координатором Українського кіноклубу в Берліні Олександрою БІНЕРТ.

— Що таке власне історичний український Берлін?

— Він не народився в один момент. Німецько-українські відносини розвивалися з плином часу, мали свої позитивні та негативні сторони. Але якщо говорити суто про український історичний Берлін, то тут найбільшу роль відіграє ХХ століття, коли відбулося особливе пожвавлення — через різні хвилі українських міграцій. Деякі з них досягали Берліна і тут осідали.

— Який компонент тоді переважав: політичний, культурний, просвітницький, релігійний?

— Це запитання складне та занадто широке. Якщо почитати дуже цікаві спогади доньки останнього гетьмана Павла Скоропадського Олени Отт-Скоропадської про його життя в Берлінському екзилі, то переважала політика, але якщо звернутися до оповідань Остапа Вишні про Берлін та його тут перебування, або до щоденників Володимира Винниченка, розумієш, скільки культурного українського життя тут вирувало в міжвоєнні часи. Таких прикладів є багато.

— Чи можна сказати кілька слів про найважливіші моменти?

— У релігійному плані хотілося б виокремити постать Блаженнійшого о. Петра Вергуна. Висвячений у 1927 році самим Митрополитом Андрієм Шептицьким, він був призначений на священика Української греко-католицької церкви в Берліні, багато працював над об’єднанням українців та допомагав громаді. Він залишався у місті до останнього — відомо, що при наступі радянських військ у 1945 році на Берлін йому пропонували тікати, але він відповів, що лишиться в Берліні, поки тут будуть українці, які потребують його душпастирської допомоги. Вергун був заарештований НКВД і помер після тортур та років ув’язнення в таборі ГУЛАГу в 1957 році. Що ж до політики, то серед берлінських українців були різні течії: від консервативних кіл, що гуртувалися навколо Павла Скоропадського, до націоналістів. У 1923 році одним українським підприємцем був куплений будинок, який став центром українців Берліна, наразі він відомий як «Будинок із тризубом». Тут були, окрім інших, бюра української пресової служби ОУН та центральна управа ОУН — саме тому і виник тризуб на розі будинку, який є там і до сьогодні. Окрім того, дім слугував прихистом багатьох українців у міжвоєнний час. Із 2010 року українці збираються перед цим будинком на акцію «Запали свічку пам’яті» на вшанування пам’яті жертв Голодомору. 1940 року в Берліні в злиднях закінчив свої дні колишній голова Української національної ради Євген Петрушевич і був похований на цвинтарі Св. Ядвиги. Як відомо, Петрушевича було перепоховано на Личаківському цвинтарі у Львові, з ініціативи голови однієї з українських організацій Берліна Віктора Боднарчука, який, зокрема, розповів мені про деякі з означених тут місць. Хотілося б сказати і про заснування та працю Українського наукового інституту в Берліні (1926—1945). Заснований за часи перебування тут Павла Скоропадського, інститут займався виключно дослідницькою діяльністю. Із просвітницького українського Берліна потрібно згадати видавництво «Українське Слово» (1921—1925). Також велике місце мав культурний Берлін. Тут у різний час перебували та творили Леся Українка, Богдан Лепкий, Лев Квітко, Володимир Винниченко, Микола Хвильовий, Остап Вишня, Олександр Довженко, Олександр Архипенко та багато інших. Особливо цікавою є доля київської актриси Анни Стен, яка зажила після зйомок у Бабельсберзі (Потсдам, під Берліном) слави зірки європейського кінематографа та пізніше була запрошена працювати в Голлівуд. Невідомі сторінки біографії Стен про її перебування в Німеччині були відкриті к. ф. н. Оленою Новіковою наприкінці 1990-х років.

— Ми вже трохи торкнулися територіального аспекту: якими є «місця сили» на мапі українського Берліна?

— Такі місця я би назвала не «місцями сили», а «місцями пам’яті». До відкритої в 2010 році пам’ятної дошки Лесі Українці на будинку, в якому була розташована клініка Бергмана, де вона лікувалась, покладають квіти. Також — і до дошки, яка була відкрита 2004 року на вшанування пам’яті про закатованих українців у концентраційному таборі Заксенхаузен. Працівники дипломатичної служби збираються в День дипломатичного працівника на могилі посла України Миколи Порша (1919—1922). Дошку пам’яті про Блаженнійшого о. Петро Вергуна можна знайти у церкві св. Ядвиги. Також існує пам’ятна дошка режисерові Олександрові Довженку, на домі, де він раніше жив. Думаю, найсильнішим із подібних місць є місце, яке на берлінській мапі пам’ятників не означене: це будинок на Папельалеї, 60/61, де на початку свого перебування в Берліні правив о. Вергун. Це була, вочевидь, дуже світла, добра, приязна та цікава людина, яка багато допомагала як українській громаді, так і окремо кожному українцю, який тут жив.

— Ви не назвали у цьому списку «Будинок із тризубом»...

— Так, я би його до таких місць не занесла. Незважаючи на те, що це був важливий центр українського міжвоєнного життя, колаборація деяких українських політиків із націонал-соціалістами та брак опрацювання її українськими істориками кидають свою тінь на цей дім в історії українського Берліна. Вважаю, що потрібно ставитися до своєї історії чесно: деякі українці колаборували з німцями, як і деякі представники багатьох інших європейських країн, і це не є ні для кого таємницею. Нам потрібно осмислити цю частину історії і йти далі.

— Хотілося б дещо конкретизувати щодо однієї важливої постаті: чи існує Берлін Винниченка?

— Це дуже цікаве і слушне питання. Винниченко дійсно жив у 1920-х роках у Берліні, у його зеленому передмісті, багатому озерами, — Целендорфі, та створив свій, окремий простір. Він був доволі відомим німецькій публіці через свої драматичні твори, написав тут науково-фантастичний роман «Соняшна машина». Його драму «Брехня» грали в берлінських театрах — зокрема у «Фольксбюне» — 60 разів! Однак цього «простору Винниченка», хоч яким він був, не існує в комунікації українців Берліна чи взагалі берлінської громадськості. Для того, щоб той чи інакший простір ожив, потрібне його означення на мапі міста (хоча б пам’ятною дошкою), потрібне внесення його в якісь комеморативні дії, скажімо — в дні пам’яті українських письменників чи державних діячів за кордоном. Поки що залучення цього простору в сучасний Берлін, на жаль, є неповним.

— До речі — що можна сказати про сучасний стан справ?

— Сучасний український Берлін існує, є декілька активних організацій, але в цій громаді не має такої континуації, продовження нитки пам’яті, яка існує в українських громадах інших держав, куди мігрували українці. Оскільки Берлін, який був до Другої світової війни центром німецького українства, опинився в радянській зоні окупації, багато діячів української міграції переїхали або в Мюнхен, або виїхали з Німеччини. У Берліні немає сьогодні Українського дому, подібного до таких, що існують, наприклад, в українських громадах Парижа, Москви чи Мюнхена.

— Чи має український Берлін перспективу?

— Берлін буде і надалі відкритим містом. Багато надії покладаю на різні стипендіальні програми для митців, студентів, активних діячів громадянського суспільства, в яких заразом включають і українців. Берлін є «великим вокзалом», тобто нам потрібно звикнути до думки, що він притягує, сюди багато приїжджає різних та цікавих людей, які, проте, не залишаються в Берліні назавжди. Гадаю, нам потрібно намагатись подивитися на становище з позитивної точки зору. Ті, хто приїжджають сюди, навіть і ненадовго, з України, можуть багато привносити в сприйняття нашої держави за кордоном — окрім праці в цьому напрямку з боку діаспорних організацій.

— Можливо, що українцям, які приїздять сюди, цікавіше бути громадянами світу — тим паче, що і Берлін місто космополітичне?

— Новітній розвиток Європи справді показує, що багато держав відходять від монокультурного сприйняття своїх суспільств та дивляться на них набагато ширше. Цей процес є дуже важливим, тому що він має і полікультурний погляд на власну історію, який Україні також потрібен, і розуміння, якого в Україні бракує. Долучення історії різних народів, які жили та живуть на території сучасної України, до її великої історії (наприклад, поляків, євреїв, вірмен, німців, кримських татар та інших) зовсім не означає, що Україна буде «втрачена», як вважає дехто, навпаки — від розуміння нашого різноманіття ми тільки виграємо. Це я бачу щоденно в Німеччині — тут є розуміння важливості підтримки полікультурного середовища, у Німеччині існує уповноважений з інтеграційної політики при німецькому уряді. Що робити за такої ситуації українцям? І особливо українцям у Берліні? Тут уже кожен вирішує сам для себе. Думаю, що дуже важливим є для діаспори відкритися зовнішньому світові, але залишатися свідомим представником власної культури за кордоном. Цьому ніяк не буде заважати сприйняття себе «громадянином світу». Ви можете бути ним, але у вас є при цьому одна Батьківщина, і не потрібно від неї відмовлятися, щоби влитися в тутешнє середовище. Зовсім навпаки — якраз Берлін є чудовим прикладом того, що полікультурні суспільства тільки виграють від взаємних впливів.

— Яким ви бачите своє місце у цьому Берліні?

— Поруч зі своєї працею за фахом я постійно намагаюсь розказувати та показувати берлінцям, що таке сучасна Україна. В 2009 році мною був заснований з цією метою Український кіноклуб у Берліні — для багатьох берлінців наша країна, на жаль, залишається «темною конячкою», такою, що є «десь там чи біля Росії...». У цьому контексті мені завжди дуже цікаво дивитися, з якою охочістю прості берлінці сприймають українську культуру, скільки глядачів завжди приходить в кіноклуб, а потім залишається на обговорення після фільмів. Нам є що показувати, і є люди, яким цікаво дізнаватися про нашу країну. Своє місце я бачу тут у впливі на зв’язок між двома суспільствами та заохоченні берлінців дізнаватися про Україну більше.

Уже в останні дні перебування в Берліні авторові цих рядків випало побувати у церкві Св. Ядвіги на літургії, яку провів голова Української греко-католицької церкви о. Святослав (ШЕВЧУК). Його проповідь — це, безумовно, звернення до всіх українців незалежно від ступеня їхньої релігійності.

— Ми сьогодні молимося у тому самому храмі, де молився блаженний священномученик Петро Вергун. І якраз цього лютого ми входимо у 55-ту річницю з дня його мученицької смерті. Більше того, літургія у цьому храмі для мене особисто є підсумком мого першого візиту до Німеччини. Я мав нагоду зустрічатися з найбільшими очільниками німецького єпископату, представниками німецької держави, українським посольством у Німеччині, з консулами у Мюнхені, Франкфурті, а сьогодні маю можливість бути тут разом із вами. З одного боку, хочу подякувати Господу Богу за такий інтенсивний і цікавий візит. Тому що всі, кого я зустрічав, виявляли велике зацікавлення тими подіями і процесами, які відбуваються в Україні. Але найперше я завжди хотів говорити, нагадувати про присутність української громади у Німеччині. Дбаючи про кожного з вас. Щоби ви відчули, що ваша церква про вас не забула, кожного з вас любить, за вас молиться і, скільки є можливо, намагається обстоювати вашу гідність, де б ви не були в світі.

А наразі повернімося назад, до тих часів, коли тут, у цьому храмі, отець Петро Вергун питав у Господа Бога, що він має робити, як він має діяти, як він має далі служити Йому. Пригадаймо, що в той час місто Берлін не був тим місцем, куди всі хотіли приїхати, навпаки, з Берліна всі тікали, рятуючи своє життя. І, мабуть, в цьому храмі він зрозумів, хто він є і яке його завдання. В той час, коли всі тікали, він залишився. В той час, коли всі думали тільки про себе, він думав про життя тих людей, до яких послав його Господь Бог як єдиного душпастиря, єдиного утішителя, єдиного провідника до Царства Небес.

На мою думку, постать блаженного священномученика Петра є великим скарбом для Українського екзархату в Німеччині, є надійною підвалиною, яка справді дає нам віру в те, що ми тут зможемо розбудувати наше громадське і церковне життя. Він і сьогодні до нас промовляє: «Саме там потребує нас Господь, туди нас кличе, де сьогодні, можливо, є найтяжче, найважче /.../ не цурайтеся своєї віри, не цурайтеся своєї відповідальності за той великий дар, який передала вам ваша мати Україна, ваша мати Церква». Не цурайтеся бути християнами у тому непостійному, мінливому світі... Ставте у своєму житті Бога на перше місце, а решту — на своє місце, і ми разом зможемо справді збудувати наше майбутнє і в Україні, і в об’єднаній Європі. Нехай блаженний священномученик Петро, який сьогодні присутній між нами, у його храмі, буде нашим заступником і молиться перед престолом Всевишнього за кожного з вас.