Чудовий український художник, народжений і натхненний Закарпаттям, член Академії мистецтв України, який несправедливо рано пішов у небуття, залишивши по собі добру пам’ять і багатющу творчу спадщину. Його роботи прикрашають не лише Галерею в Мукачеві (його рідному місті, до відкриття якої він доклав чималих зусиль), а й багатьох музеїв України і Європи. А також — приватні колекції.

Виставка, що відкрилася в Шоколадному будиночку, за підтримки посольства Угорщини, вже друга за цей рік, присвячена творчості Золтана Федоровича. Але якщо перша з них, що відбувалася в Академії мистецтв, представляла роботи З. Мічки останніх років, блискучі пошуки калористичних варіацій, нефігуративний живопис, то нинішня — раніші роботи, що представляють живописця-філософа, реаліста-романтика. Концептуалістами цього вернісажу виступила родина художника — вдова, донька та онука (до речі, родина для Золтана Федоровича завжди була і підтримкою, і натхненням).

«Без взаєморозуміння в родині я не досяг би й половини того, що зроблено, — зізнався художник в одному з інтерв’ю. — Люди творчі інакше дивляться на світ, тому й здаються навколишнім трохи дивними. І якщо в родині немає елементарного розуміння цього, творча особистість буде, немов птаха з підрізаними крилами. А мені з цим пощастило».

Дивовижні пейзажі Закарпаття, сповнені уранішнього світла чи таємничих сутінок, зачаровують не лише майстерністю художнього виконання, а й емоційним посиланням. Характерні, інколи втомлені обличчя людей, випромінюють добро і якусь неймовірну стабільність. А вона так потрібна нам усім, особливо сьогодні. І якою актуальною є своїм майже гіпнотичним сенсом робота «Незакінчена розмова», хоч і написана понад два десятиліття тому. Художник — організатор багатьох пленерів у рідному Закарпатті і в Європі. Він не мав власної школи, але багато художників Закарпаття вважають його своїм учителем. Адже його картини надихнули простором, в якому кожен шукає і знаходить свою істину.

«У мене така філософія, — каже Золтан Мічка, — націю творять митці. У мистецтві закладено все — і культура, і філософія, і національна ідентичність. І що більш розвинене мистецтво, то вище стоїть нація. Країна, що не має культурної спадщини, — просто захищена територія з людьми. Нам потрібно ще кілька поколінь для пізнання себе і сприйняття власної ідентичності»...

Про це варто було б пам’ятати і політикам, і можновладцям, що наполегливо і традиційно відсувають культуру на задній план поточної історії. Тоді як саме вона є головним інструментом і пізнання себе, і одне одного, і такого потрібного нам взаєморозуміння.