Запам’ятайте IМ’Я своє...

Учора на Форумі видавців у Львові було представлено нову — дванадцяту — книжку із Бібліотеки «Дня» «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди». Скажемо відразу: привезена до Львова чимала кількість видань розійшлася напередодні і під час події.

На презентацію книжки до Палацу Потоцьких прийшли автори та читачі «Дня», герої його шпальт. Спеціально з Києва та Острога приїхали ті, хто долучився до створення новинки: голова Всеукраїнської громадської організації «Наукове гуманітарне товариство», кандидат історичних наук, автор книги «Украинский НАЦИОНАЛИЗМ: ликбез для русских» Кирило ГАЛУШКО, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України Сергій КОТ, доктор філологічних наук, професор Володимир ПАНЧЕНКО та доктор філософських наук, професор, проректор Національного університету «Острозька академія» Петро КРАЛЮК. Мультимедійності презентації додало відеозвернення доктора філософії, богослов’я, мистецтвознавства Дмитра СТЕПОВИКа та політолога, історика Олександра ПАЛІЯ.

— Дуже важливо, що ми побачили, принаймні на відео, автора відомої в наукових колах монографії «Історія української ікони» — Дмитра Степовика — та почули його мудрі думки, — зауважила модератор зустрічі, друг «Дня», директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» Ірина КЛЮЧКОВСЬКА.

Львівським гостям нашої презентації могла би позаздрити будь-яка подія на Форумі, і не тільки. Акторське подружжя — Таїсія ЛИТВИНЕНКО та Федір СТРИГУН, поет Ігор КАЛИНЕЦЬ, Василь ПИЛИП’ЮК, професори Львівського національного університету Богдан ЗАЛІЗНЯК, Василь ЛИЗАНЧУК і Йосип ЛОСЬ, письменник Роман ЛУБКІВСЬКИЙ.

Атмосфера — відповідна: насичена розумними думками, толерантністю та любов’ю до книжки.

А ось історія з продовженням! Переконані, багато хто пам’ятає чудового листа, який ми отримали від читача з Калуша Івано-Франківської області Юрія ВІЗНЮРИ, ветерана праці України та шкільної дитячої медицини, волонтера «Радості для дітей». Цей лист нещодавно був опублікований у «Дні» (№150—151 від 26 серпня 2011 року). Ми запросили пана Юрія на презентацію — і він приїхав. Після завершення події наш читач ділиться своїми враженнями, зі щирим захопленням (яке нині можна зустріти доволі рідко) говорить про особливу метафізику, присутність якої він відчув.

— У чому полягає метафізика? Настрій в країні трохи пригнічений, обстановка довкола не сприяє оптимізму. Але коли я поспілкувався з «Днем»... Аура, зал, ці люди — я відчуваю такий заряд енергії! Хоч не належу до містиків, але все-таки щось є. Мабуть, це сила м’якого знака...

Словом, «День» почувався у Львові довгоочікуваним гостем.

Приємно, що в цей особливий день нас також привітали ті, хто фінансово підтримав вихід видання: директор Борщагівського хіміко-фармацевтичного заводу Людмила БЕЗПАЛЬКО та Богдан ГАВРИЛИШИН.

— Півтора десятиліття — це і довгий шлях і, сподіваємося, відчутний результат. Він був би неможливим без довіри активної та думаючої частини суспільства. Довіра та співпраця — ключові для України слова, — переконана головний редактор «Дня» Лариса ІВШИНА. — Протягом багатьох століть українців роз’єднували, відбивали здорове прагнення підтримувати одне одного. Ця згубна звичка, на жаль, дається взнаки не лише в політиці, а й в багатьох інших життєво важливих для суспільства сферах. «День» доводить: крок за кроком цей виклик можливо подолати.

До речі, особливий штрих презентації — квіти для головного редактора від Таїсії Литвиненко.

Хоча часу було менше, ніж зазвичай на презентаціях книг «Дня» (до того ж не треба забувати, що цього разу йдеться про 800-сторінкову працю), за 45 хвилин наші автори та читачі зуміли висловити майже рекордну кількість розумних думок.

Далі слушно було б перейти до дискусії про саму суть книги, але детальніше про це — читайте в «Дні» у вівторок.

КОМЕНТАРІ

Володимир ПАНЧЕНКО, літературний критик, літературознавець, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»:

— Почав би з того, що ця книжка, яка має таку загадкову назву — «Сила м’якого знака», є полемічною за своєю суттю, позаяк ідеться в ній про історію далекої культури. А історія — це, принаймні в українській практиці, й у практиці наших сусідів — поле політичних, можна навіть сказати, геополітичних, надважливих битв. Це книжка не тільки про історію українців, історію Київської Русі — тут ідеться і про наші відносини з власною минувшиною і наші відносини з Росією, яка також складно відновлює історичну пам’ять. По суті, головний нерв книжки — те, що пов’язано з формуванням і пошуками власної ідентичності. Йдеться про певні контраверсії України та Росії, бо Росія також шукає ідентичність і намагається знайти її в імперськості, і Україна дуже складно шукає свою ідентичність. Тут якраз точкою полеміки є Київська Русь, оскільки, як відомо, Росія це робить навіть на державному рівні — маю на увазі указ президента Медвєдєва «Про святкування 1150-річчя російської державності». Росія намагається присвоїти спадщину Київської Русі. Тому це саме той випадок, коли нам треба самим розуміти свої витоки і свою спадщину. Я вважаю, що це один із важливих моментів у цій книжці — власне, ми і Київська Русь, ми у відносинах із Київською Руссю, — на мою думку, це той сюжет, який повинен мати ще багато продовжень. Газета «День» працює якраз на цій ниві — дослідження історії Київської Русі.

Потрібно також наголосити на тому, що «Сила м’якого знака» являє собою взірець блискучої, передусім історичної публіцистики. Причому не просто публіцистики, а такої, що має під собою наукове підѓрунтя: серед авторів багато людей, які фахово займаються історію, хоч є й журналісти, що теж цілком природно. Упевнений, потреба в такій історичній публіцистиці дуже велика, тому що (я вже не раз висловлював цю думку, в тому числі на сторінках «Дня») сьогодні ми маємо істотний розрив між науковим знанням і масовою свідомістю. З огляду на це дуже потрібні посередники між науковими, академічними знаннями і тим, що пов’язане із суспільним життям, історичною пам’яттю на широкому просторі суспільства. Через те така історична публіцистика із серйозним науковим підѓрунтям дуже важлива і «Сила м’якого знака» відповідає такій потребі.

Автори книжки мають відточене журналістське й водночас наукове перо, звичайно, тут ще потрібно додати і Кримського Сергія Борисовича — можна сказати, це ще одне повернення до його духовної, інтелектуальної спадщини, його міркувань про Софію і софійність. Є й Ярослав Дашкевич, концептуальна праця Григорія Півторака про історію української мови. Дуже добре, що вона є в такому науково-популярному виданні. Ще мені дуже сподобалося, що книжка починається з ілюстрації — уламка фрески зруйнованої Десятинної церкви в Києві, датованої 996 роком, на ньому зображені очі святого. Це такий дивовижний погляд, хоч я знаю цю фреску, але все одно цей погляд дуже притягує, бо в очах святого можна прочитати дуже багато: тривогу, подив... А мені здається, що він запитує нас. Він запитує нас про те, що ми маємо.

Дуже добре написано вступне слово головного редактора, його вирізняє лаконічність та афористичність. Наприклад, важливою є така теза: визнання за Україною її тисячолітньої історії підриває імперський інстинкт Росії. Один із рефренів цієї передмови, а отже, й усієї книжки — думка про те, що усвідомлення Україною самої себе, історичної пам’яті має особливе значення не лише для самої України і не лише, зрештою, для Росії, а й для Європи загалом. Через те я з великим інтересом перечитав про британського журналіста Ланселота Лоутона. Те, що він писав про Україну 1935 року, дивовижно сприймається сьогодні. Справді, на мою думку, ключ для нас, для Росії та Європи — українське питання. Це тотальне питання Європи тих часів та Європи сьогодні. Мабуть, це найголовніший, так би мовити, ключ у цій книжці.

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор, проректор з навчально-виховної роботи Національного університету «Острозька академія»:

— Коли майже рік тому Лариса Олексіївна поділилася своїми планами щодо проекту «Сила м’якого знака», я, чесно кажучи, не уявляв, наскільки він виявиться злободенним та резонансним. Річ не лише в тім, що чимало статей, які публікувалися в рамках проекту на шпальтах «Дня», викликали жваве обговорення, оприлюднювалися на різних сайтах. Ці матеріали виявилися достойною відповіддю на агресивну гуманітарну політику нашого північного сусіда. Свідомо чи несвідомо газета «День» зробила те, що мали зробити численні чиновники, котрі працюють у гуманітарній сфері. На противагу «Русскому миру» газета вибудувала «Український світ». І направду він виявився значно цікавішим, різноманітнішим і конструктивнішим, ніж світ наших сусідів. Своєрідним підсумком цього проекту можна вважати книгу «Сила м’якого знака». Однак сподіваюся, що це буде не просто завершенням одного проекту, а стане відправною точкою для іншого. Річ у тім, що саме проект «Сила м’якого знака» породив ініціативу відзначити наступного року 1160-ліття української державності. Ця ініціатива вийшла зі стін Острозької академії, яка уже не один рік плідно співпрацює із «Днем». Тому, думаю, Лариса Олексіївна започаткує новий проект, щоб належним чином відзначити цей хай і не «дуже круглий», але солідний ювілей.

Ірина КЛЮЧКОВСЬКА, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка»:

— Нещодавно я познайомилася з подружжям Пастернаків із Франції. Вони дуже активні в житті української громади в Парижі. Під час нашого спілкування вони розповіли мені про виставку «Holy Russia» (у перекладі — «Свята Росія»), що не так давно відбулася в Луврі. Ці люди були просто обуреними, адже побачили, що давньоруські святині експонувалися у всесвітньо відомому музеї під чужими вивісками, як спадщина російського мистецтва. Подружжя Пастернаків закликало українців протидіяти цьому. Тому (хоча не тільки через це) вихід у світ книжки «Сила м’якого знака» дуже вчасний. Видання повертає нас до витоків, бо Київська Русь — то фундамент, який великою мірою мав би визначати сьогоднішнє існування нашої держави, але не так є. Через численні спотворення та фальсифікації ми ніби втратили причетність до того фундаменту. Так от, «Сила м’якого знака» нагадує нам про нашу першооснову. Важливість книжки передусім у цьому. Упевнена, що праця багатьох авторитетних прогресивних науковців, які долучилися до створення видання, не стане плацдармом для політичних спекуляцій, а сприйматиметься як аксіома. Очевидно, «День» зі своєю Бібліотекою та новим історичним сайтом «Україна Incognita» є цілим просвітницьким проектом.

Олександр ПАЛІЙ, історик, політолог:

— На певному етапі свого історичного розвитку Україна зіштовхнулася з таким явищем, як запозичення чи крадіжка її назви, або бренду, як говорять у сучасному світі. Тобто сусідня держава вирішила, що їй замало власної історії, і почала привласнювати нашу. Це не поодинокий випадок в історії. Наприклад, Румунія запозичила назву в Риму, хоча в сучасній Румунії живуть далеко не римляни, а нащадки даків. Так само колись Німеччина називалася Священною Римською імперією германської нації. При цьому принциповий внесок германців у римську історію полягав у тому, що вони знищили Рим. Тому ми повинні чітко розуміти, що Україна — країна із двома назвами. Перша — Русь, яка виникла у VI столітті, до речі, за триста років до варягів. Друга — власне, Україна, яка, на думку більшості вітчизняних дослідників, походить від слова «країна» (синонім слова «князівство») і використовувалася з ХІІ століття. Інакше кажучи, у такій подвійності свого імені ми не оригінали. Приміром, досі Великобританію називають Британією, Англією і Альбіоном (у літературі). Зміна назви зовсім не означає зміни народу. І той факт, що в нас 300 років тому, в складні часи, була вкрадена назва, не означає, що хтось може присвоїти українську історію, яку творили наші предки.

Уважаю, що нова книжка «Дня» — дуже важлива. Вона дає можливість поглянути на власну історію без нашарувань та стереотипів, а це шлях уникнення, обходу «родових травм», завданих кільком поколінням вітчизняних істориків. У такої книжки велике завдання — вплинути на тих, хто формує суспільну думку.

Кирило ГАЛУШКО, керівник Центру соціогуманітарних досліджень ім. В. Липинського, автор книжки «Украинский НАЦИОНАЛИЗМ: ликбез для русских»:

— Яким би дивним це не видавалося, але для широкого загалу звичайних людей, які цікавляться чимось узагалі, «історію» або «минуле» репрезентує історична публіцистика. Не підручники, не академічні монографії. Публіцистика. Бо люди шукають не сухі факти минулого, їх цікавить «історія для сьогодні». Чим подія столітньої давності вплине на те, що з нами відбудеться завтра. І це не риторична фігура. Переглядаючи «Силу м’якого знака», відчуваєш, що питання щодо того, чим була Русь, чим стала Русь і чим буде Русь — наша стародавня Руська земля, для нас актуальне не менше, аніж для Нестора-літописця. Він оповідав про те, «звідки вона пішла», а нам відповідати на питання «куди вона йде». І намагання второпати, чим є Україна для Русі, а Русь для України, — зовсім не абстрактне. Тому ця збірка для нас є не менш гостро актуальною, ніж пізнавально-історичною.