«Час подолати «іншомовну неграмотність»

Освіта в будь-якій країні має бути пріоритетом у державі, основою його розвитку і, можливо, навіть основою безпеки. Держава повинна вміти використовувати потенціал суспільства, освічених людей для реалізації та утвердження себе у світі. Україна вже вийшла на рівень розуміння важливості освіти й освіченості, але, на жаль, поки що не розробила механізмів того, як розвиватися на основі знань, умінь, навичок та відкриттів найталановитіших і найосвіченіших своїх громадян. Як наслідок, часто виходить, що ми вирощуємо геніальних учених, які знаходять себе за кордоном, або, що гірше, так і не можуть себе реалізувати в Україні. Сьогодні в Україні багато розмов про необхідність реформ у системі освіти, причому в освіті на всіх рівнях. У суспільстві виникає багато дискусій і суперечок, зокрема щодо законопроекту «Про освіту», який нині перебуває на розгляді у Верховній Раді. Очевидно, для того, аби щось змінилося й покращилося в цій системі, потрібно пройти складний шлях обговорення, пропозицій та компромісів. Як реформувати вищу школу, аби вона розвивала державу, а людей спонукала до постійного навчання і розвитку, як налагодити місток між освітнім процесом і потребами держави, а українським університетам — утвердитися у світовому рейтингу, — про це «День» розмовляє з ректором Національного університету ім. Тараса Шевченка, Героєм України, професором, академіком Національної академії наук України, академіком Національної академії педагогічних наук України, Надзвичайним і Повноважним Послом Леонідом ГУБЕРСЬКИМ, який святкує сьогодні 70-річчя.

— Леоніде Васильовичу, як би ви оцінили цьогорічну вступну кампанію? Які вже зробили висновки й над чим далі працюєте?

— На мою думку, в нашому університеті вступна кампанія пройшла успішно. Насамперед варто говорити про якісну організацію прийому документів, за якої в нас і минулого року не було жодних черг, а цього року — і поготів. Уже кілька років поспіль ми користуємося електронною системою «Абітурієнт», яка дає змогу будь-якому вступникові з будь-якого місця зареєструватися для надання документів, дистанційно заповнити заяву та анкету. Ця система розроблена фахівцями нашого Обчислювального центру й зарекомендувала себе найкращим чином, вивільняючи багатьох людей від тривалої ручної праці. Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, вивчивши наш досвід, запровадило цього року експеримент «Електронний вступ». Звісно, як і будь-яка нова справа, цей експеримент потребує продовження та удосконалення, але це значний крок уперед в організації вступної кампанії: живучи в ХХІ столітті, необхідно користуватися новітніми технологіями...

Ми цьогоріч зробили рішучий, але вкрай важливий крок — встановили в наших Правилах прийому мінімальний прохідний бал з профільної дисципліни на рівні 140—170 балів, а на деякі напрями підготовки визначили дві профільних дисципліни. Скажу відверто, нас лякали, мовляв, цього року менше випускників середньої школи, тож не ризикуйте, бо головне — набрати студентів, а які вони — то вже другорядна справа. Ми не погодилися з цією тезою і, як показав час, були праві. Минулого року в нас було двадцять дві з половиною тисячі заяв, а цього року — майже на півтисячі заяв більше. Але ж завдяки підняттю мінімального прохідного балу ми змогли запросити до вступу більш якісно підготовлених абітурієнтів! І при цьому повністю виконали план державного замовлення на всі без винятку спеціальності, що є одним із головних завдань кожного університету.

Загалом в університеті конкурс був 9,2 особи на одне місце. Звісно, ми, як і інші університети, при цьому мали відмінність у конкурсі залежно від спеціальностей: від 5—6 до 32 осіб на місце. Найбільш популярними, з точки зору подання заяв, були юридичний та економічний факультети, інститути міжнародних відносин та журналістики, туризм на географічному факультеті. Але так само популярними були й системний аналіз та інформатика, комп’ютерна та програмна інженерії, де конкурс становив від 10 до 20 осіб на місце. Цього року ми вперше здійснили прийом на напрям «культурологія» на філософському факультеті, на напрям «радіотехніка» на основі диплома молодшого спеціаліста — на радіофізичному факультеті. І молодь пішла на ці спеціальності, обравши для свого майбутнього якісну освіту, яку можна отримати в нашому університеті.

Що ж до якісної сторони, то в нас було понад 400 абітурієнтів, які мали двохсотбальні сертифікати зовнішнього незалежного оцінювання. До нас вступили шість переможців та призерів міжнародних учнівських олімпіад. Якісний склад абітурієнтів був дуже високий.

І ще одне важливе питання. Як голова Спілки ректорів, я практично щодня спілкуюся з ректорами університетів з усіх куточків України. Більшість із них повідомляють, що нині у певних колах знову порушується питання про те, для чого при вступі ми враховуємо середній бал атестата. Зазначу: три роки тому, коли бал атестата не ураховувався при вступі, багато учителів із болем у голосі говорили: що ж відбувається — учні (насамперед одинадцятикласники) пропускають заняття! Бо ж для чого, мовляв, вивчати ті предмети, на тестування з яких випускник не йтиме! Спілка ректорів подала клопотання до нашого міністерства, і в умовах прийому ввели ще один показник — середній бал атестата. Що це дало? На підставі моніторингу якості знань наших першокурсників з повним правом можу стверджувати, що це підняло загальноосвітній рівень. Зовнішнє незалежне оцінювання дало змогу встановити однакові вимоги до усіх абітурієнтів, а врахування середнього бала атестата, на нашу думку, стимулює учня до повсякденної роботи протягом усього періоду навчання у середній школі.

— Сьогодні багато говорять про реформування системи вищої освіти, зокрема про законопроект «Про вищу освіту», який чекає свого часу у Верховній Раді. Які зміни й доповнення вносили ви, ваші колеги, Спілка ректорів — що ви вважаєте найбільш актуальним для нинішніх вишів?

— Над цим законопроектом ми працюємо тривалий час. Практично всі наші пропозиції — і від нашого університету, і від Спілки ректорів, — після розгляду законопроекту на різних рівнях були враховані. А таких пропозицій, зауважу, було понад 1000. На мою думку, ми свою роботу зробили. А як відбуватиметься проходження цього законопроекту у Верховній Раді — важко сказати, адже освіта, зокрема вища, є надзвичайно чутливою сферою для громадської думки і для політикуму.

Головним чином ми зосереджували нашу увагу на підвищенні рівня автономії вищого навчального закладу. З цього приводу багато говорять і пишуть. Але у мене складається враження, що люди не завжди розуміють, що насправді нас хвилює у цій сфері. Нерідко автономію сприймають фактично як право вишу робити що завгодно. Але ж усі ми видаємо дипломи державного зразка, а тому держава несе відповідальність за якість знань випускника, яку цей диплом підтверджує. Отже, автономія вишів насамперед потребує суспільного розуміння відповідальності кожної ланки освіти за остаточний результат, яким є конкурентоспроможність випускника на ринку праці.

У цьому контексті можу ствердити, що і нинішнє законодавство дає достатньо академічної та інституційної автономії для вишів. Але чого насправді бракує і що найбільше хвилює всі вищі навчальні заклади, то це автономія в питаннях фінансової діяльності. Це — найсуттєвіше. Навіть ті кошти, які ми заробляємо самостійно, надаючи дозволені законодавством платні послуги, нам доводиться використовувати з величезними труднощами. Будучи за своєю природою позабюджетними, ці кошти проте потрапляють під усі обмеження, як і власне бюджетні кошти. Наприклад, всі чули про тендерні процедури. Нерідко складається ситуація, коли, маючи власні кошти на розвиток матеріальної бази, ми через недосконалість тендерних процедур не можемо їх використати. Це не просто створює незручність, а стримує нашу роботу. Нас регулярно перевіряють Держфінінспекція та Рахункова палата. Ми за всебічний контроль та прозорість витрати таких коштів, але, водночас, за широку автономію вишів в їх використанні для розвитку власної матеріальної бази, яка сприятиме якісній освіті і науковим дослідженням.

Ще одне гостре питання, яке лунає звідусіль — це державне замовлення. Це питання непросте і значною мірою воно не залежить від вищого навчального закладу, ні від нашого профільного міністерства. В умовах, коли державний сектор економіки надзвичайно звузився, потрібно переглядати саму систему — хто і яким чином повинен формувати державне замовлення. Система державного замовлення має отримати своє юридичне закріплення насамперед у Законі «Про вищу освіту».

Отже, на мою думку та думку моїх колег, проект Закону України «Про вищу освіту» сьогодні має такий вигляд, що його можна брати у Верховній Раді України за основу.

— Як ви оцінюєте якість підготовки випускників вишів України й, зокрема, Університету імені Тараса Шевченка? Наскільки якісним є їхній рівень?

— Ви поставили вкрай гостре, але надто глобальне питання. Сьогодні найголовнішим у нашій діяльності є підвищення якості освіти. Аби бути конкурентоспроможним, потрібно готувати фахівців такого рівня, щоб вони могли достойно конкурувати на ринку праці. А ось тут у вітчизняній освіті далеко не все гаразд. Адже її якісний рівень формують кілька складових. По-перше — це кадри: хто працює зі студентами. Якщо у виші немає і десятка професорів, докторів наук — осіб, які засадничо формують якісний склад університету, — то про який рівень підготовки випускника може йтися? Наступне — матеріально-технічна база. Це лабораторії, обладнання, бібліотечні фонди, що потрібні для якісної підготовки фахівця. Чи скрізь ця база є? Відверто кажучи, ні, і незрозуміло, як у колишньому ПТУ сьогодні працює університет, не маючи для своєї роботи навіть достатньої кількості спеціальних приміщень. Далі. Сучасна освіта передбачає нерозривну єдність із передовою наукою. Якщо це університет зі столітніми традиціями, де вже є наукові школи (а вони формуються десятиліттями і століттями), тоді можна говорити про якісну підготовку фахівця. Університет повинен інтегрувати освіту та науку, коли новітні наукові досягнення впроваджуються у навчальний процес, а навчання здійснюється через залучення до наукових досліджень. Якщо цього немає, то говорити про такий виш як про університет — неможливо. А ще ж інновації, які є обов’язковою складовою діяльності університетів взагалі, а дослідницьких (яких нині в Україні нараховується вже 13) перш за все. Лише за умови такої триєдності можемо говорити, що це повноцінний навчальний заклад, здатний готувати фахівців відповідного рівня.

Не менш важливо і те, щоб підготовка фахівців здійснювалася у профільних вищих навчальних закладах. Розумію, що мої слова не всім сподобаються, але вже час бити на сполох. Так, наприклад, коли чуєте, що сьогодні в Україні забагато випускають юристів, економістів, міжнародників, то я не можу погодитися з цією думкою, бо вважаю, що не може бути забагато хороших фахівців. Інша річ, що є багато людей, які мають дипломи відповідної спеціальності. Згадаймо, що в недалекому минулому юристів в Україні готували п’ять вишів, а сьогодні — вже понад 160. При цьому їх, як і перекладачів чи економістів, готують у технічних, мистецьких, аграрних, педагогічних вищих навчальних закладах. Не маючи відповідних умов, про які йшлося вище, видають дипломи про вищу освіту відповідного профілю. Але ж, відверто кажучи, за такого підходу говорити про конкурентоспроможність подібного фахівця просто недоречно.

Те ж саме можна сказати про мережу вишів. Нині у нас понад 900 вишів. Жодна країна Європи стільки не має. У нас же це спричиняє розпорошення державних коштів, нівелювання змісту та якості вищої освіти. На мою думку, 2—3 наші виші потрібно забезпечити так, щоб вони могли претендувати на входження до рейтингу 500 найкращих вишів світу. Президент неодноразово про це говорив. Одночасно шлях, який ми обов’язково маємо подолати, яким би болісним він не був, — це збільшення вишів. Зрештою, треба також реагувати і на запити ринку праці — кого, скільки і в якому вигляді готувати. Переконаний, тут варто пам’ятати про гасло «Краще менше, але краще». Треба переходити до більш раціонального планування обсягів державного замовлення та загалом до підготовки фахівців із вищою освітою. Наприклад, ми вже другий рік поспіль коригуємо університетські запити на державне замовлення, досліджуючи ринок праці та посилюючи зв’язки з роботодавцями.

— Якщо взяти рейтинг 500 найкращих вишів світу, в якому нас немає і ніколи не було. Що нам заважає?

— Це непросте питання, яке ми вивчаємо впродовж останніх двох років. Насамперед треба мати на увазі, що будь-який рейтинг — це передусім маркетинговий інструмент із залучення студентів та інвестицій. По-друге, не варто забувати про відмінність системи соціально-економічних показників різних країн, коли наші показники, навіть дуже високі, не кореспондуються з показниками, прийнятими в інших країнах (взяти, скажімо, хоча б той самий «ендавмент», за яким американські і британські університети випереджають усіх у світі). Зрештою, нам потрібно подолати психологічний бар’єр та набратися досвіду роботи з рейтингами. Адже інколи ми неспроможні навіть ті чудові результати, які маємо в університеті, репрезентувати таким чином, щоби вони переконливо працювали на наш рейтинг. Зараз, в принципі, ми вже знаємо, як це робиться, але треба наполегливіше «стукати у двері».

Так, ми ретельно вивчили досвід наших партнерів з Московського державного університету ім. М.В. Ломоносова, який ще кілька років тому також не потрапляв до списку 500 найкращих. Продемонструвавши членам відбірної комісії рейтингу Times, що таке МДУ та який рівень його наукових досліджень, вони досягли бажаного результату і долучилися до цього шанованого списку. Цим шляхом треба йти і нам. Головне ж — налагоджувати наукові дослідження та отримувати результати світового рівня, а також інформувати про них світову спільноту.

На підставі детального аналізу можу сказати, що в більшості рейтингів найсуттєвішу вагу мають показники розвитку науки та інновацій, інтернаціоналізація та визнання професорсько-викладацького складу міжнародною спільнотою. І робиться це через урахування індексу цитування, тобто публікацій в серйозних реферативних наукових журналах. Звісно, це журнали переважно англомовні. І ось тут постає чи не найбільша проблема.

На жаль, переважна більшість випускників навіть провідних українських університетів сьогодні не володіють іноземними мовами, передусім англійською, цією lingva franca сучасного світу. Це страшний недолік, адже якщо викладач, науковець не знає мови, то він не може публікуватися за кордоном, навіть якщо має чудові наукові чи освітянські здобутки. А звідси — низький рівень інтернаціоналізації та міжнародного визнання і «випадання» зі світових рейтингів. На мою думку, настав час рішуче подолати «іншомовну неграмотність». Потрібна цільова державна програма, в якій треба передбачити принаймні два кроки: по-перше, увести вивчення англійської мови з першого класу; по-друге, запровадити в усіх без винятку вишах, як обов’язковий сертифікат, тестування з іноземної мови. Без цього ми не зможемо інтегруватися не лише в Європу, а й у світовий освітній, науковий, зрештою й економічний, простір. Звісно, другий з цих кроків непопулярний, і я розумію, що багато колег мене не підтримають — побояться, що втратять абітурієнта. Але без цього не буде суттєвих стимулів для вивчення іноземної мови в школі. Зауважу, що два роки тому в нашому університеті було розроблено спеціальну концепцію вивчення іноземних мов студентами нелінгвістичних спеціальностей. Ця концепція базується на комунікативній методиці і дозволяє досягнути помітних результатів у володінні іноземною мовою. Нині вже шість підрозділів університету працюють за цією концепцією. Маємо суттєвий прогрес, коли на кожному факультеті вже декілька професійних дисциплін викладають іноземною. Ось у такому напряму треба рухатися для завоювання місць у світових рейтингах університетів.

— Усім відомо про таке явище, як «відплив мізків» з України. На вашу думку, що держава може зробити, щоб найталановитіші науковці розвивали науку в Україні і прославляли таким чином державу?

— На мою думку, сьогодні цей процес уповільнився, і в нашому університеті цього явища у масовому вимірі немає. До наукових досліджень потрібно залучати вже зі студентської лави. А вже в аспірантурі, звісно, потрібно створити всі умови, щоб молода людина змогла розвинути свої здібності. Якщо це стосується природничих чи технічних факультетів — то найголовніше, безперечно, забезпечити потрібну матеріально-технічну базу. Хочу дещо уточнити: коли говорять про потребу збільшити фінансування на наукові дослідження, то варто мати на увазі, що в усьому світі переходять від фінансування структур до фінансування напрямів науки та цікавих і потрібних тем. Ось у цьому й найголовніше питання: під що вкладати гроші, під яку тему і з яким прогнозованим кінцевим результатом. Це стосується і наукових кадрів.

Водночас порушене вами питання має й інший бік: чому наших випускників запрошують за кордон? Отже, якість підготовки забезпечує їхню конкурентоспроможність. У провідних європейських, американських, російських університетах навчаються і працюють випускники нашого університету. Доволі часто після двох-трьох років перебування за кордоном вони повертаються додому і продовжують свої дослідження в нашому університеті та в Національній академії наук. Ми пишаємося нашими студентами-кібернетиками, математиками, хіміками, які впродовж останнього десятиліття в умовах шаленої конкуренції здобувають перемоги та виборюють призові місця на світових студентських першостях. На мою думку, якщо б ми мали потужнішу матеріальну базу, то й результатів наукових досліджень було би набагато більше.

Постає питання: якщо в нас такі успіхи, то чому немає успіхів в нашої держави? Але чи все це залежало від талановитих людей? Є багато інших чинників, які визначають поступальний розвиток економіки, промисловості тощо. Адже українські учені та дослідники зробили унікальні відкриття, унікальні розробки. Вони лежать роками, і їх ніхто не впроваджує у виробництво. Отже, не працює інноваційна система, недостатньо використовують розумові здібності й здобутки, як це роблять в США, в Європі, а нині і в Південно-Східній Азії. Ось де ще одна наша проблема, яку можна й потрібно розв’язувати, стимулюючи інноваційний потенціал нашої науки.

— Чому, якщо в Україні понад 900 вишів, рівень освіченості українців залишається недостатнім? На вашу думку, що потрібно зробити, аби змінити ситуацію?

— Це дуже болюча тема. Звичайно, та країна є більш заможною і потужною, де вищий рівень освіченості людей. Від рівня освіченості залежать рівень духовності, моралі, загальної і політичної культури, зрештою, навіть продуктивність та ефективність праці. Але освіта не є чимось ізольованим та автономним, вона утворює підсистему соціуму. Тому коли ми говоримо про рівень освіченості випускника вишу, то спочатку треба розглянути рівень освіченості випускника школи. Адже саме школа закладає основи загальноосвітньої підготовки. Якщо цього немає, то неможливо поглибити знання в університеті і потім ефективно працювати.

У європейській системі Times більшість показників — це рівень наукових досліджень. Ми мало себе показуємо, і про нас мало знають. І методики у нас ще не вироблено. Зараз ми над цим працюємо. Але ми знаємо про досвід Московського державного університету, який теж не потрапляв у цю 500-ку. Торік вони вжили найрішучіших заходів: запросили членів комісії цього рейтингу і показали, що таке МДУ, його рівень наукових досліджень. І цього року вони отримали в цьому рейтингу 77-ме місце. Цим шляхом треба йти. Головне ж — налагоджувати наукові дослідження і отримувати результати.

Завдання підвищити рівень освіченості суспільства дуже складне. Дбати про освіченість нації мають усі — родина, дошкільні заклади, середня й вища школа, інакше кажучи — усе суспільство гуртом. Ось тоді наша держава буде потужною і посяде належне їй місце у світовій спільноті.