Дискусія щодо того, чи правильним є підхід «мистецтво для мистецтва», має давнє коріння. Чи потрібно творчості реагувати на те, що відбувається навколо? Чи воно може існувати у своєму світі, «вежі зі слонової кістки», де немає потреби зважати на події, що відбуваються там, у реальності? Борис Лур’є — один з тих, хто не бачив мистецтва окремо від життя. У роки по Другій світовій він не розумів, як можна після всіх жахіть і людських трагедій, які сталися, гострих тогочасних суспільних проблем творити поп-арт та абстрактне мистецтво, що зрозуміле лише для невеликої групи обраних.

Разом з однодумцями він заснував рух NO!art. Як зазначає журналіст, автор кількох книжок Маттіас РАЙХЕЛЬТ, представники NO!art позиціонували себе як протилежність мистецтву, спрямованому на ринок, атакували лицемірну інтелігенцію, капіталістичну культуру, споживацьке суспільство. Вони порушували табуйовані теми, зокрема жахіття нацистів, ядерне бомбардування США Японії, новий колоніалізм та інші. І «шокували в такий спосіб самовдоволене споживацьке суспільство», як зазначають знавці мистецтва.

Побачити результати цієї боротьби наживо, коли «мистецький твір зустрічає соціально-культурну дію, без маніпуляцій» (одна з ключових ідей NO!art), тепер можуть і українці. Нещодавно в мистецькому центрі «Шоколадний будинок» відкрилася дебютна для нашої країни виставка Бориса Лур’є «Змінена людина».

«ШОКОВА ТЕРАПІЯ» ДЛЯ НАБЛИЖЕННЯ ДО ГУМАНІСТИЧНИХ ЦІННОСТЕЙ

«Виставка є справжньою квінтесенцією мистецького руху NO!art, започаткованого 1959 року. Справді, це для нас, напевно, шокова терапія і щеплення проти безпам’ятства, щоб ми пам’ятали про те, що відбувалося з нашим народом, попередніми поколіннями на українських теренах, аби це більше ніколи не повторювалося. Справа, започаткована ще наприкінці 1950-х, продовжується і досі. По-перше, завдяки Мистецькому фонду Бориса Лур’є. А також завдяки творчості нових сучасних американських та німецьких художників, яким до душі ця естетична і соціокультурна платформа, — зазначають організатори виставки. — «Змінена людина» дає нам змогу зануритися в цю абсурдну, хаотичну картину світу, яку нам показує Борис Лур’є. Маємо надію, що ми відчуємо справжній катарсис, очищення і, можливо, наблизимося до тих гуманістичних цінностей, якими мислив художник».

ЖИТТЯ ДОСТОЙНЕ ГОЛЛІВУДСЬКОГО ФІЛЬМУ

Щоб зрозуміти цю виставку глибше, усвідомити, чому протест Бориса Лур’є був таким надзвичайно потужним, потрібно дещо знати з його біографії. За словами письменниці, художниці Юлії КІСІНОЇ, яка працює в мистецькому фонді Лур’є, його життя достойне голлівудського фільму.

Борис Лур’є народився 1924 року в Ленінграді в родині підприємця. За рік по тому сім’я переїхала до незалежної Латвії. У цій країні досі бережуть пам’ять про художника. Зокрема, заступник посла Латвійської Республіки в Україні Ірена ПУТНИНЯ, яка була присутня на відкритті виставки, зазначила, що в січні найбільш престижний виставковий зал у Ризі приймав виставку Бориса Лур’є, яка відбулася з неймовірним резонансом. «Я думаю, що NO!art зараз важливий для всіх нас. На долю кожного покоління отримує своє випробування. Важливо, що через гасла «ні» компромісу, матеріалізму» мистецтво звертається, кричить до нас», — зазначила Ірена Путниня.

То був, напевно, один із найкращих періодів життя Бориса Лур’є. Уже в 16 років він добре заробляв на малюванні ілюстрацій (як він згадує в одному зі своїх інтерв’ю), здобув блискучу шкільну освіту — знав німецьку, латиську, російську, англійську мови.

«ЖИТТЯ ТРИВАЄ» Й ПІСЛЯ ЧОТИРЬОХ КОНЦТАБОРІВ

Але от університетами художника виявились чотири концтабори, в яких він перебував за часів німецької окупації. Та нелюдські умови й виснажлива праця — ніщо, порівняно з тим, що тоді Борис Лур’є втратив практично всю жіночу частину своєї сім’ї — бабусю, маму, сестру, а також кохану дівчину.

Дивним чином у житті художника поєдналися трагедії й дива. Щодо останніх, то складно по-іншому назвати ситуацію, яка сталася з Борисом Лур’є уже під кінець війни. «Підійшли американці, й табір розбігався. Борис загубив батька, ховається в руїнах, спить майже під відкритим небом. Він дивом уникає смерті й розуміє, що йому нікуди діватися. Тоді він повернувся у концтабір, лягає спати, — розповідає Юлії Кісіна. — Раптом перед ним десь у кінці бараку з’являється людина в костюмі й капелюсі, підходить до Бориса, і той пізнає свого батька. Тато каже: «Борисе, швидко підіймайся, знімай піжаму — надягай костюм. Життя продовжується». Це реальний епізод, який дав Борису надію».

МИСТЕЦЬКІ ПРОВОКАЦІЇ У СВІТІ, ДЕ РЕПОРТАЖІ ПРО ЖАХІТТЯ НІМЦІВ МОЖУТЬ СУСІДИТИ З РЕКЛАМОЮ КОСМЕТИКИ Й ТЕКСТИЛЮ

Здавалось би, що після таких життєвих перипетій творити неможливо. Утім, усе вийшло якраз навпаки. Його власний біль дав змогу зрозуміти біль інших груп суспільства — як американського (він переїхав у США невдовзі після завершення війни), так й інших країн. І він не просто рефлексував щодо того, що відбувається, а закликав діяти, що якраз і є основним меседжем руху NO!art.

Щоправда, варто погодитися із враженням Юлії Кісіної, що багатьом ця виставка може видатися провокативною. Зокрема, дискусійним є зіставлення Голокосту й порнографії. І йдеться не лише про експлуатацію людей, жіночого тіла (хоч і цей аспект важливий, оскільки художник був феміністом і протестував проти такої об’єктивації жінки). Маттіас Райхельт вказує на ще один важливий аспект, необхідний для розуміння задуму художника, — контекст. На його думку, твори Бориса Лур’є — це й ілюстрація того, що ми маємо в суспільстві споживання і законах капіталістичного світу. Зокрема, коли репортажі про жахіття німців можуть сусідити з рекламою косметики й текстилю. Ідеться, як зауважує Маттіас Райхельт, про випадок, коли американці вперше в журналах Life та Vogue побачили новини щодо звірств нацистів.

«У ТВОРЧОСТІ ОДНОГО ХУДОЖНИКА ПРИСУТНІ ПРАКТИЧНО ВСІ НАПРЯМИ»

Директор Інституту проблем сучасного мистецтва Віктор СИДОРЕНКО так прокоментував творчість художника: «Лур’є дуже актуальний. Це майстер 1960-х років, післявоєнного покоління, про яке кажуть, що це художники «часу страху». Це був період страху й безвиході. Лур’є, з одного боку, дадаїстським жестом заперечує, нігілює зображення. З іншого боку, кожне зображення дуже конкретне. Наприклад, якщо говорити про картину, яку обрано як візитівку виставки, то на ній зображено Генрі Кебота Лоджа-молодшого, посла США у В’єтнамі в час, коли тривала в’єтнамська війна. Лур’є пройшов чотири концтабори, тому для нього людина, яка має хоч якийсь стосунок до війни, потребує стирання. Водночас він залишав деякі моменти, які допомагають нам вгадувати смисл. І це те, що казав Кобо Абе: найстрашніший із привидів — той, який трішечки змінений. Тобто все є, але чогось немає».

Водночас, як зазначає Віктор Сидоренко, «якщо ми подивимося виставку, то побачимо, що роботи Бориса Лур’є увібрали в себе практично всі ті напрями, які були в той період у сучасному мистецтві. І це для мене було дуже цікаво, що людина, яка заперечує ринок, все одно була в контексті всіх цих новинок. Тому можна загалом говорити про історію мистецтва післявоєнного покоління. Тут у творчості одного художника присутні практично всі напрями».

«СМІЛИВІСТЬ — СЕКРЕТНИЙ ІНГРЕДІЄНТ БУДЬ-ЯКОГО МИСТЕЦТВА»

«Сміливість — секретний інгредієнт будь-якого мистецтва», — писав Борис Лур’є. Його нонконформістська творчість доводить, що для нього це були не просто слова. Він був реалістом і тверезо оцінював ситуацію. Як розповідав художник в одному з інтерв’ю: «У світі мистецтва домінує не демократія... Це дуже закритий клуб». Тому повстати проти панівної думки заради наближення мистецтва до реального життя стає ще складнішим завданням. Утім, таки можливим, як доводить виставка «Змінена людина».