Довге відлуння Чорної Ради

Українська інтелектуальна спадщина містить високі, непроминальні досягнення – проте воістину гіркі за змістом – як в науковій сфері, так і в царині художньої літератури, до яких суспільство мусить, хоче воно чи ні, повертатись знову й знову. Навіть попри те, що нам здається, що написане або сказане там «застаріле» або давно стало «неактуальним». Сама історія, саме життя в дуже болісний спосіб переконує, що це геть не так.

Серед цих українських духовних здобутків мусимо виокремити роман класика вітчизняної літератури Пантелеймона Олександровича Куліша «Чорна Рада», опублікований 1857 року. Не випадково Тарас Шевченко, ознайомившись з цим твором, писав авторові, що хоче висловити йому «Велике спасибі за «Чорну Раду». І додавав, що прочитав цей роман вже двічі, «прочитаю ще й втретє – і нічого не можу тобі сказати, окрім – великі тобі спасибі».

Мабуть, не тільки тому Тарас Григорович так високо оцінив  цей твір, що це був перший історичний роман в українській літературі. Річ у тім, що саме тут Куліш дуже чітко провів водорозділ між державотворчими силами в українському суспільстві ХУІІ століття (еліта, але далеко не вся, а така, котру неможливо було купити – про це розмова в нас ще попереду, а також патріотична частина козаків та селянства), та, з іншого боку, масою люмпенів (плебсу, висловлюючись мовою Цицерона), яка (маса) вже безліч разів за останні  350 років штовхала Україна на шлях занепаду, буквально на край прірви.

І , до речі, дуже показово, що Шевченко, вкрай  далекий від «національного самозамилування» та будь-якої ідеалізації української історії ( і сьогодення!), надзвичайно чітко розрізняв «козаків» (тих, хто свідомо був готовий віддати за Україну життя) та «свинопасів» (дивись його поему «Юродивий»!) – це ті, хто, послуговуючись словами того ж Цицерона, «виношують заповітну мрію раба  - мати самому рабів». Згадаймо про те, що «День» присвятив саме проблематиці «Чорної Ради» п’ять статей впродовж 2011-2016 років, і це цілком закономірно.

Ми робили це тому, що бачили - Україна, на величезний жаль, впродовж уже 350 років перебуває в «зачарованому колі» тієї ж самої проблеми: занадто корислива (та ще й сліпа) владна верхівка, далеко не вся гідна  називатись елітою, бо готова виставити державні інтереси України на торги   з одного боку, і озлоблена «сірома», «голота», «охлос», яка була (і, визнаємо чесно, й досі є) аж занадто чутливою до обіцянок Москви «приборкати багатіїв», і, крім того, з великою, глибокою підозрою ставиться взагалі до будь-якої влади. Ця риса була особливо притаманною для запорожців. Ось чому, знаючи про довге історичне відлуння Чорної Ради та її згубні наслідки, що виходить далеко за межі ХУІІ століття, ми знову й знову звертаємось до цієї проблеми.

Важливо, що сам Куліш пройшов непростий шлях від захоплення звитягами козацтва – і до вкрай жорсткої критики історичного шляху, пройденого козаками. Він називав їх людьми «без честі і поваги». Чи були у Куліша підстави саме для такої оцінки? Треба чесно й мужньо визнати: так, значною мірою були (хай він і не був при цьому на 100 відсотків справедливим і об’єктивним).

Найкращих, «елітних» українців не можна було підкупити. І не лише тому, що Богдан Хмельницький або Іван Мазепа чи Дмитро Дорошенко були справді дуже заможними людьми – їх не цікавило золото, дорога земля тощо. Важливіше те, що для них благо України, її майбутнє справді були  вищим пріоритетом. Саме про це говорив Іван Мазепа (один з найбагатших людей не лише в Московській державі, але і в Європі!), звертаючись на таємній нараді до козацької старшини й пояснюючи причини свого союзу з королем Швеції. Але  були десятки й сотні тисяч люмпенів, які йшли за тим «вождем», хто більше обіцяє, які були сповнені анархічної недовіри до будь-якої влади, хай навіть життєво потрібної Україні (як-от влади Івана Мазепи). І водночас неймовірно легко піддавалися на маніпуляції Москви, яка спритно нацьковувала козацьку старшину, котра, хай і далеко не повною мірою, таки  сприймала ідеї незалежності й свободи Гетьманщина, на   озлоблену , мстиву голоту  – що   давно засвоїла просту річ: хто здійснює насильство – того і влада! Гірка правда полягає в тому, що українська охлократія – панування люмпенів – має дуже потужну традицію, і сьогодні несе надзвичайну загрозу (особливо після закінчення війни). Голота розуміла «волю» як «сваволю» - у Куліша це показано надзвичайно переконливо.

Саме тому «голота» Запоріжжя підтримала – за прямою наводкою Москви – повстання Якова Барабаша та Мартина Пушкаря проти гетьмана Івана Виговського, що фактично поклало початок Руїні і завдало потужного удару по державних підвалинах Гетьманату. Саме тому  після переможної для України  битви під Конотопом 1659 року різко активізувалась внутрішня «п’ята колона» на нашій землі, очолювана  Тимошом Цюцюрою та Павлом Філімоновичем, яка зробила все,  щоб знову привести Гетьманську протодержаву під «високу руку» московського царя.

Нам дуже важливо зрозуміти, чому «охлос» (голота – плебс – «чорні люди») чинили такий згубний вплив на український історичний процес. Дозволю собі висловити певну гіпотезу щодо цього. Епоха панування польських супермагнатів у ХУІ-ХУІІ століттях (Вишневецьких, Потоцьких, Конецпольських тощо), які взагалі не вважали підвладних їм українських селян за людей, до крайньої межі загострила проблему соціальної нерівності. Значна частина незаможних селян йшла в козаки – хтось боронити Україну, а хтось розраховував на багату здобич у військових походах, і це для когось  було головним стимулом. Коли польські магнати пішли, то козацька старшина далеко не завжди враховувала принцип соціальної  справедливості. А тим більше російське «дворянство».

Це дає ключ і до розуміння сюжету, відтвореного Кулішем. А саме: в умовах, коли в Лівобережній Україні було вже двоє конкуруючих між собою гетьманів (Василь Золотаренко і Яким Сомко), «поважних», «поміркованих достойників», які вже більш-менш орієнтувались на Москву, на царя (аргумент: «поляків ми вже знаємо, з ними спільної мови ніколи не буде, а з православним царем ми домовимось, якщо треба – перехитруємо») – в цих

 умовах посланець Олексія Михайловича князь Великогагін наполегливо зажадав  провести в Ніжині (червень 1663 року) вибори «єдиного», одного гетьмана Лівобережжя. Причому на таку виборну Раду мали б прийти не лише представники «статечних»  козаків, але й рядової, «чорної», як тоді казали, козацької маси (звідси й назва самої події і твору). Дивовижною є наївність «солідних» Сомка і  Золотаренка: навіть прочувши, що на Раду прийде  геніальний демагог  Іван Брюховецький (автор цих рядків рішуче не сприймає слова  «популіст», яке вже перетворилось на недобросовісний ярлик), який  кинув гасло: «Голосуйте тільки за мене – і все будете рівними й вільними) – навіть тоді ці шановані, багаті козаки (саме на них  спритно спрямував свою ненависть Брюховецький) не зрозуміли, що коїться.

Таке «розуміння» рівності за Брюховецьким не мало, і це важливо, нічого спільного з європейською, західною концепцією «рівності можливостей».

А далі відбулось таке. Під ревіння люмпен-натовпу «голота» обрала гетьманом Брюховецького, присягнула Москві й ухвалила арештувати  Сомка та Золотаренка (невдовзі їм обом відтяли голови). В результаті був жорстко закріплений розділ України на  Лівобережну (під контролем Москви) та Правобережну (Польську). Втім, для Брюховецького ці маніпуляції теж завершилися  дуже прикро: через п’ять років натовп на Полтавщині, геть розчарований в його політиці, голіруч  розтерзав цього гетьмана.

Але люмпени (які «живилися» прикладами Костя Гордієнка, Івана  Скоропадського, Данила Апостола та інших відданих Москві козацьких лідерів) не зникли з історичної сцени. Саме вони, поширюючи  чутки, що нібито Мазепа «зрадник» та «шведський наймит» (як раніше говорили про Виговського, що він, мовляв, «лях»), зробили свій ганебний внесок у поразку під Полтавою. І саме цей люмпен-«охлос» підняв повстання проти Гетьмана Павла Скоропадського 1918 року, повіривши обіцянкам більшовиків про «рівність», «землю» і «світле майбутнє». Ось тільки майбутнє виявилося воістину страшним.

І значною мірою  саме цей охлос обрав вже в незалежній Україні якраз тих президентів, яких він обрав.

Взагалі ця тема – справді «больова точка» історії України. Народ, який дає світові неймовірні приклади самопожертви, непокори, завзяття, вольності – занадто часто потрапляв у страшні історичні пастки. Не можна бути не лише країною без еліти, але ще й країною без голови! Це смертельно небезпечно. Ось про це варто думати і писати українцям.

Ігор Сюндюков