Життя у таких невеличких містечках, як Локачі, протікає у плині історії, наче пісок між пальцями, не залишаючи сліду. Але окремі «піщинки»-факти все ж «прилипають» до сторінок літописів і хронік і часто вони є унікальними. Почнемо з того, що тут бував князь Володимир (той, що Русь хрестив), проїжджаючи великим кінним трактом до волинського міста, названого його іменем. Польські хронікери навіть назву містечка виводять від слова «лОкати», тобто годувати в дорозі коней. Чимало назв навколишніх сіл теж пов’язані з дорогою. У Коритниці подорожні, певно, міняли коням корита, в Колпитові — чистили їм копита, у Конюхах — замінювалися конюхи... Мали Локачі і свій замок, від якого залишився тільки вал і назва околиці — Підзамче, і в містечку на нічліг навіть зупинявся один із польських королів.

З давних часів західну околицю містечка називають «Селиськом». Мальовничу місцевість з усіх боків було оточено річкою. Вигідне географічне положення для поселень — чи не звідси і назва кутка? Бо хоча офіційно мiстечку понад 500 років, але учні місцевої школи знаходили тут і кістяні голки, і пряслиці, котрим уже під тисячу років. Одна з легенд, на які багаті Локачі, гласить, що в глибоку давнину у Селиську стояла церква, але з невідомих причин вона провалилася пiд землю, а на її місці утворилося дуже глибоке і важкодоступне невеличке озерце. Територія містечка і справді просто порізана підземними ходами. Недалеко Локач – три населені пункти з не менш цікавою історією. Кисилин з його протестантською  академією, однією з перших вищих шкіл на теренах сучасної  України, Затурці з  родовим гніздом В’ячеслава Липинського і Новий Загорів, місце пошанування вояків УПА,  які тут протистояли переважаючій силі фашистів.

Людина, яка вперше заїде в Локачі рейсовим автобусом, робитиме свої висновки про містечко по новій, одній із кращих на Волині автостанцій. Але далі її шлях містечком пролягатиме мимо покинутих людьми, запущених споруд... Проте стежка поміж ними виводить на центральну вулицю, яка носить ім’я Миру, і якщо ви потрапите у Локачі тієї пори, коли зацвітуть перші квіти, будете приємно вражені: Локачі мають ту особливість серед волинських райцентрів, що тут чорнобривцями засаджують всю центральну вулицю. А  це ті квіти, які радуватимуть око аж до пізньої осені, надаючи містечку власного шарму. Біля приміщення селищної ради на тій же вулиці Миру з нагоди 500-річного ювілею Локач  викарбувані поетичні рядки Валентини Штинько, письменниці і журналіста, яка тут народилася, стала почесним громадянином селища.  Нещодавно таким же поважним званням локачани вшанували і головного редактора всеукраїнської газети «День» Ларису Івшину (Жаловагу).

Цікаву історію має місцева Свято-Миколаївська церква, споруджена на Вуймі  Локацькій  (колись село, згодом – район Локач). Їй  понад сто років,вона пережила дві світові війни, у її стінах і досі є осколки снарядів та бомб. Тут ніколи не переривалася служба Божа і є старі образи, до яких молилося не одне покоління локачан та мешканців навколишніх сіл.

Загалом, не зважаючи на те, що  тут, як і скрізь, вистачає і старих хатинок зі старими ж  господарями, Локачі не справляють  враження депресивного населеного пункту. Вони тихі, затишні і  милі своєю простотою та провінційністю. Люди живуть у розміреному ритмі, у місцевій гімназії навчають дітей так, що вони стають переможцями  різних  конкурсів, турнірів і олімпіад. І  хоча більшість  молодих локачан  виїжджає «у світи», ті, що залишаються, дають собі раду,  зберігаючи містечку його привабливість і неповторність.