«42 роки я займаюсь фотографією і 31 рік працюю фоторепортером у газеті. Вперше потрапив на війну 12 квітня 1992 року в Придністров’ї. В одному німецькому агентстві попросили з’їздити туди, я зробив це і потім почав так працювати», - розповідає Олександр Клименко на відкритті своєї виставки «З фронтового альбому» у Національному музеї історії України у Другій світовій війні. Репортер, давній співробітник газети «Голос України», знімав війну у різних країнах світу: колишній Югославії, Лівані, Кувейті, Сьєрра-Леоне, Ліберії, Кот-д’Івуарі, Південному Судані і Демократичній Республіці Конго. Десятою у цьому переліку стала рідна Україна.

«У 2014 році я був поранений на вулиці Грушевського і в душі дуже не хотів погоджуватися з тим, що вже відбігався, - продовжує Олександр. – У мою країну прийшла війна – від загарбника Росії. Звісно, я почав її знімати. Є таке визначення – «військовий журналіст», яке мені не дуже подобається. Але доля змусила нас із колегами стати саме такими журналістами. Отже, це наша війна, і нікуди ми не можемо від неї дітись і сховатись. Наші фотографії, телерепортажі, нариси – те, що залишається в історії».

Читачам «Дня» добре відомі світлини Олександра Клименка. Зокрема, у 2015 році він отримав  на нашому фотоконкурсі Приз Призів «Золотий «День» за роботу «Союзник». Цього року великий резонанс викликали фотографії Олександра, на яких – український підпільник Володимир Жемчугов робить перші кроки на волі після майже року полону в «ЛНР». До речі, на відкриття виставки прийшли герої світлин Олександра: і Володимир Жемчугов, і десантник Едуард Мальований, який через кулю снайпера втратив око. Фоторепортер каже, що підтримує зв’язки з тими, кого знімає на сході, і зараз майже всі герої робіт – на фронті.

Загалом в експозиції представлено 45 фотографій із десятків тисяч, які Олександр зробив на Донбасі. Більше їх – у його книзі «Фронтовий альбом», виданій торік. До речі, світлини на виставці супроводжуються короткими авторськими текстами – тож глядач може дізнатись про героїв знімків, де та як вони робились, краще зрозуміти реалії війни.

Міністр культури Євген Нищук називає Олександра Клименка «побратимом», адже вони разом, на Майдані Незалежності, переживали події Революції Гідності. «Ми хотіли б просити Олександра після завершення цієї виставки представити її у Міністерстві культури. Адже на зустрічі до нас приходить багато послів, міжнародних делегацій, чиновників. Вони мають вдивлятися у це – у правду того, з чим зіткнулась Україна, - додає міністр. – Хлопці на цих фотографіях ціною свого життя відстоюють мир не лише в Україні, а й у всій Європі. Ці світлини мають донести їх біль і реальність. І ми маємо тримати градус уваги до них. Ці знімки не просто фіксують життя для нас теперішніх і прийдешніх – Олександр дивовижним чином поєднує конкретні реалії з великою філософією».

Сам Олександр Клименко говорить: «На відкритті виставки присутня моя мама, Поліна Григорівна, якій 80 років. Вона розповідала мені про Другу світову війну, про те, як бомбили німці, про те, як бути п’ятирічною дитиною в окупації, як прийшли визволителі й інколи вони здавались страшнішими за окупантів. Ще тут є мій син Володимир, якому 17 років і який теж вже відчув війну. Отже, це наша війна. І ми переможемо».