Коли «День» завітав до Андріївської церкви, реставратори ще здійснювали останні штрихи в оздобленні іконостасу. «Під час роботи мене сповнює відчуття духовності. Ти заходиш у церкву й зовсім по-іншому себе відчуваєш», — розповів художник-реставратор Михайло КОРТИКОВ. Зовсім скоро кияни й гості столиці зможуть побачити інтер’єр Андріївської церкви на власні очі й, сподіваємося, пережити ті ж відчуття, що й Михайло Георгійович (відкриття Андріївської церкви відбудеться 12 грудня онлайн).

Реставрація храму стала мистецьким процесом з елементами детективу. Чому саме цього жанру, бо виявилося, що в 1930-ті та 1950-ті роки третину ікон іконостасу було переставлено. Як науковці відшуковували первісне розташування ікон? Якими були виклики реставрації? Та чому Андріївська церква не має хорів і дзвіниці, зате тут є кафедра для проповіді? Про це й не тільки поспілкувалися зі старшим науковим співробітником Національного заповідника «Софія Київська» Ліною ЯНЧЕНКО.

ОНОВЛЕННЯ ВІД ФУНДАМЕНТУ ДО ІНТЕР’ЄРУ

Нинішня реставрація — не перша в історії Андріївської церкви. Але за масштабами — унікальна. Раніше ремонтні роботи здійснювалися фрагментарно — рятували лише аварійні ділянки, і здебільшого так, як дозволяли ресурси, зазвичай обмежені. «Не було ні матеріалів, ні фінансів. Усе мало вкладатися в терміни, була ціла гонитва. Та й умови для роботи були дуже погані», — розповідає Михайло Кортиков про реставрацію Андріївської церкви ще в 1990-х роках, у якій брав участь. Роботу над нинішньою коментує так: «Такої реставрації ще не було».

Бо й справді в історії Андріївської церкви це перша комплексна ґрунтовна реставрація, яка охопила абсолютно все: від фундаментів й екстер’єру до інтер’єру. Розпочалася вона в 2009 році й відбувалася у три етапи, з перервами. Зокрема, з інтер’єром почали працювати в жовтні 2016 року, відтоді тривала найбільш складна та кропітка праця. Кожне рішення приймалося не самостійно, а узгоджувалося науково-реставраційною радою.

Очолив науково-реставраційну майстерню Анатолій Остапчук. І за його рекомендаціями до робіт в Андріївській церкві долучили художників-реставраторів, які працювали тут у 1980-х, 1990-х роках, тож мають необхідний досвід. «На сьогодні таких реставраторів дуже мало в Україні (власне, про зникнення школи реставраторів експерти нарікають уже не перший рік, скоро наші пам’ятки не буде кому рятувати. — Ред.). Тому ми пишаємося, що вони тут є, працюють з нами, діляться своїм досвідом з новим поколінням, — розповідає Ліна Янченко. — Вони реставрують і в Києво-Печерській Лаврі, й інші пам’ятки України. Це справжні герої нашого часу, які рятують безцінну національну спадщину».

ЯК ПЛАНУВАВ РАСТРЕЛЛІ

Цього разу фахівці працювали без обмежень — мали усе, що треба для виконання якісної роботи. Показовою стала історія пошуку тону фарби стін. Виявилося, що в деяких місцях тринадцять, а то й п’ятнадцять нашарувань фарби різних часів. Коли віднайшли фрагменти оригінального кольору стін, то підібрати подібний тон виявилося неймовірним завданням, адже палітра й пігменти нині зовсім інші. Тож радилися з німецькими фахівцями і все ж відшукали той тон, який свого часу задумував Растреллі — матовий, глибокий, сірий з легкою блакиттю.

Аби результати реставрації зберегти на тривалий час, у церкві встановлено датчики — для підтримки потрібного рівня вологості й температури. А коли погодні умови несприятливі — церква зачиняється. Різке коливання температури може завдати значної шкоди іконам, адже це живопис олійними фарбами, здійснений не на дошках, а на тонкому полотні, що робить їх надзвичайно вразливими. Убезпечити їх — головне завдання.

Через це зараз звучать пропозиції, аби прихожани не ставили в Андріївській церкві свічки. Через величезну кількість відвідувачів це впливає на температуру в храмі, не кажучи вже про кіптяву. «Ми дуже раді, що в нас є успішний діалог зі Ставропігією Вселенського Патріархату, яка також не бачить тут свічок, бо для них у церкві головне — молитва», — розповідає Ліна Янченко. Якщо цього не зробити, то скоро церква може знову повернутися до попереднього стану, попри кропітку працю реставраторів і диво, завдяки якому церкві вдалося зберегти оригінальний інтер’єр, попри революції та дві світові війни. До того ж, віряни матимуть змогу поставити свічку в «нижній церкві» храму, де також проводять богослужіння.

ПЛУТАНИНА З ІКОНОСТАСОМ

Реставрація стала також приводом для детальнішого вивчення історії церкви та з’ясування аспектів, на які раніше увагу звертали, але не проводили окремих досліджень. Детективна історія розгорнулася через особливості розташування ікон в іконостасі храму. Як розповідає Ліна Янченко: «Іконостас Андріївської церкви є яскравим представником високих іконостасів середини XVII-XVIII століття, коли церковна історія, новозавітна, представлена в іконах у різних ярусах. Раніше багато сюжетів розписувалися на стінах та склепінні. У бароко все не так. Усі ці сюжети зі стін, склепінь переходять на високий іконостас, а простір навколо звільняється. Тому концепція була такою — людина мала прийти й зосередитися на молитві, щоб її нічого не відволікало. Іконостас ще називають Біблією для неписемних. Хто не вмів читати — на зображеннях розумів усю історію. Нижня частина — це так названий намісний ряд, де представлені великі ікони найшанованіших святих. А далі йде ряд церковних свят. І коли ми починали працювати на початку 2000-х, то не могли зрозуміти, чому свята йдуть не за порядком церковного календаря, не за хронологією подій Євангельської історії».

У різних довідниках відповідь була така, що ніби епоха Бароко, і в живописі, і в іконописі, була більш розкутою. Тож і таке розташування ікон — вияв свободи творчості, трактування. Це пояснення працівникам здалося неправдоподібним, оскільки, вивчаючи інші іконостаси Растреллі, вони такої плутанини не бачили. Коли почалася реставрація, то давні архівні реставраційні звіти було вивчено з особливою прискіпливістю. Завдяки вивченим фотофіксаціям стало зрозуміло, що насправді ікони розташовувалися інакше. Зокрема, у журналі «Мир искусства» було опубліковано фото Андріївської церкви 1903 року Стефана Кульженка. У цьому ж журналі вийшло також дві статті про храм з додатками — дванадцятьма світлинами. На початку ХХ ст. ці ікони ще були в посріблених окладах, і саме їхня форма (яка у верхній частині повторювала силует святих) уможливила визначення того розташування ікон, яке було в первісному задумі Растреллі.

Вважається, що ікони змінювали місцями не всі одразу, а в кілька етапів у 1930-х, 1950-х роках. З усієї кількості ікон (а їх 39), на своїх місцях була рівно третина. І з того часу, коли Андріївська церква стала музеєм, такий переплутаний порядок був закріплений в інвентаризаційних списках, адже прийняли те, що було. Тож ця плутанина тривала вже понад 50 років. Тож тепер кияни вперше зможуть побачити іконостас задуму Растреллі з канонічним розташуванням ікон.

ЄДИНИЙ ІНТЕР’ЄР ПАЛАЦОВОЇ ЦЕРКВИ

Та не лише цим цінна та унікальна для нас Андріївська церква. Недаремно ж її номінували на включення до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. До речі, на той час реставрація була лише у планах.

Відомо, що Франческо Бартоломео Растреллі спорудив дуже багато, а ще більше спроєктував. Утім, з його архітектурної спадщини практично не збереглося оригінальних інтер’єрів. Щось було перебудовано, щось було втрачено під час Другої світової війни. Оригінал зберігся тільки в Андріївській церкві. Це єдиний збережений у світі інтер’єр палацової церкви авторства Растреллі.

Має ця церква і кілька унікальних особливостей, що зумовлені її статусом — палацова церква. По-перше, у ній немає хорів (відкрита верхня галерея всередині православної церкви, що розташовувалася над її західною частиною, іноді над боковими нефами, яка спочатку призначалася для вищих верств суспільства, пізніше — музикантів і півчих). Справа в тому, що Андріївська церква будувалася як частина літньої імператорської резиденції. Розраховувалося, що члени родини приїздитимуть на відпочинок до Києва і лише на свята приходитимуть у палацову церкву на богослужіння. Тому тут не було постійного штату, хоча за потреби приходив найкращий хор Києва.

Оскільки церква не була розрахована на щоденні богослужіння, тому не має і дзвіниці. Щоправда, цю деталь, як показав випадок, що трапився 1912 року, знали навіть не всі кияни. 1 квітня 1912 року київська вечірня газета «Последние новости» написала: «Вчера со страшным грохотом рухнула колокольня Андреевской церкви. Обломками кирпича завалило всю улицу. Спешите видеть!». Вочевидь, журналісти подумали, що першоквітневий жарт усі зрозуміють, утім, як передають очевидці, тоді на «зруйновану дзвіницю» прийшла подивитися майже половина Києва. Прибув навіть міський голова з чиновниками для з’ясування причин лиха...

Ще одна примітна й унікальна для наших православних церков деталь — кафедра для проповіді. Не тільки в моду, а й у канон її ввели за часів Петра І, адже видали наказ, щоб у всіх великих кафедральних соборах, і в усіх палацових церквах була кафедра для проповіді.