Показ, що його представили в Національному музеї ім. Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20), — великий і різноманітний. У п’яти залах — зразки того, що Михайло Демцю створив від 1989 року. Але найперше, що вирізняє творчість Демцю, — чистий і відкритий колір.

ЛЬВІВ, КИЇВ, БЕЛЬГІЯ, НІМЕЧЧИНА, ФРАНЦІЯ...

«Насамперед маю сказати про те, що малярство має дуже великі градації не лише у виражальних формах, в течіях, а й у способі використання кольору, — тлумачить «Дню» доктор мистецтвознавства Орест ГОЛУБЕЦЬ. —  Малярство може бути в цілковитій ахроматичності (безбарвності. — Т.К.), а може бути малярство, яке йде до відкритості кольору. І якраз Демцю є одним із тих, які продовжують тенденції крайнього експресіонізму початку ХХ століття, хто працює з кольором надзвичайно агресивним, надзвичайно відкритим і надзвичайно динамічним. Комусь може видатися, що це дуже просто — взяти відкриті кольори і наносити їх на полотно. В більшості творів Демцю досягає кольорової гармонії й особливого ефекту. Він художник дуже експресивний, дуже динамічний і дуже гарно вписується у творчу мозаїку талантів нашого львівського мистецького середовища». 

Взагалі про Демцю кажуть як про легкого художника. Попри те, що здебільшого створює свої полотна грубими мазками, не пензлем — мастихіном (шпателем. — Т.К.). Його «грубі» картини і ніжні акварельки пронизані теплом і позитивом. Та він і сам такий — яскравий і позитивний. І з дуже чітким усвідомленням українства, що дорівнює таланту і високому відчуттю власної гідності.

Михайлові Демцю 67 років. Родом з-під Самбора, що на Львівщині. Закінчив училище імені Івана Труша, і, розповідає, добре, що в академії (тоді — Інституті декоративного і прикладного мистецтва) не вчився: «Бачив, як дехто там потрапляв під вплив». Згадує добрим словом викладачів Тараса Драгана і Миколу Бурдуна, які навчили малювати, не нав’язуючи свого стилю і думки.

Тепер його ім’я відоме і в Україні, і за її межами. Виставкова діяльність Демцю дуже насичена. Львів, Київ, Бельгія, Німеччина, Франція... Його неодноразово запрошували розписувати порцеляну в Німеччину на фабрику «Rosenthal». Роботи Михайла Демцю можна оглянути в музеї цього всесвітньо відомого підприємства, де вони виставлені на почесному місці між творами митців світової слави Енді Воргола та Сальвадора Далі...

«ДЕМЦЮ ЛЮБИТЬ ЖИТТЯ. І ДЕМЦЮ — ДУЖЕ ПРАЦЬОВИТИЙ»

«У не найкращий, у не найвеселіший час, який ми маємо зараз через пандемію коронавірусу, той, хто прийде до нас на виставку Демцю, зрозуміє, що таке життя, що в нашому житті є доброго і, головне, що життя триває. Попри всі перипетії, що ми їх маємо сьогодні — пов’язані і з карантином, і з політикою, і з виборами, — говорить директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор КОЖАН. — Демцю любить життя. І Демцю — дуже працьовитий. І взагалі я вважаю, що теперішня виставка — найкраща з усіх тих, що ми їх маємо нині у Львові. Цей показ — дуже різноманітний. У ньому представлено багато речей, яких ще ніхто не бачив на широкий загал. Представлена, приміром, робота Демцю 1989 року, яку він викупив у приватного колекціонера за великі гроші, і вона створює певну ретроспективу творчості Демцю на цій виставці. Є у показі й вази з його розписами. Вперше виставляється у Львові й акварель Михайла — ця акварель дуже цікава, дуже гарна. Є і його дуже цікава порцеляна з фабрики «Rosenthal».

«ГЕНЕТИКА ЙОГО ЖИВОПИСУ, НЕЗАЛЕЖНО ВІД ТЕМИ, ЗАЛИШАЄТЬСЯ УКРАЇНСЬКОЮ»

«Митець багато подорожує світом, але основні свої роботи створює і залишає тут, на рідній йому Україні», — говорять організатори виставки. Я ж, перебуваючи на виставці Демцю, не можу не згадати оцінки його творчості світлої пам’яті мистецтвознавця Наталії Космолінської. А говорила вона про художника так: «Сьогодні важко уявити, що художник починав свій мистецький шлях із делікатної техніки акварелі. Вітальна сила Демцю така потужна, що бурхливі емоції його живопису буквально «переливаються» за рами. У в’язкому мареві його пейзажів вода набуває консистенції розплавленого металу, а густе сонце сплавляється із м’якою, як тепле масло, землею в суцільну розпечену субстанцію. Одним із «батьків» цього «протуберанцевого» колориту Михайла Демцю є, без сумніву, мистецтво його рідної Гуцульщини. Різнобарв’я мальованих на склі ікон, пишно розписні глечики та кахлі, різьблене кухонне начиння, щедро прикрашений вишивкою одяг і вицяцькована зброя... — усе це буяння етнографії й демонології гуцульського світу надихнули не одне покоління митців на творчість: Лесю Українку — на «Лісову пісню», Михайла Коцюбинського — на «Тіні забутих предків», а великого мольфара кінематографа ХХ століття Сергія Параджанова — на їх шедевральну екранізацію. Проте Михайлові Демцю строкатої гуцульської спадщини виявилося замало, то ж він додав до неї ще й щедро сонячної, соковито виногронної фактури закарпатської школи. Результат виявився настільки феноменальним, що художника помітили не тільки на Батьківщині, а й у пересиченій епатажними експериментами Європі. І хоча національна тематика вже не домінує у творчості художника, генетика його живопису, незалежно від теми, залишається українською — щедрою на емоції, колір і буяння буття».

Оглянути творчий доробок Михайла Демцю за понад три десятиліття, насолодитися чистими і відкритими кольорами в акварелях, фактурних полотнах і в кераміці, відчути щедроти емоцій Майстра і буяння буття встигнуть всі охочі — показ у Національному музеї ім. Андрея Шептицького чинний до 6 грудня.