Мар’їнка — місто районного значення Донецької області. До його території безпосередньо примикають західні околиці окупованого Донецька — Петровський район. Улітку 2014 року за Мар’їнку точилися серйозні бої, в результаті яких 5 серпня місто було звільнене ЗСУ. До цієї дати населений пункт постійно переходив з «рук в руки». Періодично місто обстрілюється окупантами й терористами з так званої «ДНР» і сьогодні. «Мирна Мар’їнка потрапила під обстріл бойовиків», «КП «Мар’їнка» обстріляв снайпер, поранений прикордонник», «У Мар’їнці Донецької області внаслідок обстрілу з боку бойовиків пошкоджено 3 приватні будинки», «У Донецькій області бойовики обстріляли Жованку та Мар’їнку, поранений місцевий житель» — це лише кілька заголовків новин за листопад. Однак якщо про обстріли і ситуацію на пропускному пункті в медіа час від часу можна знайти інформацію, то матеріалів про те, як живе цивільне населення на «лінії розмежування» — майже немає.

У місто кореспонденти «Дня» приїхали разом із волонтером Анною Домбровською, яка тут, як і в інших прифронтових населених пунктах, безплатно розповсюджує українські газети, зокрема «День», і цим самим бореться з російською пропагандою. А роботи в сфері інформаційного простору — в місті більш ніж досить.

«Тут, на Донбасі, була Україна, й ніхто з цим ніколи не сперечався. Але ви допустили проведення так званого референдуму, люди повірили і мирно вийшли висловити свою точку зору, — говорить місцевий чоловік років, мабуть, із п’ятдесят, відмовляючись представитися. — Референдум пройшов, треба було дослухатися до думки місцевих і їх відпустити. Та ні — почали бомбити». Пояснюємо, що це — українська земля, й жодного законного референдуму тут не було й не могло бути. Окуповане місто під дулами бойовиків взагалі жодним чином не могло ні за що голосувати. «Хто — під дулами, а хто йшов, як на свято... — чоловік махнув рукою, розвернувся і пішов далі, крикнувши на прощання: — Українські журналісти завжди брешуть. Я вірю тільки російському телебаченню».

У центрі великого міста — майже порожні вулиці. У великому парку, де в травні цього року урочисто відкрили пам’ятник Тарасові Шевченку,  крім кореспондентів «Дня», прогулюється лише одна молода мама з дитячим візочком. Чимало будинків зруйновано.

«Газу немає, опалення дуже дороге, бо хороше вугілля, якщо людина не потрапляє під програми компенсації, коштує 3200 грн за тонну. Пенсіонерам, навіть тим, кому підвищили пенсію, важко прожити зиму з такими цінами. Електроенергія — теж дорога, якщо нею опалювати будинки, — розповідає в одному з місцевих магазинів Олександр. — Знаєте, нам часто кажуть, що влада ніяк не може запустити газопровід із Красногорівки, бо той напрямок обстрілюють бойовики. Це, звісно, так, хоча газ можна було б і з мирного міста Курахове протягнути або з будь-якої іншої точки — через поля. Просто всі розуміють, що поки війна — газу тут не буде — небезпечно. От і все».

За словами Олександра, попри проблеми, які існують в місті, чимало людей з проукраїнськими позиціями чекають на закінчення війни. А ще більше, зокрема, тих, хто виходив на «референдум», сьогодні поділяють чіткі антиросійські настрої. На жаль, людей, які мають українське громадянство та отримують тут зарплати і пенсії, проте «чекають на Путіна», також вистачає. «Великою мірою такі настрої тут через російські медіа, — говорить чоловік. — Розумієте, всі місцеві люди дивляться російські телеканали та новини з «ДНР», від цього в них «каша» в головах. От подивіться сюди, бачите телевежу? Це вже окупована територія, а сигнал звідти — на сотні кілометрів окуповує наші голови й нині. На Т2 — в цифровій якості у нас показують лише російські канали та канали «ДНР»- «ЛНР». Олександр звертає увагу, що в магазині, де ми стоїмо, по телевізору йде трансляція каналу «Россия 24». Нахилившись до вуха, він стиха промовляє: «Пропаганда тут працює повним ходом. Якщо Україна заборонила ці канали, то треба заборонити їх трансляцію і в громадських місцях. Це ж логічно. Розумієте, люди дивляться канали «ДНР» ще й тому, що там класні фільми показують. Тут така штука — їх же за порушення авторських прав ніхто і ніколи не покарає,  тому керівники ТБ показують скачані з інтернету прем’єри крутих стрічок. А між ними — агітки про «молоду республіку».

«Хоч як би там було, а зараз холодильник потихеньку починає перемагати телевізор, — це вже Олександр говорить на вулиці, куди ми вийшли поговорити відвертіше, так би мовити, без зайвих вух. — У нас же тут пропускний пункт на окуповану територію. Всі прекрасно бачать, що коли приїжджають до «фашистів» і «нацистів» в Україну — товари якісніші й дешевші в два-три рази, тут працюють банкомати, в магазинах є термінали, люди стабільно отримують пенсію і зарплату. Із 4 числа, коли починається видача пенсій, і до 16 числа кожного місяця  на пропускних пунктах величезні черги. Це — люди, які отримали довідки переселенців, подали документи, що живуть тут, — а по факту отримують гроші, влаштовують шопінг — і назад у Донецьк».

За словами співрозмовника, через Мар’їнку йде контрабанда на окуповані території, передовсім потоки сигарет і алкоголю. «Товари перевозять спеціальними стежками. Але, якщо чесно, там уже — як повезе, або розтяжка, або пронесло. Та люди ризикують, бо мова про великі гроші. А загалом у місті, на відміну від окупованих територій, немає комендантської години — тут взагалі по криміналу — все спокійно, бо за правопорядком стежить батальйон «Дніпро-1». Це хороші хлопці, патрулюють, перевіряють документи. Без них було б дуже важко».

Біля іншого магазину, де волонтер Анна Домбровська розповсюджувала газету «День», до журналістів підійшов чоловік і представився Володимиром. «Страшно те, що Україна мало робить для повернення Донбасу, — сказав він. — Так і напишіть у Києві. От взяти хоча б телевежу — вона ж працює, мізки людям безперервно промивають... Невже великою проблемою в час війни є унеможливлення її роботи? Або пропускні пункти — та закрийте їх на місяць — і все. Пенсіонери під окупацією за тиждень вам на вилах принесуть ватажків «ДНР». Там же у простого народу грошей немає, роботи немає, продуктів харчування немає... а Україна через ці «рани» продовжує проливати кров». Поспілкувавшись, чоловік сідає до своєї машини і вже за кермом додає через віконце: «Зараз люди почали повертатися. Вірять, що кінець війни близько. Цікаво, що повертаються передовсім ті, хто виїхав у Донецьк чи Росію. Вони поїздили трохи і зрозуміли — нікому там не потрібні. Люди втомилися від війни і хочуть миру. Проблема в тому, що політики в цьому не зацікавлені. Дивіться, ми ж говоримо, що живемо в цивілізованому світі. Якщо так, нехай світ нам допоможе — запустіть миротворців, перекрийте державний кордон з РФ, нам не потрібен більше їхній «гуманітарний конвой» — і вся ця війна швидко закінчиться. Але цього не роблять. Вони продовжують про щось домовлятися, а на наші голови продовжують прилітати...»