На березі висушеного озера пам’яті

У фокусі цього твору — родинна історія на тлі історії національної, трансформація та фрагментація їх обох і вплив на життя подальших поколінь. Романа, працівниця архіву, розташованого в одній з будівель Софії Київської, випадково знайомиться з археологом Богданом, який збирається йти добровольцем на фронт, і з його батьком, пластичним хірургом. Син і батько посварені. Син зникає десь у паралельному світі війни, а Романа багато спілкується з його батьком, дізнаючись від нього всі хитросплетіння й парадокси історії цієї родини. В житті кількох поколінь Фрасуляків вона вже, мабуть, орієнтується не гірше, а то й ліпше, ніж у біографіях власних предків.

 Ці знання дуже допомагають Романі, коли вона оголошує, що знайшла Богдана в лікарні — після страшного поранення, нескінченних операцій. Він має жахливо спотворену зовнішність і геть втратив пам’ять. Романа забирає його до себе в дачне селище під Києвом — і за допомогою фотоархіву та родинних історій береться до роботи над відновленням Богданової пам’яті. Цікаво, що при цьому вона називає себе його дружиною. А втім, попереду ще багато сюрпризів, і пошуки вчорашнього дня заведуть героїв далеко не туди, куди можна було б очікувати...

 Історія родини Фрасуляків (до речі, існував і реальний історичний діяч із таким прізвищем), мабуть, є центральною зоною книжки. Викладено її через словесну інтерпретацію фотообразів, короткими, мозаїчними фрагментами, насиченими психологічною напругою та метафорикою. Місто Бучач, ХХ століття. Кохання між зовсім юними українкою і євреєм (таке собі продовження однієї з ліній попереднього роману письменниці, «Фелікс Австрія») дає поштовх цілому лабіринту пригод, що постійно розпадається на уривки і версії. Цей сюжет, ясна річ, дає змогу Софії Андрухович накреслити деякі елементи панорами життя довоєнного галицького містечка. Тут і колорит, і побут, і мова, і краєвиди — але також і підваження міфу про ідилічну мультикультурність (знову перегук із книжкою «Фелікс Австрія»). Авторка підкреслює межі, напругу і жорстокість. А жорстокість сягає апогею вже в роки нацистської окупації. На сторінках «Амадоки» багато написано про Голокост і взагалі про терор сорокових років.

 Події в бучацькому гетто, в підпіллі, в довколишніх лісах і селах знаходять відгук і в пізніх радянських часах, і в наші дні. Але також вони переплітаються зі, сказати б, історико-культурологічними подіями — адже помітна частина роману зазнає жанрової трансформації в замальовки (то есеїстичні, то «житійні») про скульптора Іоана Георгія Пінзеля, засновника хасидизму Баал Шем Това, філософа-містика, письменника і музиканта Григорія Сковороду. Таке жанрове переключення, певно, може збити з пантелику частину читачів, але воно має свій сенс: дещо врізноманітнює стилістику книжки, розширює контекст і поле, в якому перебувають інтереси й долі героїв. Зрештою, текст «вирулює» й на історію письменника вже двадцятого століття, радянського агента Віктора Петрова, зокрема на його любовний трикутник із Софією Зеровою та Миколою Зеровим. Тут перед нами — своєрідний, доволі схематичний начерк «Розстріляного Відродження», цікавий, однак з акцентами на недомовках і, скажімо, на такій важливій речі, як сьогоднішнє нерозуміння мотивів вчинків героїв літературної сцени тієї доби. «Розстріляне Відродження», доля Віктора Петрова та інших авторів 1920 — 1930 чи 1940 — 1950 років, таким чином, виявляються втіленням «випарування» пам’яті та знання. Подібним до зникнення (напів)міфічного озера Амадока, що його в давнину малювали на мапах нинішньої України і яке дало назву книжці.

 Роман Софії Андрухович — це цілісна й послідовна стилістика. З увагою до дрібниць і характерним неквапливим темпом, із багатою уявою та вигадливими образами. З алюзіями і стилізаціями, в яких часом криється не одразу помітна іронія і жарт. З фірмовою відсутністю діалогів у традиційній формі. З символами й відсиланнями до справжніх фактів та історій. З підтримкою постійного рівня емоційної напруги та тривоги. Не без моментів багатослів’я. З дещо детективним присмаком.

Якщо вам цікаве поєднання такої естетики і тематики, «Амадока» стане вам, можливо, не найкомфортнішою і не найвеселішою, зате важливою і багатогранною супутницею на досить тривалий час. Ці 832 сторінки точно не минуть непоміченими.