Присутність війська на конкретній території — це не лише засіб оборони, а й засіб впливу. Як сказав дніпровець Юрій Фоменко: «Ефективність командування на конкретній ділянці можна визначити по тому, що про вас говорить місцеве населення». Провокації, обстріли, кров, втрати як серед військових, так і цивільних, — тло для вкрай нервової реакції простих громадян. Але місцеве населення — це той актив, який або стане вам на допомогу, або ви завжди відчуватимете холодок за спиною. І якщо військовий у будь-якому разі стає перед населенням зі зброєю, то лікар — це той, хто апріорі має допомагати.

Проблема периферії — відсутність якісної медичної допомоги. Із початком війни на сході в прилеглих до бойових дій районах лікарі майже зникли взагалі. «Можна не їсти, — говорить мешканець Попасної, — але не можна не лікуватися, коли дуже болить». Лікарі Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова з самого початку війни взяли на себе роль заповнити порожнечу на фронті щодо медичної допомоги. Зрештою, абсолютно логічним чином їхня місія вийшла за межі технічних завдань із евакуації поранених, надання першої медичної допомоги та оперативних втручань. Функція лікарів на Донбасі — ще й ідеологічна. Вони працюють з думками й душами. Думки тут здебільшого затьмарені російською пропагандою, а душі пронизала біль втрат і людської біди, яку принесла з собою війна.

Попаснянська лікарня. Уролог із Луганська, який просить не називати себе, адже навіть його родичі не знають, що він перебуває в близькості до бойових дій, дає діагноз тим, хто покликав в його місто російську навалу: «Вибачте, але це синдром жінки легкої поведінки, яка обслугувала клієнта і який їй не заплатив. Тепер для неї винуваті всі, окрім неї».

Жорстка алегорія, яка абсолютно зрозуміла луганчанину, який був свідком окупації, колаборації та, зрештою, втрати своєї оселі. Він говорить ці слова в коридорі біля свого кабінету, й попаснянці поважного віку, чуючи його слова, погоджуючись кивають. Попасна — місто, яке ще до бойових дій було одним із прикладів занедбаного пролетарського міста з букетом пострадянських хвороб. Його жителі — здебільшого населення похилого віку з відповідними «червоними» рефлексіями. Біда розгорнулася на їхніх очах. Багато хто з них пам’ятає з дитинства ще вибухи Другої світової.

ОЛЕНА ШЕРСТЮК, МЕДИК ПДМШ (ЧЕРНІГІВСЬКА ОБЛАСТЬ): «КНИЖКИ «ДНЯ» ВКРАЙ НЕОБХІДНІ БІЙЦЯМ НА ПЕРЕДОВІЙ»

«Я й не думала, що коли-небудь знову почую постріли», — говорить бабця в лікарні, яка все не дочекається, коли її провідають рідні. Вона не попаснянка, а мешканка села поблизу Попасної, очікувано апелює до радянських часів, де їй було добре, але говорить вона виключно українською мовою. І це не суржик київського метро. Це саме українська мова, притаманна селищам сходу України.

Щоб зрозуміти цих людей, треба подивитися на бабцю, яка під Слов’янськом на тлі зруйнованих будинків власноруч тягне дерев’яну колоду. Колись фотограф — луганчанин Юрій Хромушин — зробив знімок бабці з Донбасу, яка на своєму плечі несла таку ж колоду. Але знімок той зроблено до війни. Що змінилися з того часу? Ці люди були залишені як тоді, так і зараз. І лише лікар залишився в них і цілителем, і сповідальником. Колода ж залишилась на плечах старої...

ОЛЕКСАНДР КОВАЛЬЧУК, ГОЛОВНИЙ ЛІКАР ЛІКАРНІ М. ПОПАСНА,  І ІГОР БУЙВОЛ, МЕДИК ПДМШ: «ЛІКАРІ ПДМШ НАМ ДУЖЕ ДОПОМАГАЮТЬ У РОБОТІ»

Зупинятись обабіч дороги в цих районах можна, але відходити далі, ніж за метр, небезпечно. «Лєпєсткі» — так називаються невеличкі протипіхотні міни, які тут наробили багато лиха саме серед цивільного населення. Вони злітають догори, як метелик, і детонують. Бабця, яка побігла за коровою; водій, який відійшов на хвильку в кущі; дитина, яка загралася з квіточками... У кращому разі їх довозять до лікарні понівеченими, але здебільшого такі необачливі кроки для простих людей виявляються фатальними. Ще одне тло, в умовах якого існують попаснянці.

Ранок. Ми — журналісти — прокидаємося в підвалі попаснянської лікарні, де ночують лікарі ПДМШ, але вже нікого  з персоналу не бачимо. Одні виїхали на виклик, інші— в операційній. Привезли пораненого військового. Мінно-вибухова травма від розірваної гранати. Його товариш загинув. Це — те, що називається «не бойові втрати» — без безпосереднього бойового контакту. Армія чекає — в лісах, в сирих бліндажах, у старих приміщеннях старих шахт. Чекає невідомо чого — ні наказу про наступ, ні наказу про відступ. Просто утримування позицій. Їх поступово обстрілюють, хлопці гинуть чи то від мін, що прилітають регулярно, чи то від необачливої поведінки під час нудьги.

МАЛЮНКИ ВІД ДІТЕЙ — НАЙКРАЩА МОТИВАЦІЯ

«Сєпари оточили Станицю-Луганську, — говорить боєць ЗСУ, — але на мапі лінії розмежування цього не позначено. Вони зовсім близько до Новоайдара й потихеньку займають нові позиції. І, можливо, краще було б, щоб вони пішли у відкритий наступ. Сліпе ОБСЄ нічого цього не бачить, а для нас потрібен привід для наступу, бо так далі тривати не може».

Говорячи слово «сєпари», і військові, й медики давно вже не мають на увазі так званих ополченців. Термін «сєпари» прилип до російської армії, рівно як і до колаборантів, які пішли до них в «поліцаї».

«Адекватні люди знають, що ситуацію в моєму Краматорську розкачали саме росіяни, — говорить хірург загальної та невідкладної хірургії Ярослав Боярко, який у складі ПДМШ працює нині в Попасній. — Мєнти й СБУ за цим спостерігали, але вони або в союзі з ними, або просто виявляли пасивність, чекаючи, чим це все скінчиться. Закінчилось трагічно для тисяч людей. Мене війна багато чого навчила, зокрема й у професійному сенсі, адже механізм травми в бою відрізняється від травм у мирний час. Наприклад, якщо від ножової травми ми ногу обробляємо й зашиваємо, то при вогнепальному пораненні одразу рану не можна зашивати. Військові лікарі з початку війни не були готові до таких моментів. Згодом почав напрацьовуватись досвід».

«Наша армія розвалювалась, і розвалювалась військова медицина, — говорить анестезіолог із Дніпра Анастасія Ніколаєва. — Тепер якщо взяти військову медицину України та Ізраїлю, то вони нас вчать, але українські військові медики нині можуть багато чого навчити, наприклад, військових медиків Польщі. Війна — це трагедія, але й наука. Росія своєю агресією спровокувала нас на новий виток розвитку. Ми маємо скористатися цим. Ми зараз фактично воюємо за Європу. Я пішла в ПДМШ, тому що знаю: в мирному житті люди народжувались і народжуватимуться. А в час війни необхідно бути там, де існує дефіцит допомоги. Держава дає своїм лікарям учасників бойових дій, а лікарі — волонтери самі по собі. Апатія з боку держави ні до чого доброго не призводить».

«Після того, як почалася війна, в цій лікарні головний лікар, завідувач відділення і єдиний хірург залишилися в одній особі, — пояснює травматолог із Києва Сергій Федоренко. — ПДМШ прийшло на допомогу, зввісно, але проблема нагальна. Сюди приїхав лише уролог із Луганська, а інші зникли. Можу сказати, що держава нині в цьому плані більш заважає, ніж допомагає. Я вважаю, що МОЗ взагалі треба ліквідувати й створити нову, більш ефективну структуру, зокрема з урахуванням досвіду волонтерських організацій. За два роки відчувається суттєва втома, але держава мала б використати той запал, який був, щоб ці, народжені природним шляхом, схеми поставити на потік. Насправді ж волонтерські організації стали кісткою в горлі для бюрократів. МОЗ взагалі вважає, що ми — лікарі— волонтери — на передовій зовсім не потрібні. Проте ті лікарі й ті чиновники, з якими ми працюємо тут, зовсім іншої думки. Що далі від передової, від нагальних потреб і реалій ситуації, то чиновники перебувають в іншій реальності».

1 ГРУДНЯ 2013 РОКУ В КИЄВІ НА ВУЛИЦІ БАНКОВІЙ ВІДБУЛИСЯ СУТИЧКИ, В ЯКИХ БРАЛИ УЧАСТЬ НЕВІДОМІ В МАСКАХ. НА ФОТО ВИПАДКОВО ПОТРАПИВ ГЕННАДІЙ ДРУЗЕНКО, ЯКИЙ НЕ ВИПАДКОВО ОПИНИВСЯ НА МАЙДАНІ. ВІН ОРГАНІЗУВАВ ПДМШ ІМЕНІ МИКОЛИ ПИРОГОВА СПОЧАТКУ ДЛЯ ДОПОМОГИ МАЙДАНІВЦЯМ, А ЗГОДОМ І ДЛЯ ДОПОМОГИ БІЙЦЯМ НА ФРОНТІ / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Геннадій Друзенко, засновник і голова ПДМШ імені М. Пирогова у себе на сторінці в facebook:

Солдати рятують батьківщину від агресії ворога, захищаючи нас з вами. Медики рятують життя наших солдатів та піклуються про їхнє здоров'я. Піклуються добровільно, нерідко коштом власної відпустки, вкладаючи всі знання і душу у своє служіння. Отже, ці медики — герої.

У день, коли ми спілкувалися з лікарями попаснянської лікарні, яка розташована за кілька кілометрів від стану бойовиків, чулися звуки обстрілів. Лікарі ПДМШ знають, що їхня ротація може виявитись останньою, адже фактично волонтерський рух нині вщухає, а від держави вони, в кращому разі, бачать лише листи про відрядження. Хто залишиться на фронті лікарського фронту, який опоясав Луганщину впритул до лінії розмежування? Це — нагальна проблема, яку необхідно вирішувати негайно. Поки що питання державної підтримки було зрушено з місця лише в плані нагород. Президент Петро Порошенко нагородив орденами та медалями 47 медичних працівників, 12 із яких є лікарями й парамедиками Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова. Ще одному медикові ПДМШ присвоєно почесне звання «Заслужений лікар України». Останній факт обнадіює, що, можливо, офіційний Київ таки зверне увагу на цей унікальний, народжений в умовах війни феномен — волонтерський рух лікарів.