Зазвичай люди ходять по музеях із серйозними обличчями — все-таки, храм мистецтва. У Національному музеї мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків вирішили поекспериментувати і до міжнародного дня гумору влаштували «Веселий музейний день». Для відвідувачів підготували тематичний квест, розклали у вестибюлі червоні носики, які найсміливіші могли вдягнути, щоб потім, наприклад, зробити кумедне селфі. А ще старший науковий співробітник Музею Ханенків Андрій ОНИЩУК влаштував екскурсію «Дурні, блазні, маскарад», присвячену ролі гумору в історії та мистецтві Західної Європи. Людей прийшло кілька десятків, хоча подія відбувалася посеред тижня, вдень. Ми теж затесалися серед відвідувачів і записали кілька цікавих історій. 

ФАНТАСТИЧНА ТВАРИНА

Біля ніг бронзової німфи Галатеї з морських хвиль вистрибують зубаті чудовиська. Хто вони? Андрій Онищук зачитує опис цих істот з Абердинського бестіарію, тобто середньовічної збірки відомостей про тварин: «Вони найшвидші в морі, вискакують із хвиль так, що можуть перестрибнути човен. Збираються в зграї, імітують людські голоси, особливо якщо їм грати на музичних інструментах. У Нілі водиться особливий вид цих тварин, що має гребінь на спині, яким вони можуть розрізати крокодила навпіл і навіть полюють на слонів». 

Ви, напевно, не здогадалися, це дельфін. Андрій Онищук зазначає, що у XVIІ столітті, коли створили статую Галатеї (робота Ніколаса Кордьє), люди вже знали, як виглядають дельфіни, але — сила стереотипів — коли їх 300—400 років зображують зубатими, замовник хоче бачити їх лише такими. До речі, поруч із Галатеєю є ще одна «зграйка» середньовічних дельфінів — скриня кассоне з Флоренції, виготовлена у XVI столітті, має ніжки у формі таких тварин. 

РІЗДВЯНИЙ КАҐАНЕР

Якщо придивитися до ідилічного «Зимового пейзажу» Гейсбрехта Лейтенса, зробленого на початку XVII століття, то в лівому нижньому куті можна побачити жінку, яка присіла навпочіпки і справляє велику потребу. Виявляється, це не просто весела фантазія автора, а характерний різдвяний персонаж.

«Це елемент голландського вертепу, такий персонаж називається какер, в Іспанії він ще відомий як каґанер. Як звучить, на те і схоже (з каталонської «каґанер» перекладається як «серун». — Ред.). Це символ родючості, врожаю, багатства. Голландія мала мало земель і цінувала усі види добрив. Такі фігурки були дуже поширені, їх дарували на щастя, на добробут», — розповідає Андрій Онищук. 

Такі фігурки і сьогодні відомі в Нідерландах, Іспанії, Італії, звичай поширився на Мексику і набув мегамасштабів. Каґанерів і какерів роблять у вигляді знаменитих футболістів і навіть Папи Римського Франциска, найпопулярнішими є чоловічки у каталонському вбранні.

«У Середньовіччі все було дуже фізіологічне, і жарти — такі самі, — каже Андрій Онищук. — Потім все змінюється, знать більше не хоче такого гумору, з’являються два види сміху: простий — народний, буфонадний — і для аристократії — з хіхіканням, коли прикривали рота».

НАСТІЛЬНИЙ ТЕАТР

Червоні носики, які вдягнули деякі відвідувачі й сам екскурсовод, пішли від Пульчинели — персонажа комедії дель арте, який в Англії перетворився на Панча. Пульчинела мав довгий червоний ніс. Його він усюди пхав у прямому і переносному сенсах. Андрій Онищук зауважує, що спочатку Пульчинела був революціонером за характером, але потім гумористичний елемент цього образу став важливішим.

Загалом комедія дель арте набирає популярності з середини XVI століття. Театри, що показували такі вистави, прийшли на зміну блазням. Головні герої — прості люди, пажі, робітники, пара закоханих — єдині без масок, головний сюжет — життя, з усіма дурницями, бійками, сварками і висміюванням недолугих правителів. 

Кожна маска відображає особливості регіону, звідки прийшла. Так, Брігела з Бергамо розмовляє відповідним діалектом. А от що саме говорив він та інші персонажі комедії дель арте, ми навряд дізнаємося. «Дослідники кажуть, що сценарії, які дійшли до нас, — це не ті вистави, які показували. Вся сіль була в імпровізації, а сценарії робили, щоб допустили виступати», — пояснює Андрій Онищук. 

В експозиції Музею Ханенків є кілька порцелянових статуеток Майсенської мануфактури, датовані першою половиною XVIII століття, у вигляді персонажів комедії дель арте: Скарамуш, доктор Болоардо та Арлекін, що танцює. Це так звані сюрту де табль, статуетки, які ставили на стіл, щоб було легше знайти тему для розмови.

КОРОЛЬ ТАНЦЮЄ

В Музеї є також бронзовий відливок доволі урочистого пам’ятника Королю-Сонцю Людовику XIV. Він зроблений за моделлю Франсуа Жирардона, який зобразив монарха верхи. Андрій Онищук розповів, що, виявляється, сонцеликий король не завжди був таким пафосним і понад 20 років займався балетом, був прем’єром.

Екскурсовод показує на планшеті зображення Людовика XIV в образах Аполлона і Марса-воїна. Утім, незалежно від образу, придворні запевняли короля, що в танці він божественний і взагалі граційний у будь-якому русі: коли ходить, вклоняється, присідає. Але не всі були такі улесливі, англійські посли висміяли Людовика XIV, кажучи, що от їхній монарх своїх придворних не розважає, він не блазень. Після цього Король-Сонце припинив виступати публічно.

СТРАЖДАННЯ «САШКА ЧЕРЕВЦЯ»

«Золотий кабінет» є однією з найвідоміших локацій Музею Ханенків. Його стіни прикрашають шпалери з вовни, льону та шовку, виткані у Фландрії в першій половині XVIII століття. На них — детальні ілюстрації до «Дон Кіхота». Усе це увінчується розписом на стелі «Двобій Дон Кіхота з вітряками» Сальвадора Санчеса Барбудо.

«Такі інтер’єри підходять для салонів і прийомів. Усе відрізняється від того, що було в Середньовіччі: гумор стає тоншим, інтелектуальним, його треба шукати, витягувати сенси. Проте він все одно неглибокий, все добре видно на шпалерах, зроблених подібно до гобеленів, — розмірковує Андрій Онищук. — Це історія Дон Кіхота, але Іспанії ви тут не побачите, це, умовно, версальські сади. Зображення недостовірні, в традиції епохи рококо. Щоб зрозуміти гумор, треба було читати оригінал». 

Наприклад, сценка з посвятою Дон Кіхота в лицарі: це робить не монарх, а трактирник, який лупцює героя мечем по спині. Або сюжет про те, як Санчо Панса влаштовують прийом на вигаданому острові Баратарія, де його оголосили губернатором. «Як тільки паж вносить страву, чоловік з указкою з китового вуса, вчений, каже, що ця їжа шкідлива для очей, слуху тощо, і страву забирають. Якщо взяти до уваги, що Санчо Панса це — «Сашко Черевце» на український манер, тобто, поїсти він точно любив, то це знущання. А рококошні дівчата поруч хихочуть, глузують над цим», — говорить Андрій Онищук. 

До речі, з чотирьох гербів на стелі лише один є реальним — на ньому зображена червона вежа і Віфлеємська зірка, він належав родині Ханенків. Інші — такі самі «справжні», як посвячення Дон Кіхота в лицарі. Андрій Онищук зазначає, що вони створені з таких геральдичних елементів, які не поєднуються між собою. 

ЧОМУ ГЕРАКЛ ТЧЕ

У «Золотому кабінеті» є ще один кумедний сюжет, який не так просто побачити, бо він — у каміні. На його стінці є барельєф із фрагментом легенди про Геракла. Античний герой не долає чергове чудовисько, а пряде, до того ж вбраний у жіночу сукню, яка подерлася на його м’язистому тілі. За легендами, якось Аполлон не дав Гераклу очищення, а той втік зі священною дельфійською триногою. Тоді Аполлон на рік віддав Геракла в рабство лідійській цариці Омфалі, в якої той виконував жіночу роботу. «Це особливо дотепно в кімнаті з такими шпалерами, робити які дуже важко, один квадратний метр майстер ткав рік», — зауважує Андрій Онищук.  

«НЕБЛАГОРОДНИЙ» СМІХ

На екскурсії не обійшлося без сумних історій. Знаменитий твір із колекції Музею Ханенків — портрет інфанти Маргарити, створений близько 1665 року майстернею Хуана Батіста Мартінеса дель Масо. Так ось, за спогадами сучасників, її батько, іспанський король Філіп IV, усміхнувся один раз у житті. Андрій Онищук пояснює таку стриманість тим, що в ті часи треба було показувати себе благочестивим, а сміх вважався чимось вульгарним. Між тим Філіп IV заслужив репутацію деспота, за його часів Іспанія втратила велику частину територій, у королівстві спалахували численні народні повстання. Можливо, якби монарх мав веселішу вдачу, то і в його володіннях жилось би приємніше. Висновок очевидний — усміхайтеся!