Графік, ілюстратор, автор самвидавів та відеоробіт Олег ГРИЩЕНКО цього разу виступає в ролі куратора. У проекті «Метахроніки», що можна побачити в арт-центрі Павла Гудімова «Я Галерея», представлені роботи Гамлета Зіньківського, Алевтини Кахідзе, Павла Макова та Євгена Равського. Як пояснює куратор, вибрані твори унаочнюють основні принципи роботи художників з хроніками та їхнє тлумачення. Головна мета презентації — дослідження методів роботи з конкретним місцем, явищем, подією.

До речі, сам Олег торік представляв у цьому ж просторі свою «Книгу художника» — проект, центральним об’єктом якого був щоденник митця з нотатками, розмірковуваннями, замальовками.

ХРОНІКА, ЯКА ТВОРИТЬ МІФ

«По суті, ця виставка є частиною мого дослідження, бо зараз я готую наукову роботу про книгу художника в Україні. Тож це якраз те, про що я пишу, тільки тут я трохи звузив тему в концептуальному плані, бо це проект про художників, які працюють з певними локаціями, створюють авторські хроніки, можливо, міфотворчі — про місця, де вони живуть», — розповідає Олег Грищенко.

Метахроніками куратор проекту називає мистецькі об’єкти, які мають показати широту художніх вимірів сучасності, метафори реальності. Їхнє матеріальне втілення — книжки художника, щоденники, самвидавні матеріали. Як зазначає Олег у кураторському тексті до виставки, такі формати найбільше відповідають головній меті твору, а саме — апропріації реальності, можливості показати її такою, як прагне художник, і покликані ці мистецькі хроніки не розмірковувати про минуле, а впливати на майбутнє.

МИСТЕЦТВО В ДОБУ НЕПЕВНОСТІ

«Художники навмисно обирають такі медіа, як книжки, мапи, якісь архіви, щоб увійти в нішу «дорослих» документів — не зовсім мистецтва, певної культурної спадщини, — додає Олег. — Художній жест із заходом у таку серйозну інформативну сферу робиться для того, щоб більше вплинути на ці історичні хроніки, хоча вони можуть бути вигадані, художні або не зовсім художні, радше чуттєві, як представлена тут книжка Гамлета Зіньківського «В очікуванні Війни», над якою він працював 2014 року».

Як сам Гамлет пише у вступі до згаданої книжки, коли в новинах оголосили, що за 40 кілометрів від Харкова стоять десятки тисяч озброєних російських солдатів, він «не зміг думати про план відступу чи оборони», натомість почав перебирати старі речі, викидаючи непотріб, і наштовхнувся на валізу анонімних фотографій, які назвав «Цікаве». «Дивлячись на них, я зрозумів, що без мене це — просто сміття часу, — веде Гамлет Зіньківський далі. — Я замість метушливого неспокою зайнявся створенням колажів, припускаючи, що цей ящик доведеться закопати десь на подвір’ї».

«НАТОПТАТИ» СВОЄ МІСЦЕ

Взагалі про те, як і навіщо художники створюють власні реальності в конкретних локаціях, можна почути у фільмі, який Олег Грищенко підготував до виставки і який транслюється в одному із залів «Я Галереї».

Наприклад, щодо творення власної реальності Павло Маков у контексті 1991 року і початку роботи над графічними серіями із книжки «Utopia. Хроніки 1992—2005» зазначив у розмові з Олегом: «З’явилася необхідність пояснити собі, де ми опинилися, а ми опинилися фактично в новій країні... Загалом, ми опинилися в якомусь новому світі, і світ був дуже важкий з багатьох поглядів... І я вирішив собі, що це місце — не місто, а місце, де я живу, де я себе знайшов, що треба його «натоптати», «натоптати», щоб тут було приємно жити...»

Між іншим, Олег Грищенко зауважив, що зараз майже не залишилось у вільному доступі поліграфічного видання «Utopia», і в експозиції представлений робочий макет, який автор сам склеював гармошкою, щоб показувати майбутнім видавцям.

«ЯКЩО НЕМАЄ ГЕРОЇВ, ЇХ ТРЕБА СТВОРИТИ ШТУЧНО»

Євген Равський «заселяє» Львів 1990-х власними героями, яких можна побачити у графічній новелі «In via veritas». Вона створювалася з 1995-го до 2000 року, і в проекті «Метахроніки» її вперше можна побачити публічно.

У згаданому фільмі Олега Грищенка художник пояснює: «...я був переконаний: якщо немає героїв, їх треба створити штучно, так за прикладом, як це робила Європа, яка створювала міфи, на прикладі яких виростали покоління. Байкери з’явилися для того, щоб привабливо розказати історію подорожей...»

«ЯК ЗУПИНИТИ ВІЙНУ В САДУ»

В експозиції представлені кілька проектів Алевтини Кахідзе, які стосуються рідної для художниці Жданівки Донецької області, що нині окупована «ДНР», і Музичів — села неподалік від Києва, де Алевтина живе й працює. Якщо відійти від географічних координат, можна побачити історію, що закільцьовується. У фільмі Алевтина розповідає Олегові Грищенку, що дуже хотіла поїхати із маленької Жданівки, що їй вдалося: навчалася в Києві, потім у Нідерландах, де почала повертатися до рідного міста подумки. Зрозумівши, що не існує книжки про Жданівку, художниця її написала. Потім Алевтина повернулась до Києва, а звідти переїхала в Музичі.

«Мені байдуже, що це село — я можу створити з нього що завгодно... — стверджує Алевтина. — Можливо, це могло б статися й у Жданівці, але ми про це вже ніколи не дізнаємось».

Історії про Музичі зазвичай пов’язані із садом. Наприклад, обкладинки для ненаписаних книжок: «Як зупинити війну в саду», «Подолання відчуження. Бур’яни», «Ставлення до щириці має змінитися», «Рослини не вбивають» (цікаво, що цю фразу можна тлумачити подвійно: і як те, що рослини не вчиняють вбивств, і як те, що рослини не варто знищувати).

«Я говорю про автономний сад, коли людина менше втручається в життя рослин, — каже Алевтина Кахідзе. — Якби ви бачили деякі сади моїх сусідів у Музичах чи в Донецькій області — там усе стерильно. Там — усе вбити, все виполоти, жодної травинки, як вони говорять... Якось людина не замислюється про те, що рослини — одухотворені істоти, — вважалося, що вони існують для людей, що нібито все існує для людей, — а це настільки егоцентрична позиція».

ЗМІНЮЮЧИ ІДЕЮ ПРО ЖИТТЯ

Насправді в експозиції зібрані доволі інтимні проекти — це не про Харків, Львів, Жданівку чи Музичі, а про особисті світи конкретної людини. З часом ці книжки можуть перетворитися на «класичний» дослідницький матеріал для мистецтвознавців, але як щодо людської історії?

На думку Олега Грищенка, будь-хто може створювати історії про місце, в якому живе, і з таких хронік уже вибудовується «правдива» історія. Так, можливо, в ній буде мало фактажу, проте щирості — вдосталь. Будьмо чесними: навіть із найсерйозніших документів неможливо «виполоти» всі емоції, а, скажімо, особистий щоденник може передавати час і місце краще, ніж дати й числа.

Як хроніки, що їх створює художник, можуть вплинути на реальність? «Не знаю. Може, мої обкладинки неіснуючих книжок стануть книжками? Це ж можна перевірити через час, — розмірковує Алевтина Кахідзе. — Це питання про те, наскільки мистецтво може вплинути на життя. Воно не змінює життя, воно змінює ідею про життя, на мою думку».

Вивчати «Метахроніки» в «Я Галереї» можна до 17 грудня.