Романтик, який обожнював театр

Втім,  сьогодні Володимира Івановича  не забувають його учні, колеги, родина і всі, хто любить українське мистецтво. Це була людина дуже талановита і світла, патріот і чоловік з тонким почуттям гумору.

Володимир Когут   (02.01.1936, смт Немирів Львівської області – 24.01.1997, Львів) – хореограф, педагог, заслужений діяч мистецтв України. Закінчив Львівське державне училище культури і мистецтв, хореографічний відділ. У 1962-1965 рр. навчався на  курсах  підвищення кваліфікації при балетмейстерському відділі  ГІГІС ім. А. Луначарського. У 1980 р. закінчив Ленінградський інститут театру, музики та кіно (нині м. Санкт-Петербург). У 1962–1964 рр. працював викладачем Канівського культосвітнього  училища (Черкаська обл.); 1964–1966 рр. – балетмейстер вокально-хореографічного ансамблю «Галичина». З 1968 по 1974 роки – головний  хореограф Театру ім. М. Заньковецької, у цьому ж театрі прослужив до 1997 року.  Від 1974 – педагог у Вищому музичному інституті (Львів): від 1991 – доцент кафедри оперної підготовки. Як хореограф брав участь у постановці низки вистав  в Оперній студії Вищого музичного  інституту (серед них – «Євгеній Онєгін», «Іоланта» П. Чайковського, «Алеко» С. Рахманінова, «Травіата» Дж. Верді, «Ноктюрн» М. Лисенка, «Купало» А. Вахнянина, «Роксолана» Д. Січинського, «Шукачі перлів» Ж. Бізе), а також вистав у Івано-Франківському драматичному театрі, Львівському драматичному театрі ім. М. Заньковецької та музично-драматичному театрі ім. Ю. Дрогобича (м. Дрогобич).

Окрім постановок у Театрі ім. М. Заньковецької Володимир Когут викладав у студії при театрі, виховував у своїх учнів не тільки високу професійну майстерність, але й любов до танцю й до руху.

ВОЛОДИМИР КОГУТ, 1964 РІК / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ РОДИНИ КОГУТ

Протягом творчої кар’єри майстер працював із кращими колективами та театрами України. Зокрема, здійснив хореографічні постановки для вистав Національного театру ім. М. Заньковецької, Івано-Франківського обласного академічного театру ім. І. Франка, Оперної студії Львівської Національної музичної академії ім. М. Лисенка, активно співпрацював у Львівському ТЮГу з Романом Віктюком. Досі на сцені Національного театру ім. М. Заньковецької можна побачити хореографію майстра у романтичній опереті «Шаріка» Я. Барнича, де показана одна зі сторінок життя галицької інтелігенції – Січових Стрільців (режисер-постановник Федір Стригун).

«ТАТО ДЛЯ МЕНЕ, ЯК ЯНГОЛ-ОХОРОНЕЦЬ, ЯКИЙ ДОПОМАГАЄ І В ЖИТТІ, І В ПРОФЕСІЇ»

- Я з  дитинства знала, що таке театр, адже практично народилась у ньому, - згадує донька Володимира Івановича Оксана КОГУТ, комерційна директорка Національної оперети України.  – Можна сказати, що дитинство провела за лаштунками, спостерігаючи за казковим процесом створення вистав, була свідком чогось особливого, знала зірок заньковецької сцени і мала щастя бачити театральне середовище з середини…

СЦЕНА З ВИСТАВИ «ШАРІКА», ЯКА Й ДОСІ ПРИКРАШАЄ РЕПЕРТУАР ЗАНЬКІВЧАН

Я зростала у фантастичній атмосфері добра, шляхетності, любові, творчості, і надихалася нею з дитинства. Ми, театральні діти, які у ті часи зростали за лаштунками, вдивляючись у постаті артистів, добре розуміли, що це - великі майстри. Віра Полінська (актриса, мати С. Данченка), Борис Романицький (актор, режисер), Надія Доценко, Олександр Гай, один з корифеїв театру Борис Мірус, актори, які мені запам’яталися ще й тому, що займали разом легендарну 10 гримерку. Олександр Гринько, Богдан Кох (до речі, мій хрещений батько) - ці артисти увійшли сьогодні в історію театру ім. Заньковецької, уславлюючи своїми іменами його ЛЬВІВСЬКИЙ ПЕРІОД (1944-1990 рр.). Для мене вони залишились рідними людьми, дуже відкритими, простими і щирими у спілкуванні.

Тато не хотів, щоб я стала акторкою. І коли прийшов час обирати майбутню професію, то він знайшов аргументи, аби я обрала інший фах. За першою освітою я український філолог, закінчила Львівський університет ім. І. Франка, мала можливість займатися наукою, йти до аспірантури, але бажання працювати у театрі не пройшло… От тоді татко привів мене до своїх друзів у ТЮГ, і я стала завідувачкою педагогічної роботи, потім – адміністраторкою, а згодом і заступницею директора, але батько, на жаль, вже не міг знати про мої досягнення …

ВОЛОДИМИР КОГУТ, 1966 РІК

Тато  був Людиною з великої літери, любив життя, світився радістю. Моє дитинство припало на період коли він був головним балетмейстером Львівського театру ім. М. Заньковецької, потім  працював доцентом у Львівській консерваторії, на кафедрі оперної підготовки ставив чимало уривків з опер та оперних вистав. Тато ввів мене у світ музики, я була свідком творчого процесу, у якому тоді особисто брали участь українські композитори А. Кос-Анатольський, С. Людкевич.

Був період коли тато очолював різні колективи, зокрема, «Дністер», «Будівельник», «Черемош», він стояв біля джерел ансамблю «Галичина»… Знаєте, батькові навіть пропонували працювати головним балетмейстером  Київської оперети, але він не захотів їхати зі Львова бо дуже любив це місто.

СЦЕНА З ВИСТАВИ «ГАЙДАМАКИ»

Окрема сторінка у долі тата – це те, що він був дитиною з родини репресованих. 11–річним хлопчиком три роки просидів у колонії у Бережанах, як дитина засланих. Коли бабуся на сповіді зізналася священнику, що їхня сім‘я зуміла втекти з Сибіру, то десь за день у хату прийшли представники НКВС: заарештували й посадили її,  а потім і її брата по політичній статті на 5 років! Але попри важку долю, тато обрав творчу професію… Всі, хто з ним спілкувався завжди відмічали, що від нього немов світло йшло, був дуже відкритою людиною з фантастичним почуттям гумору, це був непереборний оптиміст. А його крилаті фрази,  жарти та перли й досі цитують його учні: «Пояснюю для особливо обдарованих», «Музика – не ковбаса, багато не наріжеш» та інші.

Батько працював з багатьма режисерами: Сергієм Данченком, Федором Стригуном, Романом Віктюком, Олексієм Ріпком, Михайлом Гіляровським, Мироном Лукавецьким та іншими.

На жаль тато швидко відійшов у Вічність. Помер раптово – обірвався тромб і це сталося на вулиці… Новина приголомшила всіх, бо це був день, коли у заньківчан розподіляли акторів на «Гуцулку Ксеню» (постановник Федір Миколайович Стригун, а батько мав стати хореографом цього мюзиклу)…

Нині одна з  його вистав ще досі прикрашає афішу заньківчан – це «Шаріка, або Кохання січового стрільця». П‘ять років тому ми у Львові зробили вечір пам‘яті, на який прийшло чимало його друзів та учнів.  Для мене тато був і лишається знаковою постаттю, він був фахівцем і в класиці, і у фольклорі, добре знав історію костюмів, працюючи з народними колективами дуже прискіпливо ставився до цього. У свій час навіть їздив у експедиції, вивчаючи костюми різних районів, областей, знав відмінності кожного регіону.

ВОЛОДИМИР КОГУТ, 1970-ТІ

Я татова донька й мені його дуже не вистачає. Помер коли йому було лише 61 рік… Батько мав мрію, яку так і не встиг здійснити, – хотів поставити як режисер оперу «Олекса Довбуш» С. Людкевича… Минуло 23 роки, але майже щодня я його згадую, а те світло, яке він ніс, досі гріє, і тато для мене, як янгол-охоронець, який допомагає і в житті, і в професії.

«МАВ ТАЛАНТ ЧУДОВОГО ХОРЕОГРАФА І ПЕДАГОГА»

Тарас ШІТ,  балетмейстер, доцент кафедри режисури і хореографії Львівського національного університету ім. І. Франка:

- Когут був висококласним хореографом, який працював у різних творчих колективах. Він поставив «Яворівську польку» - унікальний танець, який мав в основі львівський мелос. Завдяки таланту Володимира Івановича, практично всі театральні постановки були більш яскравими. Це стосується вистав, які прикрашали афіші не лише Львова і  Дрогобича, а й інших міст. Те, що я став викладачем – завдячую Когуту, бо саме він мене запросив викладати у Львівському музичному інституті ім. М. Лисенка для акторів та вокалістів. Він мав багато учнів, які є зірками, зокрема, Василь Сліпак, контртенор і бас-баритон Паризької опери, Герой України (світла пам‘ять!); Зоряна Кушплер, мецо-сопрано, нині солістка Віденської опери; Шевченківські лауреати: Ростислав Держипільський, режисер, керівник Івано-Франківського національного драматичного театру ім. І. Франка, та Сергій Магера, бас, соліст Національної опери України; Світлана Мамчур, сопрано, солістка Львівської опери; Василь Вовкун, режисер, керівник Львівської опери;  Вадим Сікорський, актор, режисер Театру ім. М. Заньковецької, а ще багато заслужених і народних артистів, які сьогодні своїм талантом прославляють українське мистецтво. Володимир Іванович був видатним діячем, який мав талант чудового хореографа і педагога.

ЛЬВІВСЬКИЙ БОМОНД: АКТОР БОГДАН СТУПКА, РЕЖИСЕР СЕРГІЙ ДАНЧЕНКО, КОМПОЗИТОР БОГДАН ЯНІВСЬКИЙ І БАЛЕТМЕЙСТЕР ВОЛОДИМИР КОГУТ

«ТАКИХ ЛЮДЕЙ, ЯК ВОЛОДИМИР КОГУТ – ТВОРЧИХ «БДЖІЛОК», НАМ СЬОГОДНІ ДУЖЕ БРАКУЄ»

Богдан КОЗАК, провідний актор Львівського національного театру ім. М. Заньковецької, академік Національної академії мистецтв України, професор:

- Володимир Когут прийшов до нашого театру у кінці 1960-х. Дуже плідно працював, як балетмейстер. Це була високопрофесійна людина, а ще мав тонке  почуття гумору. Він швидко і легко вписався в заньковецький колектив, робив гарні постановки танців у різних виставах. Він не почивав на лаврах, а тому, вже зрілим майстром продовжив навчання у Ленінградському інституті театру, музики та кіно. Цікавою сторінкою його творчого життя стала робота у відділенні танцю у Львівській консерваторії. Саме там, як педагог, я відкрив дар Володимира Івановича, як людини скрупульозної та чудового науковця. Товариська людина і педагог, якого дуже поважали й любили студенти. Когут був авторитетом для акторів театру… Хоча прожив складне життя, бо був із родини репресованих. Можливо ці труднощі, що випали на долю батьків, і його, зробили його сердечною людиною, яка попри всі негаразди, любила життя та людей. Володимир Іванович мав дар із гумором дивитись на ситуації, шукати позитив. Він був гарним і добрим моїм приятелем і тому його раптова смерть стала несподіванкою і дуже засмутила та схвилювала до глибини душі. Втрата такої світлої людини – непоправна, бо він ще міг багато цікавого принести українському мистецтву, зокрема, танцю, культурі та театру. Таких людей, як Володимир Когут – творчих «бджілок», нам сьогодні дуже бракує!

РОДИНА КОГУТІВ: ОКСАНА,  ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ І ЛЮБОВ ПЕТРІВНА (1977 Р.)

«ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ БУВ НАШИМ УЛЮБЛЕНИМ ВИКЛАДАЧЕМ»

Сергій МАГЕРА, соліст Національної опери України:

- З 1992 по 1997 р. я був студентом Львівського музичного інституту ім. М. Лисенка, а Володимир Іванович був нашим улюбленим викладачем, який навчав нас, вокалістів, танцям і сценічному руху. Він обожнював студентів, не жалів часу, аби допомогти, бо вважав, що співаки повинні бути органічними на сцені. Ці уроки, життєві та професійні, нам дуже знадобилися, коли ми прийшли в оперні та музичні театри. Пригадую, як ми мучилися з такими предметами, які на той час вважалися обов‘язковими – наприклад, науковий комунізм, історія КПРС… Ми розуміли, що нам це геть не потрібно, бо замість професійних предметів гаємо час на партагітки, ми зверталися до Володимира Івановича і він завжди знаходив спосіб допомогти студентам здавати ті «складні» іспити. Пам‘ятаю, як ми з величезним задоволенням приходили на його уроки, ніхто не пропускав його занять. Він також ставив постановки у консерваторїі, зокрема танці у  «Євгенії Онєгіні», «Роксолані», «Купало» і ті вистави мали резонанс у глядачів. Завдяки Когуту ми навчилися танцювати і полюбили уроки танців, як й вокальні заняття. Знаєте, у «Онєгіні» були залучені десь 30-40 студентів-вокалістів у масових сценах. До речі, через те, що у консерваторії не було свого театрального приміщення, то вистави демонстрували на легендарній сцені Львівської опери й це було дуже зворушливо і почесно. З  Володимиром Івановичем можна було поговорити про проблеми та завжди почути пораду, отримати допомогу.

СЦЕНА З ВИСТАВИ «НІЧ НА ПОЛОНИНІ»

«ВІН ЛЮБИВ МИСТЕЦТВО І ТЕАТР, А ЩЕ ЦЕ БУВ СПРАВЖНІЙ УКРАЇНЕЦЬ»

Федір СТРИГУН, актор, режисер, із 1987 по 2018 рр. - художній керівник Театру ім. М. Заньковецької :

- Мені в житті везло на гарних людей. Одним з них був Володя. Це була дивовижна людина, хоча життя мав дуже важке! Він розказував про своїх батьків, про роки заслання, як пройшов через колонію, бо був дитиною «ворогів народу». Я дивувався, як він вижив у той страшний час репресій і залишився людиною зі світлою душею. Таких особистостей я знав двох: Володя Когут та поет Борис Бобинський, у яких характер, манера поведінки, навіть мова була особлива. В обох були репресовані батьки, вони виховувались у колоніях і дитячих будинках, де їх перевиховували «совєти», голодували, але лишилися Людьми з великої літери. Володя попри все зумів зберегти чистоту душі, любов до людей, був романтиком.  Він любив мистецтво і  театр, а ще це був справжній українець! Я з ним ставив вистави: «Безталанну», «Шаріку» (остання й досі аншлагова у репертуарі заньківчан). Дуже шкодую, що «Гуцулку Ксеню» через смерть Володі робив без нього… У виставі «Шаріка» він поставив вісімнадцять класних танців, які дуже прикрасили виставу. Кращого театрального балетмейстера, ніж Володя, я не знав! Для Когута театр був святом! Коли я домовився відкрити при Львівській консерваторії акторський факультет, то Володимир Іванович багато сил віддавав цій справі. Його обожнювали студенти, а він все своє серце віддавав аби майбутні актори були пластичними і вміли гарно танцювати. Ми випустили разом чотири курси і можемо пишатися, що підготували гарну творчу зміну. Володя вмів і з молоддю, і з провідними майстрами знайти спільну мову. На репетиціях часто лунав сміх, веселі жарти і робота кипіла… Коли Володя раптово помер, то це була трагедія, як шкода, що більше не почую його голос, його сміх… бо  назавжди пішов наша людина!

СЦЕНА З ВИСТАВИ «ШАРІКА», ЯКА Й ДОСІ ПРИКРАШАЄ РЕПЕРТУАР ЗАНЬКІВЧАН

 «ЗАВЖДИ УСМІХНЕНИЙ,  У ПОРИВІ, У ПОЛЬОТІ»

Тарас ЖИРКО, актор Національного театру ім. І. Франка, з 1988  по 2004 рр. – актор Львівського театру ім. М. Заньковецької:

 - Володимир Іванович був завжди усміхнений, у пориві, у польоті - так, наче жив набагато випереджуючи час, у якому знаходився, а це був кінець «совка» вісімдесятих. Часи сумні, а у нас у театрі - веселощі та жарти, як із молоддю, так і з корифеями Театру ім. М. Заньковецької. Але миттєво жарти зникали, коли йшлося про роботу, і це ми одразу відчули на репетиціях "Гайдамаків". Ох, яка ж компанія  зібралася того першого мого року у театрі! Поема Тараса Шевченка, музика Кирила Стеценка, сценографія Мирона Кипріяна, хореографія Володимира Когута, режисура Федора Стригуна, а у залі, на всіх репетиціях, сидів… куратор КДБ.  Втім, робота кипіла, таке було завзяття! Нам вже несила було терпіти радянський сморід і брехню... Знаєте,  потім, на Майдані, я згадав, що десь уже таке бачив і відчував: співтворчість і самоорганізацію. Нам хотілося розповісти болючу історію і, ставши на повен зріст, проголосити: «Ми є! Ми гайдамаки і співаємо, і воюємо, і танцюємо»… Федір Стригун у ролі Гонти, і раптом на репетиції чуємо голос Когута: "Фєдя, шо ти пляшеш?" і стало якось ніяково і незручно, що стали свідками, коли друзі, співтворці вистави, так непоштиві до Стригуна? Коли озирнувся, то побачив, що стосувалося це не Федора Миколайовича, а якогось новобранця з масовки. І усі якось нервово, а далі нестримно зареготали. А з нами й Стригун із Когутом. У цьому  був якийсь подвійний жарт і розіграш, і водночас широта натури обидвох. На возі Кобзар, а ми, як море, затопили всю сцену у якомусь дивовижному вирі та чуємо Володимира Івановича: "Так, присядку можеш? Добре, фіксуємо! А ти? Колесо? Фіксуємо! А ти? У тебе балон є? А розтяжка?" (що це таке я знав, но не володів). "Тоді давай на ліктях від порталу, ану!" І я зробив. "Фіксуємо!" - воно то так, але лікті були нещадно збиті. Потім костюмери зробили поролонові підкладки, але лікті розпухлі і немилосердно боліли… Один прогін, другий. Все одно не здамся! І раптом на вухо делікатно: "Чуєш, Тарасе, ти той, може вже не роби цей трюк, бо сцена і так перевантажена, а ти танцюй собі, радій життю"…  Ви, пане Володимире, своєю великодушною рукою милосердно витягли мене з моєї безпорадності, і я, як зміг, зализуючи рани, танцював і радів життю. Й досі радію, що знав таку Людину, як Володимир Іванович Когут. Світла пам‘ять і Царство Небесне!

«ТОНКО ВІДЧУВАВ СТАН КОЖНОГО, ВІН ПРИДУМУВАВ НЕСТАНДАРТНІ ХОДИ»

Ростислав ДЕРЖИПІЛЬСЬКИЙ, режисер, генеральний директор-художній керівник Івано-Франківського національного  музично-драматичного театру ім. І. Франка:

- Володимир Іванович Когут у часи мого навчання у Консерваторії - 1994-1998 роки -  викладав танець. Класика, історичний танець, сучасні танці багатьох народів, взагалі усі теоретичні й практичні знання, які стосуються пластики, – базис, такий необхідний акторові, – пов'язані з іменем Володимира Івановича. Ми мали щасливу нагоду уже студентами другого курсу акторського відділення брати участь у постановках Оперної студії, які відбувалися на сцені театру опери і балету у Львові. Також там працювали професійні оперні співаки, і ми – на одній сцені з ними. Ми брали участь як хореографічна група, це була прекрасна школа професіоналізму. Володимир Іванович так нас вишколив, що не всі вірили, що ми лише студенти-другокурсники. І коли я 2008 року прийшов до Франківського драмтеатру як актор, то тут працював балет. У заньківчан - я звик – були актори, які вміли і співати, і танцювати, а у Франківську мені сказали: «Ти не мусиш танцювати». А я подумав: «Як це?». І сказав: «Я хочу танцювати». «А ти зможеш на рівні з балетом?», - почув.  І я зміг, бо мав за плечима високопрофесійну школу Володимира Івановича.

Володимир Іванович любив свою справу і був неймовірно талановитим викладачем. А ще – він був нашим академічним наставником, куратором групи. І це – особливий вимір спілкування. Танці, хореографія – у нас якийсь період були першою парою у понеділок. Ми приїздили до Львова з усіх-усюд, сонні, інколи втомлені чи голодні, не дуже готові до хореографії. І Володимир Іванович щоразу так тонко відчував стан кожного, він придумував нестандартні ходи – як драматургічно повернути, обіграти наше небажання, і завжди в цих нестандартних ситуаціях нас вражало його неймовірне світле почуття гумору і педагогічний хист.  Він  вболівав за нас, у різних ситуаціях допомагав, знав нашу недисциплінованість, і кожен раз умів підтримати і допомогти.

І що для мене було надзвичайно важливо, Володимир Іванович був величезним патріотом України.

 ДОВІДКА «ДНЯ»

Постановки, в яких брав участь Володимир Когут, як балетмейстер:

Перший академічний український театр для дітей та юнацтва

 «Чари сопілки»

 «Місто без любові» реж. Роман Віктюк

 «Будиночок-пряничок»

 «Летіли 7 гусей»

«Мина Мазайло» реж. М. Лукавецький

Львівський академічний обласний музично-драматичний театр ім. Ю. Дрогобича

«Ніч на полонині»  О. Олесь

«Трембіта»

«У неділю рано зілля копала»

«Розлучення по-варшавськи»  

Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької

«Невільник» М. Кропивницького, реж. О. Ріпко

«Ніч на полонині» О. Олеся, реж. В. Лисюк

«Лиха доля» («Циганка Аза») М. Старицького, реж. С. Сміян

«Човен хитається» Я. Галана, реж. О. Ріпко

«На Івана Купала» М. Стельмаха, реж. О. Ріпко

«Не судилось» М. Старицького,  реж. Р. Степаненко

«Гайдамаки» Т. Шевченка, реж. Ф. Стригун

«Маскарад» М. Лермонтова, реж. О. Ріпко

«Маруся Богуславка» М. Старицького, реж. Омельчук

«Дами і гусари» О. Фредра, реж. З. Хшановський,

«Звичайне чудо» Є. Шварца, реж. Б. Сусловський

«За щучим велінням» М. Кропивницького, реж. Б. Сусловський

«Блакитна троянда» Лесі Українки, реж. М. Гіляровський

«Украдене щастя» Івана Франка, реж. С. Данченко

«Принцеса і городник»  Вл. Кшемінського, реж. А. Ротенштейн

«На сьомому небі» М. Зарудного, реж. М. Гіляровський

«Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького, реж.  М. Лукавецький,

«Маруся Чурай» Ліни Костенко, реж. Ф. Стригун

«Шаріка,  або кохання січового стрільця» Я. Барнича, реж. Ф. Стригун

Івано-Франківський академічний обласний український драматичний театр ім. І. Франка

«Захар Беркут»

Оперна студія Львівської державної консерваторії ім. М. В. Лисенка

«Таємний шлюб» Д. Чімароза

«Запорожець за Дунаєм»

«Євгеній Онєгін» П. Чайковський

«Ноктюрн» М. Лисенко

«Іоланта» П. Чайковський

«Севільський цирульник» Дж. Россіні

«Мусусі» А. Хевелев

«Купало» А. Вахнянин

«Роксолана»  Є. Станкович

«Алеко» С. Рахманінов

«Шукачі перлів» Ж. Бізе

«Заграва» А. Кос-Анатольський

«А зорі тут тихі» К. Молчанов

1960-1961 рр. – артист балету Станіславської  філармонії гуцульського ансамблю

1961 р. –  балетмейстер ансамблю «Поділля»  

1962 р.  – директор і художній керівник

09.1962 - 08.1964 рр. – викладач танців Канівського культосвітнього училища 

08.1964 – 01.1966 рр. – керівник танцювального колективу Вокально-хореографічного ансамблю «Галичина» 

1965 р. – Львівський обласний будинок народної творчості 

01.1968 – 08.1974 рр. – балетмейстер  академічного  українського драматичного театру ім. М. Заньковецької 

08.1993р. – викладач сценічного руху Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка

1994 р. – Доцент 

22.06.1994ср. – Заслужений діяч мистецтв України  

Почесна відзнака «Хрест звитяги»  - за заслуги у національно-визвольній боротьбі в утворенні та розбудові української держави

«Шаріка» Я. Барнича  - 18 хореографічних композицій

25 постановок хореографічних сцен у різних виставах «Ніч на полонині», «Купала», «Невільник», «Лиха доля» («Циганка Аза»), «Маруся Чурай», «Шаріка».

Львівське державне училище культури й мистецтв, хореографічний відділ.

1962 – 1965 рр. навчався на  курсах  підвищення кваліфікації при балетмейстерському відділенні  ГІГІС ім. А. Луначарського

1980 р. – Ленінградський ін-т театру, музики й кіно (нині С.-Петербург)