Невідрефлексована доба Скоропадського, не реалізовані плани Української революції, не задоволені запити українського суспільства до політиків 100 років тому і сьогодні — все це лягло в основу публічної дискусії, яка відбулася у форматі презентації книги «AVE. До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського». Її зініціював Центр історії Вінниці до Дня Героїв України, запросивши до міста головного редактора газети «День» Ларису ІВШИНУ. Студенти, науковці, громадські діячі, які зібралися в молодіжному центрі «Квадрат», спілкувалися з гостею не лише на історичні теми, йшлося про журналістику, культуру, важливість подолання постгеноцидного синдрому та побудови вільної держави без історичних стереотипів, бо саме так можна відновити загублений український аристократизм.

«Символічно, що саме в День Героїв Центр історії Вінниці влаштував у місті презентацію видання «AVE. До 100-ліття Павла Скоропадського». Адже і сьогодні можна почути, що «героїзм» гетьмана багато в чому надуманий, а сама постать одного з символів відродження Української державності сто років тому — занадто ідеалізована... З іншого боку, саме ця ідеалізованість подекуди й заважає об’єктивно оцінити роль Павла Скоропадського в українській історії, — ділиться своїми думками ще до початку зустрічі вінницький журналіст Сергій МАЛАМУРА. — Адже у книжці — не лише про історію та про постать гетьмана, що й нині викликає чимало дискусій серед дослідників, у ній можна знайти відповіді й на чимало пекучих питань сьогодення. Можливо, не всі її прочитають, але точно всі, хто сьогодні прийшов, а це переважно молоді люди, зрозуміють, що у сучасному гібридному світі «виживає» той, хто читає, хто цікавиться історією і усвідомлює, для чого її потрібно вивчати, бо інакше ми ніколи не навчимося цю історію сприймати і вчитися на її помилках... Ми знаємо, чим завершилась історія Павла Скоропадського, але тільки думаємо собі, що знаємо, чому так сталося 100 років тому. Говоримо про якихось «народників», «соціалістів» і так далі й думаємо: то тільки століття тому могли бути такі наївні «державотворці», зараз усе по-іншому... Але, мабуть, слід бути дуже обережними зі своїми думками, точніше, з переконаннями, бо дуже не хочеться, щоб історія повторювалася».

«КНИЖКОВІ ІНТЕРВЕНЦІЇ»

У нинішній час особливо важливо розуміти, в якій системі координат розглядати історичні події, — на цьому акцентувала увагу заступник міського голови Вінниці Галина ЯКУБОВИЧ, відкриваючи захід. За її словами, проекти газети «День» допомагають відновити зв’язок часів та робити наступним поколінням «ін’єкцією небайдужості». Тому місто вже третій рік поспіль купує книжки з Бібліотеки «Дня» для міських книгозбірень. Вони затребувані. Вінничани дедалі активніше запитують про сучасні українські книжки, українських авторів, а фотоальманах «Жива історія» часто використовують для формування тематичних експозицій самі бібліотекарі, бо це фотолітопис нашої України.

«Приємно, що сьогодні тут зібралася молодь, яка хоче і прагне почути ту історію, яка була величною для нашої України, — відзначила Галина Якубович, відкриваючи презентацію. — Без минулого не побудувати майбутнє, тому ми створили у Вінниці комунальне підприємство «Центр історії Вінниці», яке спільно з історичною спільнотою приділяє увагу популяризації історії міста та всієї України. Але сьогодні хочу подякувати газеті «День» за нашу співпрацю, адже уже не один рік ми отримуємо книжки, які передаємо у наші бібліотеки для того, щоб історію могли вивчити усі, кого ця тема цікавить. А цікавить історія нашої країни в такий непростий час багатьох. Просвітницька робота, яку проводить Лариса Івшина, дуже важлива, тому прошу — не зупиняйтеся».

Головний редактор «Дня» зі свого боку відзначила, що Вінниця вже давно стала дружнім середовищем для газети. Є міста стабільного інтересу та партнерства, і Вінниця, безумовно, серед першої п’ятірки.

«Це почалося давно, і мене радує, що це не імпульсивна зацікавленість. Мер міста Сергій Моргунов розуміє значимість історичного перенавчання не шкіл, а вчителів, передумування своєї історії. Тому для шкіл, бібліотек міста були зроблені такі великі «книжкові інтервенції». Серед таких лідерів можу ще відзначити мера Дніпра Бориса Філатова, який не без нашого впливу вирішив назвати одну з вулиць міста іменем В’ячеслава Липинського. І історики мають розтлумачити тим, хто не зовсім розуміє, що означає, коли Липинський перетнув Дніпро, і яке це має значення для створення політичної нації».

«НАРОДИ, ЯКІ НЕ ЗНАЮТЬ СВОЄЇ ІСТОРІЇ, — ЗАВЖДИ ДІТИ»

Власне, сама презентація книжки розпочалася з того, що директор Центру історії Вінниці Олександр Федоришен, який модерував дискусію, почав розповідати про зв’язок Вінниці й Павла Скоропадського, який, як вже писав День напередодні (див. статтю «Скоропадський повернувся до Вінниці через 100 років», «День» №№ 89—90 від 24 травня https://day.kyiv.ua/uk/article/den-ukrayiny/sko-ropadskyy-povernuvsya-do-vinnyci-cherez-100-rokiv ), рятував місто від інспірованого повстання більшовиків восени 1917 року. І коли через 100 років у Вінниці працювала комісія з декомунізації, одна з думок полягала в тому, що у місті має бути вулиця, названа на честь Павла Скоропадського. На щастя, ця ідея була реалізована. І це, безумовно, важливо, відзначила Лариса Івшина, місто має пам’ятати великих...

— Питання в іншому, бо одна справа назвати, а інша — усвідомити. Справа в тому, що цей період досі не переосмислений, зокрема через стереотипи у ставленні до гетьмана. От назвіть головні, — неочікувано звернулася до модератора і залу Лариса Івшина, чим одразу викликала усмішки й оплески.

— Бачте, виходить, що я маю відповідати на ваші запитання. Чому б ні, я спробую, — сміючись, сказав Олександр Федоришен. — Отже, головний жупел прив’язки до імені Павла Петровича — це те, що він був одним із винуватців поразки Української революції, і, скажімо, цей бекграунд був частково створений з військових меморіалів.

— Тобто ви вважаєте, що це зробили емігрантські кола? — ставить ще одне запитання Лариса Олексіївна, чим знову викликає реакцію залу.

— Ні, бо була ще радянська пропаганда. Фрази «Был членом личной охраны Скоропадского», «Служил в Гетманской армии Скоропадского», які є другими за ступенями «популярності» в період репресій на теренах Вінниччини, — резюмує Олександр Федоришен.

— Чиї ми спадкоємці — поразки УНР чи Гетьманату Павла Скоропадського? — знову ставить запитання Лариса Івшина. — Не з’ясовано, можна наполягати, але треба думати, кого ми хочемо наслідувати і які принципи сповідувати...

У такому, власне, жвавому і досить насиченому форматі тривала вся дискусія, яка викликала безліч думок, паралелей із сучасністю, роздумів над витоками державності та значенням національних героїв у нашій історії, бо вийшло так, що часом на офіційному рівні ми славимо тих, хто повалив українську державність, а не тих, хто за неї боровся і поклав життя. Резюмуючи, Лариса Івшина відзначила, що завдання кожного на своєму місці — вчитися будувати державу, дорожити нею. Цього нині дуже не вистачає українцям, бо немає правильного прочитання історії. А щоб у нас з’явилися сучасні «Скоропадські», потрібно виховати покоління, яке можна було б назвати аристократичним:

«Ми ще повинні самі зрозуміти, скільки нам потрібно зробити таких речей, як, зокрема, оперний фестиваль у Тульчині, про який вийшов свіжий «Маршрут №1». Висока музика, долученість народу до високої культури виховує, дає ауру, атмосферу, яка була давно знищена. І наша книжка «AVE...» — це також не лише про історію», — відзначила головний редактор «Дня».

«Для мене головна фраза зустрічі: народи, які не знають своєї історії, — завжди діти», — поділився в соцмережі після зустрічі історик Юрій Легун.

Гарним сюрпризом на завершення презентації стали подарунки від вінничан. Громадська активістка Анна Чайковська представила книжку «Реймське Євангеліє Анни Ярославівни» — копію київської пам’ятки, яка вийшла з київського княжого скрипторію перед кінцем 40-х років ХІ століття, а Олександр Вешелені — промо-набір, який дарують шановним гостям міста на згадку про Вінницю.

ВРАЖЕННЯ

«ПАРАЛЕЛІ З ПОДІЯМИ СТОРІЧНОЇ ДАВНИНИ ІНОДІ ДО ЖАХУ ПРОЗОРІ»

Костянтин РОДИГIН, доцент кафедри журналістики Донецького національного університету імені Василя Стуса:

— Кажуть, що історія має бути уроком для сучасності, й тому вона повторюється, адже її ніхто не слухає. Мені така антропоморфізація не завжди подобається, тому що історія — це не добра муза, а радше невблаганний механізм. І чим краще ми знаємо, як ця машина працює, тим більше шансів маємо «їхати» на ній уперед, а не потрапити в її жорна, шестерні й коліщатка. На жаль, друге вдається частіше. Саме тому книга «AVE...» — про епоху Гетьманату Павла Скоропадського, — презентована у Вінниці пані Ларисою Івшиною, є сьогодні надзвичайно актуальною і цінною. Історичні паралелі нашого часу з подіями сторічної давнини іноді до здивування, до жаху прозорі. Здається, що п’єса розігрується наново, хіба що змінилися костюми дійових осіб. Хоча іноді навіть не змінилися: під час інавгурації нового Президента його клейноди несли військові в одностроях гетьманських сердюків, нагадуючи про історичну тяглість та історичну відповідальність. Тож відновлюймо перерваний зв’язок часів! Читаймо, вчімося, рухаймося вперед, спираючись на плечі гігантів.

«ЖИВІ ЗУСТРІЧІ З ЛАРИСОЮ ІВШИНОЮ — ЗАВЖДИ ІМПУЛЬС»

Iрина КРАВЧЕНКО, радник міського голови Вінниці:

— Естетика стриманої величі, атмосферні півонії, інтелектуальна напруженість. Це дивовижно поєдналося на презентації книги «AVE. До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського» від газети «День». І незалежно від того, що ти знав чи не знав до цього про Скоропадського, хочеться охопити і максимально відтворити у свідомості не лише період монархії в Україні, а й усього, що було до нього і після, щоб зрозуміти, чого більше в нас самих через сто років — «аристократизму чи плебейства».

Живі зустрічі з Ларисою Івшиною для мене — завжди імпульс. Так відбулося і під час презентації «AVE...». Це коли спочатку включаєшся, потім занурюєшся, а після цього ще рефлексуєш не один день — ніби знаходишся у шлейфі цієї дискусії. Зізнаюся, занотовувала у блокноті репліки Лариси Олексіївни. Одна з цитат: «Все треба зібрати, але з усім розібратися». І це не лише про нашу історію. У моєму уявленні, мабуть, найважливіша місія Лариси Івшиною та газети «День» — змусити мислити, аналізувати, не бути байдужими до минулого і сьогодення. І мені це резонує. Хоча є розуміння, що прогалини в наших історичних знаннях — це не білі плями, а суцільні галявини, — змінюватися треба, щоб не бути поколінням рабів чужих стереотипів.

Сьогодні не можна бути інтелектуально лінивими. Саме на цьому наполягає команда «Дня», і проект Бібліотеки «Дня» — це свого роду провокація, перевірка на адекватність. І хотілося би насправді, щоб наші державні діячі (і не тільки) могли дискутувати з приводу запитання: «Хто вам ближче — Винниченко чи Скоропадський?» Наші журналісти можуть взяти на озброєння цей лайфхак від Лариси Івшиної.

«ЛАРИСА ІВШИНА — З ТИХ ЛЮДЕЙ, ХТО РОЗУМІЄ ПОТРЕБУ НОВИХ ФОРМАТІВ ОПОВІДІ ІСТОРІЇ»

Аліна РУДЧЕНКО, викладач кафедри журналістики Донецького національного університету імені Василя Стуса:

— Під час зустрічі стало зрозуміло, що розмови про історію — це складно, боляче і пекуче. Тому ми її і не знаємо. Як наслідки такого незнання маємо війну з Росією, втрачені смисли, російську експансію в усіх сферах життя... Бо ми не хочемо говорити про складне, ми хочемо розважатися. Лариса Івшина — з тих людей, хто розуміє потребу нових форматів оповіді історії. З тих, хто знає, що можна змушувати, а можна зацікавлювати — у цьому меседж її нової книжки.

«ПОРУШУВАЛИСЯ ПИТАННЯ, ЯКІ ХВИЛЮЮТЬ БАГАТЬОХ УКРАЇНЦІВ»

Павло КРАВЧЕНКО, кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії Вінницького державного педагогічного університету імені Михайло Коцюбинського:

— Я, відверто кажучи, не надто палкий прихильник друкованих періодичних видань, зважаючи перш за все на їхню, у багатьох випадках, з дозволу сказати, «об’єктивність», яка зводиться до відсутності державницької позиції. Даруйте за пафос. У цьому сенсі газета «День», як на мене, вигідно відрізняється від багатьох інших, друкуючи матеріали, що формують у читача належне ставлення до нашої держави, її історії та сьогодення. Тому й узяв участь у зустрічі з Ларисою Івшиною, яка представила нову книгу, цього разу про Павла Скоропадського.

Постать новітнього українського гетьмана є і буде, мабуть, ще довго суперечливою й дискусійною. Представлена книжка про нього є потрібною вже з тієї причини, що історія тією чи іншою мірою й справді повторюється, і ми повинні це враховувати сьогодні: через 100 років після Гетьманату Україна знову стоїть перед вибором. Звісно, що умови тоді й сьогодні кардинально різняться, та все ж... Росія, як і тоді, сьогодні нав’язує нам, за словами пані Лариси, 1917 рік, і це відповідає дійсності. Зможе теперішня українська еліта об’єднатися навколо української державності, повести за собою народ чи знову купимося на обіцянки про «світле майбутнє»? Загроза така є, і вона реальна. Що переважить — усвідомлення необхідності розбудови держави, її захисту від зовнішнього ворога, хоч як це банально звучить, чи сподівання на «відразу й багато»? Питання у багатьох випадках ті ж самі, як і понад сто років тому. Зуміють українці відстояти державну незалежність, об’єднавшись навколо головного, як це у 1920-му зробили поляки, чи повторимо 1918 рік? Вистачить здорового глузду в наших політиків, державних діячів, зосередитися на державі, а не на сварках, не вартих нічого, та які приносять стільки шкоди?

На зустрічі у виступах і репліках порушувалися питання, що хвилюють багатьох українців. Українська еліта, її якість, освіченість і професіоналізм, патріотизм як необхідна умова лідера держави — і сьогодні все це звучить дуже актуально. Додам, що наші лідери мають належним чином знати історію, а не наступати на ті ж граблі. 

«ЗУСТРІЧ СПОНУКАЄ ДО САМОСТІЙНОГО ЧИТАННЯ ІСТОРИЧНИХ КНИЖОК»

Аліна МЕЛЬНИК, студентка ДонНУ імені Василя Стуса:

— Мене дуже зацікавила позиція пані Лариси Івшиної. Я ніколи раніше так глобально не замислювалася про певних історичних осіб, що могли ще тоді, на початку ХХ століття, докорінно змінити хід подій — як політичних, так і історичних. Я справді задумалася про те, що в школі нам все розповідали поверхово, «для годиться», і по суті ми історії не знаємо. Для мене особисто дискусія було не лише повчальною, а й корисною. Щиро шкода стало, що не відчула в собі достатньо знань, щоб фахово вступити у розмову, бо ж щоб щось критикувати, аналізувати, потрібно на цьому розумітися, і для початку — знати правильну історію України. Але саме сьогоднішня зустріч таке бажання породила, і вона спонукає до самостійного вивчення, читання історичних книжок і до власних розвідок.

«ВМІННЯ СВІДОМО РОЗБИРАТИСЯ В ІСТОРИЧНИХ ТЕНДЕНЦІЯХ Є ВКРАЙ ВАЖЛИВИМ»

Влад КАПЛУНЕНКО, студент ДонНУ імені Василя Стуса:

— Під час презентації книжки обговорювалися надзвичайно актуальні питання щодо визначення витоків державності України. Лариса Івшина, на мою думку, влучно зауважила про важливість вибору орієнтації на Українську державу в історичному контексті. Зараз намагаються об’єднати постатей 1917—1921 років у єдину площину, відбувається нав’язування міфічної єдності державних діячів, які були суперниками, іноді й ворогами. Тож вміння аналізувати, свідомо розбиратися в історичних тенденціях є вкрай важливим, особливо зараз, коли відбуваються подібні події.