Наші думки стають оптимістичнішими

...зіпсутий було наприкінці минулого року очевидним небажанням влади призначити очільницею Держкіно України Юлію Сінькевич (за неї була абсолютна більшість працівників кіноіндустрії). У кінопрокаті з’явились одразу чотири українські повнометражні ігрові стрічки! А головне — на них пішов глядач...

ДУМКИ ПРО НАС СЬОГОДНІ. І ЗАВТРА

Насамперед йдеться про успіх фільму «Мої думки тихі», який від 16 січня у всеукраїнському кінопрокаті. І — на вечірні сеанси важко дістати квитки!! От се найдорожче, найдорогоцінніше визнання; навіть призи в Каннах чи Венеції неконкурентні поряд такої глядацької любові. Дебют у великому кіно 27-річного режисера Антоніо Лукіча. До того було кілька короткометражних стрічок, одна з них — «У Манчестері йшов дощ» — кілька років тому дістала визнання на Одеському міжнародному кінофестивалі.

У чому причина такого ставлення до картини молодого режисера? Фільм кваліфікують як комедію, одначе насправді він не претендує на приналежність до цього жанру. Не претендує, оскільки тут відсутні спеціальні наміри розсмішити публіку — сміхове виникає внаслідок пильного спостереження за людьми.

Пригадаймо, що й Чехов називав деякі свої п’єси комедіями... У Лукіча в чомусь, я сказав би, чеховські прийоми спостереження, в процесі якого люди розкриваються як дуже смішні і неординарні.

Чому смішні? Передусім тому, що вони — попри всі свої зусилля — погано «монтуються» з навколишнім життям (воно тут справді «Ноїв ковчег»; так називається комп’ютерна гра, на яку працює герой стрічки, але ось же він їде в потязі, у вагоні, де кожен зі своїми згуками і зовсім не тихими проявами метафізичними). А життя те не монтується з самими людьми. Люди ж не чують інших людей, комунікація — постійна проблема, навіть коли йдеться про стосунки сина і матері. І природу викликати на контакт — ті самі муки.

Не монтується головний герой фільму Вадим (Андрій Лідаговський), ще й тому, що має зріст понад два метри — не формат, не стандарт. Він звукорежисер і почасти композитор, його професія і творча, і технічна, вона потребує злагодженості рухів і пересувань у часі і просторі. А з цим, знов-таки, суцільні проблеми. Його навіть у шпигунстві звинувачують...

І природа, оці всі жаби-жабенята, птаство різноманітне — як покликати їх «на рандеву»? В одному з найсмішніших і водночас найдраматичніших епізодів Вадим, щоб почути і записати звуки папужки мусить зобразити з його господаркою цілий тобі театр ніби пристрасного кохання (і той таки возревнує і зазвучить). Ну, так недурними ж людьми сказано, що весь світ театр і мусимо бути в ньому акторами, щоби в «глядацькому залі» прокинулись і нагострили зір і вуха, а зрештою — саму душу.

Ірма Вітовська-Ванца грає Вадимову маму. Син приїздить до матері в Ужгород і з цієї хвилини ми, разом з авторами, приліплюємось до них, щоби щось зрозуміти в їхніх стосунках. Мати в тому віці, коли «ягідка оп’ять», одначе душа її досі не зуміла вписатись у ті конструкції, які пропонуються їй життям. А власне, вона сама майстриня ламати ті конструкції. В стосунках із сином зокрема...

Вітовська, за вочевидь точними «наводками» режисера, живе на екрані в режимі, сказати б, онлайн. Без комікування, без естрадних жестів і па. Поза жанрами й стилями — як самого життя, так і кіно. З телебаченням разом, де нині сміхового напхом напхано. Який канал не увімкни — або ж політичні театралізовані істерики, або блазнювання, з підначкою навіть заекранною: регочіться, бо ж тут такі «звйозди зажигають»...

І от на такому тлі — сміхове, що виникає з потоку самого життя, з внутрішнього стану персонажів. У яких чимало проблем із тим самим життям, яке, в його міських обширах, ніби ж таке комфортне... І разом з тим далеке й байдуже до тебе.

У цілому фільм на виході дарує відчуття картини справжнього життя-буття. Вигаданого, звичайно, але справжнього.

ДУМКИ ПРО ЖИТТЯ УЧОРАШНЄ. І СЬОГОДНІШНЄ, ТАРАНТИЗОВАНЕ

В українському прокаті нині і фільм «Екс» режисера Сергія Лисенка. Оповідь про 1932 рік, Західну Україну, що перебувала в складі Польщі. Бійці Української визвольної організації (УВО) поставили за мету боротися за постання Української держави. Відтак маємо бойовик, у центрі якого пограбування, невдале, поштового відділення — задля здобуття грошей на революційну діяльність.

А чому ж про невдале пограбування? Герої бойовика мають бути справними і успішними в своїх звитяжних походеньках чи побігеньках. Одначе ж тінь Квентіна Тарантіно лягла на сценарій Ярослава Яріша (він працює сільським бухгалтером і у вільний від клопотів службових час пише романи й сценарії), а за тим і на фільм у цілому. Отже, маємо нелінійність фабули, непрогнозовану химеричність поведінки персонажів, їх навіть алогічність. Хоча в цілому все по-бухгалтерському прораховано. Тільки фінал чомусь не з цієї подієвої стрічки — надто пафосно і прямолінійно...

Однак, як на мене, не жанрові лекала, чи їх порушення визначають основну характеристику фільму Лисенка. Маємо, кажучи дещо умовно, такий собі «соціо-фізіологічний нарис», що подає картину тодішнього галицького суспільства. Це й місто з його містянами і навіть тими українцями, що вважають себе «обивателями» на польський манір і готові стріляти тих, хто не хоче бути таким обивателем (нині подібні типи воюють за «русскій мір»).

І весела молодь, яку уособлює батяр Юрко (Анатоль Фон-Філандра). І кріпкі селяни, один з яких докладно пояснює польському жандарму, що «до дупи йому» вся їхня влада, яка жирує й багатіє, за рахунок таких-от господарів (тут вочевидь сучасні алюзії — вже до нинішньої української влади). І священик, якого грає Віктор Жданов, як завжди переконливо, і який має чітку і єдино правильну позицію служителя Богу і народу.

І, звичайно, оповідь про молодих бійців, які діють у дусі тарантіновських героїв — недоладно якось, не по-дорослому.

Усе це дивитись не нудно, місцями навіть весело. Одна з переваг стрічки — її персонажі говорять не по-київськи, а справді по-галицьки, з неповторним прононсом і фразеологією. Бо ж у картині працюють здебільшого актори зі Львова, Івано-Франківська і Тернополя — вони за галицький базар відповідають. Хоча тут якраз прозирають і основні недоліки фільму — режисер недопрацьовує з недосвідченими акторами, які в низці епізодів виглядають чи то безпорадно, чи надто вже поза контекстом епізоду, атмосфери картини в цілому.

 Та все ж — у підсумку — фільм пояснює нам, чому і як Україна все ж вижила: під Польщею, під Совітами і т.д.

У «Ексі» реальність відтворено доволі прискіпливо, і разом з тим по-мистецьки виразно (навіть картинки неприбраного посуду виглядають цілком натюрмортно). Так і не дивно — один із найкращих українських кінооператорів 47-річний Сергій Михальчук і чудовий художник, 45-річний Владлен Одуденко.

ВІЧНІ ДУМКИ ПРО ВІЧНЕ

У прокаті й фільм «Віддана» Христини Сиволап. Це її перший повнометражний фільм для кінотеатрального показу, до цього було вже кілька телесеріалів. Картину зроблено за романом «Фелікс Австрія» (2014) Софії Андрухович. Дія відбувається 1900року в Станіславі (теперішній Івано-Франківськ). Це такий собі щоденник героїні, Стефанії (в фільмі її грає польська акторка Маріанна Якушевич). У дитинстві вона пережила трагедію — загибель батьків під час пожежі, її взяв до себе лікар Ангер (Олександр Кобзар), то ж виховувалася разом з дочкою лікаря, Аделею (Алеся Романова).

 У фільмі йдеться вже про цілком доросле життя героїв. Аделя заміжня за цвинтарним скульптором (робить надгробки) Петром (Роман Луцький). Стефанія, попри статус «своєї», є служницею в домі молодого подружжя. Той статус і визначає доволі жорсткі межі її самоідентифікації: нібито родичка, але якась другосортна. І переступити через це — ніц, не може, та й не хоче навіть.

От се і складає головну світоглядно-філософську інтриги стрічки Сиволап — як здолати задані, запрограмовані життям межі? Та ще жінці початку ХХ століття — коли вже й ніби незалежність жіноча визнається, принаймні на словах, але ж побут, але ж історія (Стефанія раз по раз вступає в бесіду з портретами попередників, що супроводжують її переходи домівкою), але ж звичаї. В чомусь перегук з героїнею Ірми Вітовської в її «думках тихих»: ти вільна, ти така свобідна, яко птах, одначе ж гніздо, домівка, місто, зрештою (в фільмі Лукіча це Ужгород, теж західноукраїнські землі). Та головне — в тобі самій: як себе здолати, як із клітки, спорудженої власноруч, роботою власної душі, власних травм вирватися?

Стефанія, в фіналі, все ж виривається — молодий чоловік спокушає її Гамерикою: там можна почати з нульової позначки, а тут ця Австро-Угорська імперська облаштованість і налаштованість...

Картина по-справжньому стильна, декорації будинку, де живе сім’я Аделі й Петра, інтер’єри і вулиці зняті оператором Олексієм Ламахом і відтворені художньою групою надзвичайно прискіплово — так, що справді виникає ілюзія перебування в тому далекому 1900 році, коли так багато чого починалося, визрівалося в людських душах. Слід сказати, що тут багато що йшло від першоджерела, книжки Софії Андрухович — враження, що життя, побут Станіслава, тогочасної Галичини вона вивчила достеменно.

Є й родзинки. Відомі акторки запрошені на зовсім маленькі ролі — Наталя Васько, скажімо, в епізоді в оперному театрі. Чи Катерина Кухар, у тому ж епізоді. А то зненацька на бенкеті, під час прийому ми побачимо в одному кадрі Аду Роговцеву, Ірму Вітовську й самого Юрія Андруховича, знаменитого батька романістки і сценаристки. Стильне підморгування, а з тим разом римування часів і звичаїв.

P.S. Пафос фільму «Віддана» — ти можеш, можеш здолати запрограмованість долі (і навіть Долі!). Здатне на це й українське кіно. До трьох названих картин варто додати фільм «Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке» Михайла Кострова, за казкою і сценарієм Сашка Лірника (справді казка, за надто традиційними, як на мене, кінематографічними лекалами), на який глядачі теж ідуть доволі охоче. І — від 30 січня в кінотеатрах гротескова комедія на матеріалі війни в Донбасі «Наші котики» Володимира Тихого... П’ять наших кінострічок у прокаті — щось подібне пригадати важко...

Та щоби кінематографічне життя не видавалася медом минулої середи в крісло очільника Держкіно України влада підсадила Марину Кудерчук — людину, яка має небагато дотичностей до кіноіндустрії і екранної культури. Це одразу сколихнуло найгірші передчуття кіногромади, яка ніяк не може повірити, що може бути так добре... Усе ж будемо сподіватись, що кіноіндустрія стала самодостатньою і її жодними ракетами збити з курсу не вдасться.