Фуршет над розстрільною ямою
ХРОНІКИ ЦЕЛЮЛОЗИ
Фуршет над розстрільною ямою
На минулому тижні естетика російського меморіалу в Бабиному Яру вперше проявилася фізично, перейшовши з віртуальної площини в реальну.
Посеред парку було побудовано інсталяцію – десяток пробитих кулями металевих колон, накритих чорними ряднинами й увінчаних антропоморфними конструкціями, схожими на витвір початкуючого городника, який цілісіньку ніч медитував на “Крик” Едварда Мунка, чергуючи це з переглядом усіх частин “Гаррі Поттера”. У цих декораціях відбувся перформанс.
Згодом телерепортери простосердно повідомили факти: “Вистава проходила під супровід оркестру”, “Для представників влади була змонтована сцена” (?), “Також тут влаштували фуршет”.
Фуршет?!
Один з авторів інсталяції з гордістю уточнив: “Ми возили колони на розстріл”.
?!!
До речі, возили конкретно у Третій окремий полк спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго, де військовослужбовці випустили по колонах понад 100000 куль “того ж калібру, якими розстрілювали жертв Бабиного Яру”.
Тобто дорівняли наших солдат до зондеркоманди. Як іммерсивно.
Повторюсь, інсталяція, рівно як і решта того, що робиться в “Меморіальному центрі “Бабин Яр”” – суто приватна ініціатива на приватні гроші. Але якого милого українські військові, утримувані на наші з вами податки, замість професійного вишколу та виконання бойових завдань мають обслуговувати найманих працівників російських олігархів?
Антиліричний відступ: учора відбулося засідання Наглядової ради Державного агентства з питань кіна. Затверджували результати 14-го конкурсу (пітчингу) кінопроєктів на здобуття державної підтримки. Засідали тяжко, різали по живому – бо уряд під приводом боротьби з пандемією зменшив фінансування кіна більш ніж удвічі. Чимало гідних сценаріїв лишилися без шансів бути втіленими. Між тим, вартість одного пострілу з автоматичної зброї складає 25 гривень – і це без урахування робочого часу військових. Отже, на чужу профанацію з наших кишень спущено понад 2,5 млн. гривень. Це – добренний бюджет одного, або й двох короткометражних фільмів. Тобто на російські забаганки гроші тринькаємо, а на своє кіно – зась? І хтось же ж із державних службовців це рішення схвалив, поставив підпис. Не задумався ані на мить, і відповідати не збирається.
Але повернемося до “Меморіального Центру”. Майже одразу після перформансу з гарріпотерівськими опудалами в світочі російського лібералізму – “Новій газеті” – з’явилася розлога стаття оглядача видання Павла Поляна про історію, так би мовити, питання. Поки йдеться про давні часи – це ще можна читати. Щойно хронологія торкається ХХ століття – починається стара пісня. Знецінення Голодомору, натяки на Україну як осердя антисемітизму, феєричні вигуки: “Історично роль українських націоналістів у Голокості незаперечна: це переконані кати!”
Заради чого пан Полян написав настільки довге й хамське “простирадло”? Його дійсно так хвилює увічнення пам’яті жертв розстрілів у Бабиному Яру?
Відповідь – наприкінці. Коли спливає ім’я сумнозвісного арт-директора Центру Іллі Хржановського. Він, як можна зрозуміти, є першим і останнім шансом на гідне увічнення, а будь-яка критика на його адресу оголошується, по суті, продовженням політики державного антисемітизму СРСР. І ані слова про безумні плани “директора” щодо атракціонів з “зануренням” у сюжети масових страт, про численні скандали довкола фільму Хржановського “Дау”. Так і кортить порадити Михайлу Фрідману витрачати гроші на розумніших і освіченіших авторів.
Про кого Полян ще ані пари з вуст – так це про одного з помітних акторів “Дау”. На вихідних його якраз поховали. Мова про Максима “Тесака” Марцинкевича. Тесак був переконаним нацистом, расистом, гомофобом, антисемітом, гуру серед собі подібних, організовував напади на людей з небілим кольором шкіри і безхатьків; на совісті його послідовників і, очевидно, його самого не одне вбивство. Він помер (офіційна версія – суїцид) у тюрмі, де відбував черговий термін.
Отака специфічна особа зіграла помітну роль (самого себе) у фільмі “Дау. Дегенерація”. Причому ніжні стосунки там тривали й далі: на судове засідання продюсери надали офіційну довідку про Марцинкевича – сумлінного працівника, шанувальники фільму й частина знімальної групи влаштували плач за Тесаком в Інтернеті, а на кладовищі вінок з написом “Максиму Марцинкевичу від проєкту “Дау”” зворушливо сусідив з вінком, прикрашеним емблемою дивізії СС «Тотенкопф», яка в роки Другої світової війни відповідала за охорону концтаборів, і стрічками зі свастикою.
Зазвичай балакучий Хржановський з цього приводу чомусь мовчить, але публікує на своїй Фейсбук-сторінці останнє інтерв'ю Тесака, де серед інших є фото Марцинкевича з гітлерівським салютом. Мовчить і прес-служба “Меморіального Центру”.
Підсумок невтішний. Нацисти отримують посмертну шану від записних “лібералів”. Розбудова “Голокост-Діснейленду” з убогими атракціонами переходить у активну фазу. Всіх, хто опонуватиме цьому неподобству, обливатимуть брудом, не обмежуючись у засобах.
А чого ви хотіли? Окупант платить – окупант і замовляє музику. З оркестром. І фуршетом. Над розстрільною ямою.