Рівно опівдні 9 травня у Будинку Митрополита на території Національного заповідника «Софія Київська» мала розпочатись церемонія нагородження бійців АТО Лицарським хрестом родини Мазеп. Та вчасно розпочати не вийшло, на вході до заповідника, біля дзвіниці, близько години збирались військові зі своїми родинами: доки не дочекались усіх побратимів, до зали не увійшли. Потім довго розсаджувалися, подалі від фото та телекамер, аж доки організатори заходу не попросили зайняти місця у центрі кімнати, за столом, щоб усі бачили і гордились своїми героями.

Усі прийшли у військовій формі, на грудях у декого вже були відзнаки, подекуди майорів червоний мак. Усміхнені та життєрадісні, чекали на початок церемонії. А зорганізували це дійство кілька громадських організацій, котрі входять до Опікунської ради заповідника. Одна з них – ГО «Родина Мазеп», створена у 2008 році задля відновлення історичної правди про гетьмана Івана Мазепу, заодно веде родовід мазепинських родин. Як розповів голова організації Ігор Мазепа, Лицарський хрест – це відзнака,  відроджена у 2010 році на честь 70-ї річниці заснування «Бойового мазепинського хреста січових стрільців Української галицької армії». Цією нагородою відзначають патріотів України, котрі своїм життям дають приклад служінню українському народові та боронять незалежність держави.

Вручали нагороди символічно – у День Перемоги. Хоча отримували її ті, хто став уже ветеранами нової війни. Усі 25 бійців проходили службу з березня минулого року до квітня нинішнього у 95-ій аеромобільній бригаді. Зараз демобілізовані, поволі повертаються до мирного русла. А за період служби брали участь у звільненні Красного Лиману, Слов’янська, Краматорська, Дзержинська, тримали оборону у Пісках та Дебальцевому, утримували гору Карачун та Краматорське летовище, тримали також оборону горезвісного терміналу Донецького аеропорту. Тож досвід війни у  всіх – величезний.  У декого тяжкі травми, хтось прийшов на вручення з милицями, але щиро раділи та вітали оплесками кожного, хто отримав Лицарський хрест.

– Героями не народжуються, ними стають під час діяльності у різних сферах, у тому числі військовій. Ви уже внесли свій вклад, здобули славу захисників нашої держави та  українського народу, - звернувся до бійців генерал-майор у відставці, розвідник Олександр Шарков. – Але я хочу вам сказати, що звання героя треба підтримувати та підтверджувати щодня, своєю гордістю, ставленням до людей та держави.

Приємним сюрпризом стало для бійців, що вітати їх із нагородами прийшли діти-переселенці. Дівчатка у вишиванках подарували кожному солдату по власноруч зробленому маку. А бійці відразу чіпляли собі їх на одяг, дітей за такий подарунок міцно пригортали до себе. Це додало ще більшої душевності події, бо діти та жінки усміхалися, хоч і зі сльозами на очах, бійці між собою жартували. Один хлопчик стискав у руках батьків блакитний берет і мовчки чекав завершення тривалої церемонії. Дружини дарували квіти своїм захисникам. А дівчинка з Донецька Ліза Єрмішина зачитала для бійців уривок з присвяченого українському солдатові вірша, від якого очі стали вмить вологими.

До речі, з мамою Лізи, Оксаною Єрмішиною, видання бачилось на форумі переселенців, жінка зараз працює в громадській організації, що опікується внутрішньо переміщеними особами. На церемонії Оксана нам розповіла, що той вірш шукали довго, щоб відповідав нагоді. А маки з дітками робили під українські пісні та з молитвами на устах, аби стали оберегами для військових у мирному житті.

Опісля кількох бійців нагородили ще й медаллю гетьмана Мазепи. І хоч ці відзнаки отримали від громадськості, а не держави, герої вдячні, що про них не забувають звичайні українці.

– Це данина та повага до тих, хто служив та пішов у першу хвилю мобілізації, тим, хто втратив здоров’я, загинув, – розповів молодший сержант Олексій Остряниця. – Приємно, що про нас не забули. Я вже демобілізований, був призваний у березні минулого року. Моя сім’я з мужністю та гідністю прийняла мій вибір, бо я пішов добровольцем, не було навіть карточки моєї у військкоматі. Прийшов, записався, потім надійшла повістка, де запропонували, якщо хочеш – можеш піти, бо мені 45 років. Я пішов, бо дійсно не міг інакше. Бо це ще ж було на хвилі після Майдану, ми з жінкою і дітьми брали активну участь у подіях Майдану. Я зробив те, що мав зробити.

Менш говіркими були молодші побратими Олексія. Вже у дворі заповідника відволікли на розмову Вадима Пивовара з дружиною, обоє усміхнені, міцно тримались за руки, про війну згадувати не хочуть, налаштовують себе на майбутнє, бо ж і поповнення у родині чекають.

– Яка різниця, від кого нагорода, все одно приємно. Чесно, про війну не хочеться розповідати. Ми самі з Києва, жінка перечекала мою відсутність тяжко. Я почав ще з 11 березня минулого року, а 13 березня 2015 року звільнився. Але ще сни сняться, кошмари, - поки Вадим коротко оповідав свою історію, дружина весь цей час стискала його руку. Заслуговують на власне щастя, подалі від війни.