Село Кам’янка, що в Ясинуватському районі Донецької області, розташоване практично на самій передовій. До фронту — 800 метрів. Як говорять місцеві, вони «стали тимчасовим краєм... України». Далі за ними, буквально в кількох кілометрах від села, — окуповані території так званої «ДНР». Колись мальовнича Кам’янка, яка фактично є своєрідним передмістям Донецька, розквітала. До обласного центру — рукою подати. Крім того, село розташоване буквально на автомобільному шляху Н20 (сполученням Слов’янськ — Донецьк — Маріуполь), тобто, мало прекрасне транспортне сполучення, надійну інфраструктуру. Тут мешкало близько 300 людей. Багато з них працювало в Донецьку. У старих довідниках можна знайти інформацію, що саме навколо Кам’янки та її околиць було розкопано 20 курганів і виявлено 43 поховання кочівників (IX—XIII ст. н. е.). Сьогодні ж про село можна почути хіба що у зведеннях зі штабу АТО. Практично щодня тут чути потужні вибухи, частина навколишніх лісопосадок та полів — заміновані. У селі немає ні магазину, ні пошти, майже не ловить телефонний сигнал, а по телевізору можна побачити переважно російські та канали «ДНР».

Разом з волонтером Анною Домбровською журналісти «Дня» поїхали у Кам’янку, щоб подивитися, як люди живуть практично на лінії вогню. Зустрічати машину Домбровської, яка, за доброю традицією, привезла сюди хліб та газети, вийшло мало не півсела. «Велике спасибі Ані, вона нас інформує, що в світі робиться, і коли Україна думає закінчувати цю війну. А головне — волонтерка годує нас хлібом. Бо ж ми тут, як на «отшибі». Пошту нам привозять лише раз в місяць — коли видають пенсію, 6 числа. Ніяких листів, газет чи посилок ніхто сюди не доставляє. Телебачення працює, але всі канали «ДНР» та Росії. Правда, інколи вдається впіймати український канал «До Тебе», а, буває, «прострілює» «1+1», — говорить місцева пенсіонерка Віра Павлівна. Це саме її онука влітку цього року сильно поранило під час обстрілів. Більшість інтернет-видань коротко написали — «в результаті артилерійського обстрілу терористами зазнав поранення 15-річний підліток». Для Віри Павлівни, яка з пораненням онука отримала зруйнований будинок, цей випадок   — трагедія мало не всього життя: «Ми живемо у війні. Тут кожного дня стріляють. От влітку був обстріл, до нас прилетіло і розбомбило дім. Онука важко поранили. Спасибі нашим воякам. Коли малого ранило, я в сльозах побігла просто на фронт — до вояків. Кричала, благала про допомогу... Відразу допомогли, забрали в воєнний госпіталь, а потім лежав у центральній лікарні Покровська. Добре, що вижив... Вікна дому розтрощило, дах пошкодило. Влада з ремонтом не допомагала. Спасибі в адміністрації, що дали 2 тисячі гривень на лікування малого. От і все. Кожен тут розраховує лише на себе».

НАДІЯ ОЛЕКСІЇВНА: «ЛЮДИ ІЗ ЗАДОВОЛЕННЯМ ЧИТАЮТЬ УКРАЇНСЬКІ ГАЗЕТИ, ВАШ «ДЕНЬ» ЗОКРЕМА, І ГОВОРЯТЬ, ЩО ЦЕ ОДИН З ВАЖЛИВИХ ФРАГМЕНТІВ ЗВ’ЯЗКУ З УКРАЇНОЮ»

Найважче у селі — дивитися на дітей. Їх у Кам’янці дванадцять, вісім — шкільного віку. «Кажуть, що до війни звикаєш, брехня. Страшно всім. А особливо дітям. Вони тут вже давно всі перелякані. От вже кілька днів не стріляють. А тут — грім і гроза. Так наша мала від звичайного грому закотила справжню істерику — думала знову стріляють, саме по нашому будинку. Нам все одно про що там домовляються політики. Головне — хочеться миру, тиші, ми тут десятиліттями жили, працювали, дружно з усіма — хочеш собі в Росію — їдь в Росію, хочеш у Київ — їдь у Київ», — говорить місцева мешканка Надія Олексіївна. Саме вона допомагає Анні Домбровській розповсюджувати газету та хліб. Оббігає людей, говорить, коли буде волонтер. Цього разу кожному, хто прийшов, дісталося по три хлібини та дві газети «День» і «Вісті Донбасу». «Люди із задоволенням читають українські газети, ваш «День» зокрема, і говорять, що це один з важливих фрагментів зв’язку з Україною», — додає жінка.

Люди щиро спілкуються з журналістами, багато розповідають про свої проблеми, кажуть, що вже давно втомилися жити на війні, і мріють тільки про одне — щоб не стріляли. Дехто говорить, що в «ДНР» спокійніше, там принаймні відносний мир, мовляв, так родичі їхні кажуть. І тут же додають, «мир — бо Україна туди не стріляє». Люди бояться себе називати. Говорять, що, якщо Україна відступить, то в них будуть проблеми. Крім того, майже в усіх зараз живуть родичі на окупованій території, а тому — «краще нічого не критикувати».

ВАЛЕНТИНА ЯКІВНА: «ЦЕ НАШ СПІЛЬНИЙ ПІДВАЛ ДЛЯ МЕШКАНЦІВ ДВОПОВЕРХОВОГО БУДИНКУ. АЛЕ МИ ПРИЙМАЄМО ВСІХ ОДНОСЕЛЬЦІВ. ГОЛОВНЕ, ЩО ТУТ ВСЕ СЕЛО ДОКУПКИ — І ВСІМ РАЗОМ НЕ ТАК СТРАШНО»

«Коли ранили онука, то тут було багато кореспондентів. Все розпитували, цікавилися... Але ніхто нам не допоміг. Я вже ні в що не вірю. Вірю тільки волонтерам, Ані, бо вона привозить хліб і газети. Велике людське дякую. Газета гарна, хліб смачний, — знову втручається у розмову пенсіонерка Віра Павлівна. Жінка бере хліб, до сумки ховає газети, щоб дощ не намочив і чимчикує додому.

За словами селян, найбільша біда для них зараз — наближення зими і холод. «Чим опалювати будинки — уявлення не маємо. Дров немає, вугілля дороге і ніхто його сюди везти не хоче — бояться. Дров у посадках багато, але їх пиляти не можна, бо то укриття для військових. І ми ж знаємо, що посадки заміновані. Тут на кожному кроці — розтяжки. А ще, побачивши мужика в посадці, можуть розстріляти. І ваші, і їхні — побачать, що хтось в посадці шарудить — чому б не стрільнути, — говорить 80-літня пенсіонерка Валентина Яківна. Всі її родичі живуть в Донецьку. «Страшна ситуація. Ми живемо під самим Донецьком, але щоб з’їздити в місто до рідних — то цілий день, — говорить бабуся. — Раніше, до війни, автобусом 15—20 хвилин добиралась. А зараз перепустку дуже важко отримати. Писала заяву, два тижні чекала. Торбини всі перевіряють. Боже бережи, якщо ти кілограм м’яса взяла. Я бува добираюсь туди до рідних, але ненадовго, бо треба за домом дивитися. От приїхала — скло розбите. Біля нашої двоповерхівки впав снаряд. Раніше тут малина була, тепер ви її не знайдете. Я вам так скажу: тут немає такої вулиці, куди не падало. Ось тут колонка була — немає. А дорога в підвал, куди ми ховаємось, давно вже нами гарно протоптана.

Просимо, щоб пенсіонерка показала нам власноруч облаштований підвал, який виконує роль бомбосховища. «Покажу-покажу, тільки скажіть, — Валентина Яківна притихла і мало не пошепки спитала. — Мене оце не розстріляють, що я вам інтерв’ю даю? — і вже зовсім тихо уточнила: — Чи «ті», чи... якщо влада зміниться — «ті», показавши в бік Авдіївки та Донецька.

Бабуся взяла хліб і газети для себе і двох сусідів, поклала все у старий мішок, закинула за плече і несе. По дорозі до будинку прошу віддати мені мішок, мовляв, я вам допоможу додому донести. «Не треба, я сама. Це вже мій хліб», — категорично чую у відповідь.

«Прилітало востаннє — менше місяця тому. Всі ми ось тут ховалися, — це Валентина Яківна каже, заводячи нас у бомбосховище. — Це наш спільний підвал для мешканців двоповерхового будинку. Але ми приймаємо всіх односельців. Там у нас все головне є — чотири ліжка, матраци, свічка тут завжди і сірники. Тут безпечніше, ніж в будинку. Бувало — до 30 душ вміщувалось. Підвал хоч і старий, але надійний. І головне, що тут все село докупки — і всім разом не так страшно. Тут завжди є вода. Все інше, коли люди біжать, то беруть із собою».

Запитуємо, чи довго тривають вибухи під час обстрілів?

— Коли перші були прильоти, то ми тут і ночували. Боялися навіть в туалет вийти. А от зараз — останні рази — то на кілька годин ховалися, — відповідає пенсіонерка. І, подумавши, додає. — Я вам так скажу — якщо їхні стріляють, то десь 40 хвилин. Якщо йде від ваших у відповідь... о, то вже надовго, то вже дуже страшно. Буває, що Україна не відповідає. По них стріляють, а вони мовчать. Ми тоді зібралися, посиділи, поспілкувалися... і коли перестане — розходимось. Якщо ж тільки «отдача» — ще раз кажу — це надовго.

Проводжаючи нас до машини, 80-річна пенсіонерка на прощання додала: «Ми дивимось телевізор — той погодився, а той не погодився; той підписав, а той не підписав. А нам прилітає на голови вся ця їхня політика. Так у Києві і скажіть. Дай Боже, щоб це закінчилося хоч завтра. Я тільки цього в Бога молю. Але, повірте мені, я велике життя прожила, бачу, що війна закінчиться нескоро. Ми — крайній пункт на цьому боку до Донецька. Все ми бачимо, все чуємо, і все над нашими головами пролітає...».