9 вересня по обіді до Києва прибули військові 72-ї бригади, мобілізовані у вересні минулого року. Бійці тримали позиції на першій лінії оборони поблизу села Гранітного Донецької області, тому цей рік видався для них справді «гарячим».

«Всі, хто цікавиться новинами, знають, що ситуація у нас складалася непроста, — розповідає військовий Анатолій Сокол. — Гранітне постійно було в епіцентрі подій, але ми трималися. Вдома чекали батьки і дружина, тому мав повернутися (усміхається). Я дуже вдячний волонтерам, що вони нас підтримували, чим могли. А ось Міністерству оборони за допомогу ставлю нуль».

«Цей рік був для нашої родини дуже складним. — розповідає крізь сльози дружина Анатолія Людмила. — Емоції просто не можна передати словами. Ми переживали за нього кожну хвилину. Це було просто неможливо. Зі свого боку робили усе, що могли: підтримували, передавали допомогу через волонтерів. Всім відомо, що постачання минулої осені було нікудишнє, тому все тягнули на своїх плечах».

Волонтер 72-ї бригади Валентина Овер’янова допомагає хлопцям вже півтора року і також вчора прийшла підтримати бійців. Валентина почала працювати, коли на фронт за мобілізацією пішов її чоловік. Він повернувся минулої весни, але у бригаді продовжують служити його побратими. Волонтерка часто їздить на передову, тому усі хлопці для неї рідні і дорогі.

«Коли приїжджаєш у зону АТО, розумієш, що життя там трохи інше. Хлопці за час служби стають однією родиною. Кожен розуміє, що товариш, який поряд з тобою, завжди прийде на допомогу у важку хвилину, захистить. Через це чоловіки переоцінюють багато речей, починають інакше мислити. До них приходять розуміння того, що головне у житті — це людські стосунки, сім’я та діти».

До бійця Василя Карнатовича сьогодні прибула ціла «делегація»: дружина Діана з дворічною донькою Софійкою, мама та друзі. Саме їх підтримка не дозволяла Василю падати духом увесь цей рік. «Останні місяці служби йшли простіше, ніж спочатку. Особливо після оголошення перемир’я. — ділиться Василь. — До цього був вогонь в односторонньому порядку з боку терористів. На фронті не падати духом допомагали думки про родину. Якби ми не втримали позиції, що б з ними далі було? Ніхто б не спинився на Донецьку, Луганську, Дніпропетровську, їм треба вихід до Європи».

«Слава Богу, що він повернувся живим. — усміхається дружина Василя Діана. — Тата дуже чекали. Наша донечка вже гарно говорить, вона постійно спілкувалася з ним по телефону, розповідала, як його любить і хоче, щоб він повернувся».

Після недовгих прощань бійці розходяться по домівках разом з рідними, а волонтери знову повертаються до роботи. Сьогодні вдома ночуватиме лише невелика частина наших захисників, більшість же досі залишаються на фронті та щодня ризикують життям, захищаючи Україну.