Цю виставку хочеться порівняти з квітучим садом. Як у прямому сенсі – адже на багатьох роботах (загалом їх кілька сотень) є квіти. Як і через їх просту красу, близьку до краси природи. Ідилічні пейзажі, архетипічні символи, канонічні сюжети, на кшталт козака Мамая або закоханої пари біля колодязя... Підкупає, що автори часто хотіли просто творити радість для інших.

Експозиція поділена на п’ять частин: «Оригінал і копія», «Імена», «Портрет», «Архетипи», «Межа». Представлено чималу кількість художніх явищ ХХ сторіччя: картини талановитих самоуків, вже визнаних класиками, як то Марії Примаченко і Катерини  Білокур, тиражну продукцію кустарів, створювану для продажу на базарах, роботи індивідуальних ремісників.

За задумом авторів проекту, «Чисте мистецтво» є спробою вивести наїв за межі традиційного «етнографічного» поля і вмістити його у ширший контекст розвитку української художньої традиції. Виставка продовжує низку проектів «Мистецького Арсеналу», таких як «Вікна»,  «Катерина Білокур. Хочу бути художником» і «Марія Приймаченко. Неосяжне». Проект створений спільно з Національним художнім музеєм України, Національним музеєм українського народного декоративного мистецтва України, Національним центром народної культури «Музей Івана Гончара» тощо.

ПОДОЛАННЯ СТРАХІВ І БОЛЮ

Дивуєшся, коли дізнаєшся про обставини, в яких створювалися ці радісні твори. В одному із залів «Мистецького Арсеналу» завдяки проекціям показали хату Поліни Райко у місті Олешки (колишній Цюрупинськ). У ній – нічим не обмежене змішування кольорів, сюжетів і символік. Голуби, квіти, Богоматір, пам’ятник загиблим у Другій світовій війні… «Лишившись одинокою, Поліна Райко створила у власній хаті рай і жила у ньому», - каже Петро Гончар, один з кураторів проекту «Чисте мистецтво», генеральний директор «Музею Івана Гончара». Справа у тім, що звичайна сільська жінка у 1990-х роках пережила загибель доньки і смерть чоловіка, а син пив і, траплялося, колотив матір. Коли мисткині було близько 70 років, син потрапив до колонії. Самотня художниця раптом почала розписувати стіни своєї хати – малювала шість років, до смерті у 2004-му.

Темнота приміщення, де показані проекції малюнків Поліни Райко, асоціюється з невеселою реальністю, що її оточувала. Але біля райських сюжетів світло і спокійно. Це виглядає, як протест проти болю, що завдає життя, і від якого, між іншим, не застрахований ніхто, в будь-яку епоху і в будь-якій країні. Попри все, художниця захоплюється красою світу, теж творить її і ділиться нею з людьми.

ВРЯТУВАТИ ВІД ЗАБУТТЯ

«Драма наїву у тому, що якщо ми його не показуємо, не публікуємо, то ми його і не знаємо. Якби «Музей Гончара» не знайшов Панаса Ярмоленка, якби його працівники не зайшли в хату і не остовпіли, побачивши його портрети, ми б просто не мали цього. А якби не сучасні митці, ми б не знали, наприклад, Георгія Малявіна, якого в Одесі називають «Жора Кочегар», - говорить Лідія Лихач, одна з кураторів виставки.

Георгій Малявін є ледь не єдиним представником міського наїву на виставці. На картонках він малював картини, відомі на весь світ: і «Мону Лізу», і «Данаю», і портрет Рембрандта з Саскією на колінах, і «Дівчинку з персиками». Художник Олександр Ройтбурд, який давно колекціонує український наїв, має добірку творів Малявіна. Власне, завдяки цьому тепер ми відкриваємо талановитого «Жору Кочегара» для себе. До речі, поруч із роботами Георгія Малявіна представлені картини Олександра Ройтбурда, у яких можна відстежити вплив наїву на художника. 

НАХАБСТВО, ЩО РОЗШИРЮЄ БАЧЕННЯ СВІТУ

Де межа між наївним і професійним мистецтвом, між наївом і авангардом або кітчем – куратори досліджували у розділі «Межа». Такий кордон виглядає прозорим і мінливим, кожен проводить його сам (якщо взагалі вважає за потрібне це робити). А ось щодо наївного і народного мистецтва, які часто ототожнюють, Лідія Лихач зауважує: «Тут різниця є. Як на мене, народне – це традиція. Мистецтво, засноване на орнаменті, який використовують бабуся, мама, донька». Відповідно, наївне – це індивідуальне.

От Тетяна Пата з Петриківки на початку ХХ століття робила мальовки з орнаментами, якими прикрашали стіни, і продавала їх на базарі. Якось до селища приїхала з Петербурга професійна художниця Євгенія Евенбах. Вона попросила Тетяну намалювати їй щось. «Гадаю, це вже інший формат, інша традиція. Мимоволі Тетяна вийшла з квіточок, які робила все життя, і створила прекрасні малюнки. Вона вийшла з народної традиції і пішла в інший бік, вже як індивідуальний мистець», - пояснює Лідія Лихач.

Кілька робіт Тетяни Пати, представлені на виставці, запам’ятовуються образністю. «Декоративне панно з хлопчиком» 1926 року чимось нагадує японський живопис. А в двох малюнках з чорною скринею посеред луку є щось інопланетне.

«Цінність наїву у тому, що в ньому творчість, мислення і відчуття не мали рамок, - розмірковує Петро Гончар. – Професійне мистецтво обмежене кон’юнктурою вміння малювати, школою. У наїві цього немає: художник малює, як хоче. І, буває, робить дивовижні відкриття! Нахабство наївних митців розширює можливості формального бачення цього світу».

Виставка «Чисте мистецтво» триває у Національному культурно-мистецькому та музейному комплексі «Мистецький Арсенал», що у Києві, до 9 травня.