«Дім, в якому Україна не вмирала...»

Двоповерховий цегляний будинок у Києві на Печерську по вулиці Січневого повстання впродовж 1960—1990 рр. знало багато людей з усієї України та за її межами. Будинок був на двох господарів. У одній його половині з 1959-го по червень 1993 р. мешкав відомий скульптор, художник, етнограф і громадський діяч Іван Макарович Гончар. Водночас там знаходився його знаменитий домашній музей української народної культури. Більшість експонатів господар зібрав сам у своїх численних поїздках по Україні — по її селах, містах та містечках, але багато що люди йому й дарували: «У вас таки збережеться...»

Нещодавно на прилавках книгарень з’явилася книжка із символічною назвою: «У всесвіті Івана Гончара». Її автор — відома поетеса й журналіст Наталка Поклад.

— Домашній музей був тоді не лише в Івана Макаровича — свої, і то досить цінні, колекції мали й інші достойні люди в Україні. Проте чомусь саме Гончарева хата стала такою сенсаційною?

— Насамперед, очевидно, — завдяки кількістю експонатів, які, до того ж, не були сховані під склом вітрин, а відкриті для відвідувачів, говорили з ними. Крім того, господар, знаючи роль і цінність національного мистецтва в розвитку суспільства (а влада тоді взяла курс на уніфікацію й заперечувала все національне), відважно проводив із відвідувачами велику просвітницьку роботу (згадаймо хоча б його записане на магнітофон «Вступне слово», в якому він давав, так би мовити, певні установки — і щодо розуміння творів народного мистецтва, і щодо історії України та її героїв тощо; тобто він відкривав очі на роль національної, зокрема народної, культури в розвитку та житті нашої нації, її вагу й місію серед інших культур світу, тож саме в хаті Гончара багато людей прозріли духовно, стали патріотами). А ще Іван Гончар використовував свою збірку як взірець для творення власних скульптур та картин — зокрема, можна згадати його цікаву серію етнографічних полотен та унікальний багатотомний альбом «Україна й українці».

— Ви пишете, що після 1972-го Гончара заблокували як митця: заборонили приймати відвідувачів, не давали роботи... А як ви не боялися з ним спілкуватись?

— До кінця літа 1976 року я мешкала на вулиці Степана Ковніра, а це неподалік від обійстя Гончара. Отже, заходила по-сусідськи: чи за якоюсь книжкою — бо ще вчилася в університеті, чи за порадою — бо все українське в ті страшні роки тлумилося нещадно, тож душа часом не витримувала того пресингу й не знала, як чинити; і просто провідати — бо Іванові Макаровичу та Аделі Петрівні було неймовірно важко й морально, й матеріально... Так, усі знали, що довкола садиби кружляють «стукачі», тому часом, аби зайвий раз не попастися їм на очі, ми «заходили» у двір не через хвіртку, а через дірку в паркані... Та й згодом, коли переселилася на Оболонь, бо нашу вулицю зліквідували — будувався Музей війни, й нас, запечерців, порозселяли по всьому Києву, — навідувалася часто. Гончар був і залишився моїм найбільшим учителем.

— Наталю, чому взялися за цю книжку?

— Відчувала борг перед учителем та його пам’яттю. А сталось так, що, переїжджаючи на іншу квартиру в 2003 році й пакуючи старі папери, знайшла деякі свої нотатки (адже вести традиційні щоденники ми тоді боялися: не дай Бог потраплять у недобрі руки, тоді начувайся за свою відвертість; тож ті нотатки-враження я писала, де випадало, скорописом — там трошки, там); а тоді стала шукати ще по своїх архівних папках та записниках і систематизувати віднайдене. Матеріал видався і цікавим, і цінним: у ньому не тільки поставав нелакований образ Івана Гончара (хоч його, здається, й неможливо лакувати), а й заговорила проминула епоха та люди в ній...

— А як виникли самі щоденникові нотатки?

— Зараз важко пригадати, яким був найперший запис. Пам’ятаю хіба оте своє відчайне й гостре — як прозріння — відчуття могікана: ми ось ще чуємо Гончара, спілкуємося з ним, боготворимо його — за відвагу, за людяність, за велику мистецьку душу... А що буде завтра? Що знатимуть про нього й про наш час наші, зокрема мої, діти? Де почерпнуть той дух, ті знання, які він передає нам? А вони, на сором, часом і забуваються... У ті роки зовсім не вірилося, що доживемо до незалежної України. Головне тоді було, принаймні для мене, — зберегти непроданою і не до кінця потоптаною душу, а також — зібрати й зберегти знання про нашу ідентичність: саме вони давали певність і силу протистояти тиску... Зрештою, перший віднайдений мій запис зроблено 30 жовтня 1983 року, на ту пору ми були знайомі з Іваном Макаровичем уже 13 років: ось таке запізніле моє прозріння...

— Нещодавно в одній радіопередачі хтось із митців зауважив, що «в хаті Гончара Україна воскресла найперше»...

— Я б сказала інакше: в хаті Івана Макаровича Україна і не вмирала. Там вона жила навіть тоді, коли довкола неї денно й нощно лементувалося та тріскоталося про «єдіний совєтскій народ» і про те, що все національне — це не тільки зайве для процвітання цього народу, а й вороже (неодмінно — «буржуазний націоналізм»!), тож має обов’язково загинути. З іншого боку, гадаю, й сам Іван Гончар вижив у ті задушливі роки лише тому, що Україна в його хаті не тільки жила, а й боролась — і цим тримала його. І ми до неї так спрагло тягнулися.

— Обкладинкою вашої книжки є одна з робіт Івана Гончара?

— Так, це із його серії етнографічних полотен (темпера). Узагальнений образ України.

— Кажуть, що дуже цікавою й понині залишається «Книга запису вражінь» (саме так він її підписав), яку Іван Гончар демократично завів, аби відвідувачі могли залишити свої відгуки про його музей?

— Так, ті 12 томів — надзвичайно цінні. Там можна зустріти чимало відомих нині імен; серед записів є дуже емоційні, закличні, просто бунтівні, а є мудрі й розважливі; море подяк і побажань господарю, захоплення його подвижницькою працею; деякі записи без підписів, а то й зовсім зітерті: певно, хтось у пориві емоцій написав, а потім злякався й вишкріб (особливо за ті 16 років примусової «відсутності» Івана Макаровича в культурному просторі України)... Може, колись НМНК «Музей Івана Гончара» і спроможеться видати це багатство. Хоча найперше треба було б оприлюднити щоденники Івана Макаровича: там уся правда про той час і його дійових осіб.

— Хата Івана Гончара була в роки радянського тоталітаризму плацдармом руху опору. І вам випало прилучитися до нього...

— Дійсно, хата Івана Макаровича була форпостом національної пам’яті й, отже, більмом на оці системи. Господаря тлумили, як могли. Обструкція, наклепи, погрози фізичного знищення — й колекції, й самого художника.

Проте, коли приїжджав хтось із-за кордону і влада по-фарисейськи хотіла показати, як вона дбає про український народ та розквіт його культури, то обов’язково того закордонця приводили до Гончара: мовляв, ось митець із національним обличчям... А щодо мене, не перебільшуйте. Єдине, можливо, що я тоді змогла і в чому мені Бог допоміг, — це не продатися. Звісно, така перемога дорого мені коштувала — як, зрештою, й багатьом... Та ще виростила сама двох дітей, якими горджуся. Хоч і в цьому є певна заслуга Івана Макаровича: він засіяв у душі дочки й сина здорові, живлющі зерна...

— Для якого читача ви написали книжку?

— У невеликому вступі розповідаю про перипетії тих часів. Адже сучасному читачеві важко уявити, що тоді було. Потім ідуть самі щоденникові нотатки — від 30 жовтня 1983 року по 7 грудня 1992-го: я востаннє занотувала розмову з Гончарем, а потім суєта закрутила — бо то були бурхливі роки і сподівань, і праці на нашу нарешті отриману незалежність. Також подано уривки деяких моїх статей із преси про життєвий і творчий шлях Майстра — народного художника України, заслуженого діяча мистецтв, лауреата Національної премії імені Т.Г.Шевченка. Не маю сумніву: з тих тисяч відвідувачів, які побували в хаті-музеї Івана Гончара і прозріли там, причастившись рідною красою, хтось, очевидно, теж зміг би написати чи ще напише свої спогади чи враження. Навіть я, з відстані часу, написала б сьогодні щось зовсім інше. Однак то були б справді спогади. А ці щоденникові нотатки (я залишила їх такими, якими вони тоді склалися) мають, звісно, свої вади, адже чимало з того, про що в них ідеться як про відкриття, сьогодні вже добре відоме. Проте тоді для мене це була terra incognita. Для кого ця книжка? Для тих, хто вміє пам’ятати й пам’ятає.