У 2014-му тут пульсував протест. Тут вирували гнів та обурення, а страх за країну був більшим, ніж за себе. Хтось взагалі вперше відчув щось ніжне до України і страшенно боявся її втратити. Знайшов країну і втратив життя - така українська трагедія. Кілька сотень поранених і кілька десятків загиблих - за короткий день найкоротшого місяця року, за 20 лютого.

Чотири роки по тому люди несуть на Майдан Незалежності квіти та лампадки. Перехожі мовчать або говорять тихо. Сьогодні на галасливому Майдані шуміти - моветон. На Інститутській мерзнуть під рідким снігом паперові янголи. Під час тихої акції їх розвісили на деревах, які, розповідають у Національному Музеї Революції Гідності, «стали свідками кривавого вбивства невинних і героїчних людей у центрі Києва».

Ще 20 лютого оголосили переможця конкурсу проектів Меморіалу Героїв Небесної Сотні. Проект львів’янки Ірини Волинець та Марії Процик із Роттердама зокрема передбачає створення «місця тиші і мовчання». Глобально це те, чого нам критично не вистачає. У галасі дуже важко думати. Можливо, тому так кричать на політичних трибунах?

А крик, що лунав на Інститутській і Майдані чотири роки тому, сьогодні прокотився тут ледь чутною луною. Тоді, у 2014-му, щоб відстояти країну, треба було кричати на весь світ про зло, яке намагалось її схопити. Найліпшою формою боротьби була битва. Сьогодні боротьба - нудна, важка і тривала праця. Чотири роки тому ми зрозуміли, що можемо покладатися одне на одного, і це має полегшити задачу. Треба не розчарувати нас самих і тих, хто на небі.