2016 рік ламає всі усталені норми літературних премій. Нобеля отримав співак, а престижну центральноєвропейську премію «Анґелус» – політик. Варужан Восґянян, який є знаним румунським політичним діячем, екс-міністром економіки та фінансів, що дотепер залишається депутатом, отримав нагороду за роман «Книга шепотів». Видана 2009-го року в Румунії, вона розповідає про історію геноциду вірмен 1915-1916 року та тих біженців, які спробували почати нове життя у новій країні.

СМІЛИВІСТЬ ВИМОВИТИ

«Історія, яку називаємо «Книгою шепотів» не є моєю історією, – каже Варужан Восґанян. – Вона розпочалась задовго до мого дитинства, часу, коли розмовляли пошепки. У цьому романі я пишу про ціле ХХ століття. І не лише про вірмен, а й про румунів, євреїв, німців – про різні нації. Я відкриваю сторінки минулої епохи, разом з її світовими війнами, братськими могилами, нищівними ідеологіями та переслідуваннями. Кожне місце, кожен час, кожен народ має свою книгу шепотів».

Історичні рани вірменського народу – головна тема книги Восґаняна. Наполовину художня, але з елементами документалістики, вона озвучує голоси померлих у 1915-1916 роках. «Підручники з історії говорять нам про переможців, – зазначає Восґанян, – про царів та полководців. Література ж розповідає про переможених. Я пошепки говорю про те, що було замовчано».    

А коли говоримо стиха? Коли боїмось бути почутими, коли проймає страх, коли тремтимо, коли не наважуємося вимовити вголос. «Ми не кричимо, коли йдемо до священика, – пояснює автор. – Тільки пошепки можна висповідатися в тому, в чому не смієш зізнатися на людях. Шепіт означає близькість сердець. Адже тоді, коли чують – досить і шепоту. Любов, щирість, ніжність – це символ взаєморозуміння та співпереживання. Я пишу про забуття, помсту та прощення. Найважче пробачити. Але саме в цьому наша перемога. Потрібен лиш діалог».

РУБЦІ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ

Безумовно головною темою цьогорічного «Анґелуса» є історична пам’ять. Адже контекст Центральної Європи, пошматованої війнами та пересуванням кордонів, є багато в чому визначальним для цієї літературної відзнаки. З України цьогоріч на премію кандидували Василь Махно, Оля Гнатюк і Катя Петровська, однак до фіналу вони не потрапили. До сімки натомість увійшли письменники з Польщі, Білорусі, Литви та Румунії. Окрім вище згаданого Варужана Восґаняна, румуна із вірменським походженням, у короткому списку опинились імена:

1. Мацєя Хена (Польща). Його понад 900-сторінкова «Солфатара» («Solfatara») переносить нас до Неаполя XVII століття. Головним героєм роману є автор «шкатулкових розповідей», видавець тогочасної газети «Вісті неаполітанські», який веде хроніку буденного життя міста. Записуючи окремі історії, герой розповідає про цілу епоху.
    
2. Анни Янко (Польща). Коли 1 червня 1943 року німецькі війська увійшли у мале село Сохи біля Замостя, майже всі його мешканці були знищені. Мати Анни Янко – одна з вцілілих. У документальному романі «Мала загибель» («Mała zagłada») авторка виповідає цю болючу історію.
    
3. Владзіміра Нєкляєва (Білорусь). «Автомат з газованою водою з сиропом або без» («Automat z wodą gazowaną z syropem lub bez») – роман, в якому йдеться про Мінськ 60-х років, часів так званої «хрущовської відлиги». Це автобіографічна проза, історія молодого хлопця, який приїхав з провінції у столицю.
    
4. Крістіни Сабаляускайте (Литва). «Silva rerum» (з латинської «silva rerum» дослівно означає «ліс речей») – перша книга із тритомної саги про життя польської сім’ї шляхтичів у Вільнюсі XVII століття. Авторка збирала матеріал для роману понад десять років та подала новий погляд на «польську сторону» литовського минулого.   
    
5. Альвідаса Шляпікаса (Литва). Роман «Моє ім’я Маріте», що заснований на реальних фактах, розповідає про так званих «вовчих дітей», тих, кого після Другої світової війни жінки у Східній Пруссії відправляли по той бік річки Німан, адже там можна було прогодуватися. Історія описує трагічну долю багатьох біженців в перші повоєнні роки в Прибалтиці. (Український переклад книги нещодавно опублікувало видавництво «Брайт Букс»)
    
6. Крістіана Теодореску (Румунія). «Меджидія, місто на пограниччі» («Medgidia, miasto u kresu») – книга про життя маленького містечка між Румунією та Болгарією у 30-40-і роки минулого століття. У 103-х репортажно-поетичних «замальовках» автор описує час повстання Залізної Гвардії.

КОЛИ УКРАЇНСЬКОЮ?

Питання, від якого просто кричить волосся – «Коли?! Коли всі ці тексти почнуть з’являтися українською?». Центральноєвропейський контекст і наша нотка у ньому: чи важливо нам те, що пишуть наші сусіди? Проза, яка формує дискурс, яка піднімає болючі питання нашого регіону, потрібна на українському книжковому ринку хоча б задля розуміння того, що відбувається «за парканом». Чи навіть у нас під носом. За поодинокими винятками майже всі книги «Анґелуса» залишаються без перекладів. Українські видавці, рятуйте!

«Я б дуже хотів побачити книги фіналістів в українському перекладі, – зазначає голова журі «Анґелуса» Микола Рябчук, український публіцист та письменник, Президент Українського ПЕН-Клубу. – Так само би дуже хотілося побачити у польському перекладі книги таких авторів як Юрій Винничук, Тарас Прохасько чи Євгенія Кононенко, наприклад. Українська література конкурентоздатна. Про це свідчить хоча б те, що з десяти «Анґелусів» троє дісталися нашим авторам (Юрію Андруховичу, Оксані Забужко та Сергію Жадану – прим.). Це дуже сильна позиція, сподіваюсь, що присутність нашої літератури лише посилюватиметься не лише у Польщі, а й на європейському ринку загалом».  

ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ ЖУРІ

Нагадаємо, що номінуватися на премію «Анґелус» може прозова книга автора з Центральної Європи, перекладена та опублікована польською мовою. Переможця щороку визначали дев’ять членів журі: Станіслав Бересь, Пйотр Кепінські, Ришард Криніцький, Томаш Любенський, Кшиштоф Маслонь, Юстина Соболевська, Міхал Ногась, Мирослав Спихальський та Микола Рябчук, який з 2014 року головує роботою журі. Проте цього року відбувся скандал, після якого знаний польський поет та видавець Ришард Криніцький подав у відставку.

Таку ситуацію спровокувала публікація одного з членів журі премії, літературного критика Кшиштофа Маслоня. У серпні він опублікував текст під назвою «Зрада клерків», у якому йдеться про «фальшиву інтелектуальну еліту Польщі». Передовсім дісталося Анджею Стасюку, якого автор статті звинувачує у «пошуку німецьких грошей», та Ользі Токарчук, яка у своїх «Книгах Якуба» «недоречно підняла єврейську тему». «Шкода, що попри свої декларації, вони ще не виїхали з країни», – написав Кшиштоф Маслонь. У відповідь на це Анджей Стасюк та його дружина Моніка Шнайдерман написали публічну відповідь, а видавництво «Czarne», обурені «ганебними атаками на видатних представників культурного світу», висловили думку, що автор цієї публікації не мав би залишатися у складі журі центральноєвропейської премії «Анґелус». На це зреагував також і Ришард Криніцький, подавши у відставку. Станіслав Бересь, Томаш Любенський, Юстина Соболевська та Міхал Ногась написали відкритого листа, в якому засудили слова Маслоня. Все це трапилось буквально за місяць до нагородження. Можна собі лише уявити як нелегко було нашому Миколі Рябчуку, якому довелось це все «розрулювати». «У нас з Рафалом Дуткевичем навіть виникла ідея створити «термінове журі» із попередніх переможців, але вирішили таки довести справу до кінця у сталому складі». Після нагородження журі розпустили і хто буде вибирати найкращі книги Центральної Європи наступного року наразі невідомо. Українець Микола Рябчук, швидше за все, залишиться на своїй посаді голови журі.

На запитання щодо зміни настроїв у Польщі та прихід до влади правих сил, позиції яких дуже суголосні заявам Маслоня, Микола Рябчук відповідає оптимістично. «Я вірю, що це лише тимчасове явище. В Польщі суспільство достатньо дозріле і здорове, аби не дати себе нагинати. Їх не змогли скрутити комуністи, думаю, нинішнім правлячим партіям теж не вдасться».