Вона зосереджено торкається пучкою вказівного пальця таблички, що вкрита рельєфними крапочками. Рука рухається рядками: зліва направо. Я зауважую, що обличчя дівчини яснішає — немов вона схоплює далеку думку.

— Північна напівбашта, яка являє собою напівкруглу двоповерхову споруду, колись слугувала для зберігання зброї, — з ледь помітною усмішкою промовляє дівчина вголос.

Я несамохіть переводжу погляд на цегляні мури, що височіють за кілька метрів від нас. Попри свій дуже поважний вік — їх було зведено понад 150 років тому, — вони перебувають у гарному стані.

Згадана мною дівчина не має можливості подивитися на будівлю очима. Завершивши ознайомлення з описом, виконаним шрифтом Брайля, вона підходить до мурів і торкається стін руками. Цей приклад наслідує й решта — орієнтовно 15 чоловіків та жінок, котрі прийшли на екскурсію Національним історико-архітектурним музеєм «Київська фортеця». Частина з них має вади зору; дехто — не бачить зовсім.

Утім, сьогодні вони не тільки пасивно слухатимуть оповідання екскурсоводки. Сьогодні — чи то пак: відсьогодні — незрячі матимуть змогу активно контактувати з матеріалами експозиції.

«НАШ МУЗЕЙ УНІКАЛЬНИЙ»

Я повертаюся спиною до мурів і дивлюся на земляний вал, а тоді — ковзаю поглядом широчезною площею, яка розмістилася всередині Київської фортеці.

Комплекс фортифікаційних споруд, збудований на Печерську у XVIII—ХІХ століттях, вражає своїми масштабами. Перебуваючи тут, надто під зимним похмурим листопадовим небом, я почуваюсь достоту мурашкою. Величні вали та рови, мури й капоніри (зокрема, найвідоміший з них — Косий капонір) утворюють один із найбільших у світі комплексів кам’яно-земельних оборонних споруд, які забезпечували надійний захист у разі атаки ворога. Якихось 150 років тому вони були неприступними для ворожої армії. Сьогодні — стали доступними для відвідувачів з вадами зору.

— Наш музей унікальний, бо частину експонатів, розміщених в експозиціях, ми даємо відвідувачам в руки, — натхненно розповідає заступник гендиректора з наукової роботи музею «Київська фортеця» Андрій В’ЯЛЕЦЬ. (Згодом я переконалася в цьому, потримавши в руках пістолети, гранати й інші види озброєння ХІХ і ХХ століть.) — Втім, цього мало. Будучи в Польщі у фортеці Замостя, ми зауважили на території вказівники для слабкозорих відвідувачів і вирішили й собі запозичити досвід. Саме так і народився інклюзивний проект «Фортеця без бар’єрів», реалізація якого стала можливою завдяки підтримці Українського культурного фонду.

Процесія неквапливо переміщається територією Фортеці, і я звертаю увагу на інфраструктуру, яка удоступнить сприйняття інформації слабкозорими та незрячими відвідувачами. І просто неба на території комплексу, і в будівлях Госпітального укріплення зауважую демонстраційні стенди з інформацією про вигляд фортифікаційних об’єктів із конкретного місця. Відтепер люди з вадами зору матимуть змогу зчитувати відомості про об’єкти за допомогою рельєфно-крапкового шрифту Брайля, виконаного двома мовами — українською та англійською.

Більше того, на деяких експонатах вмонтований спеціальний сканувальний QR-код, що дає змогу прослухати аудіоінформацію про експонат — варто лише навести на нього смартфон з програмою «Цифрові музейні колекції НІАМ «Київська фортеця». Для ознайомлення відвідувачів із системою фортифікації Госпітального укріплення створено 3D-модель і роздруковано її на 3D-принтері. Йдеться про рельєфні макети фортифікаційних споруд, які можна помацати і зрозуміти, що, де і як розташовано.

— На сьогодні для тактильного сприйняття обладнано 32 експонати. Але надалі ми будемо збільшувати цей перелік, — ділиться планами заступник гендиректора з наукової роботи.

МУЗЕЙ НАВПОМАЦКИ

— Карета зроблена із дерева, вона чорного кольору, ззовні обшита залізними листами. Складається з двох вузьких ізольованих відсіків з дверима, — детально описує для слухачів будову карети смертників екскурсоводка Наталя ЩЕРБАНЬ. На території комплексу за царату доволі тривалий час тримали в’язнів, ба навіть страчували злочинців, тож цей експонат цілком відповідає духу будівель.

Наталя Щербань — також незряча, вона головний редактор ОРПВ УТОС «Заклик». Слухаючи її, я зауважую, що у своїх описах експонатів вона апелює до тих органів чуттів — вух, носа, дотику, які значно рідше задіюють люди, котрі не мають проблем із зором. Наталя розповідає про форму, про запахи, про фактуру. Я усвідомлюю, що й сама помічаю на позір звичні деталі, на які зазвичай не звертаю уваги, звикло досліджуючи довкілля очима.

Згодом ще більший подив викликає у мене новина про те, що Наталя проводить екскурсію вперше: вона робить це навдивовижу вміло. Учасники екскурсії захоплено слухають і не стримують емоцій.

— Одним із завдань проекту стала підготовка незрячого екскурсовода для проведення екскурсії. Це потрібно для взаємного обміну враженнями від сприйняття матеріалу. Адже подолання бар’єрів є справою двосторонньою, — пояснює Андрій В’ялець.

Ми заходимо до Косого капоніру, про який уже було згадано, — частини Госпітального укріплення Київської фортеці, і який з 1863-го до 1917 року був пристосований для ув’язнення польських повстанців. Я уважно роззираюсь довкола: моторошно. Виявляється, недарма: на початку ХХ століття сюди переводили ув’язнених, засуджених до смертної кари. Кількох із них було розстріляно в рові поруч. Відтоді минуло багато часу, але дух історії не розвіявся.

— На відміну від усіх інших капонірів, цей капонір не розташований у рову укріплення, а винесений за вал. Позаяк споруда розміщувалась під кутом до лінії рову, то й отримала назву «Косий капонір», — пояснює назву Наталя і заодно демонструє наше місцезнаходження на рельєфній 3D-мапі.

— Спробуйте й ви, — екскурсоводка звертається до незрячого чоловіка. Він несміливо розпочинає досліджувати долонею мапу і, зрештою, знаходить нашу локацію.

— Хіба вдається уявити фортецю за незрозумілим рельєфом під рукою? Я б так ніколи не змогла, — обмінююся міркуваннями з іншою колегою-журналісткою.

— Звичайно, вдається! — втручається в наш діалог Андрій В’ялець. — У незрячих людей брак зору компенсують інші органи чуття. Мозок слабкозорих краще обробляє слухові й тактильні сигнали. Проте, — продовжує пан Андрій, — цільова аудиторія нашого проекту доволі широка і не обмежується лише незрячими людьми — це можуть бути і звичайні відвідувачі музею, які прагнуть отримати більше інформації про експозиції, в тому числі й через тактильне сприйняття.

Я несамохіть заплющую очі й починаю і собі вивчати мапу.

ДО ЗБРОЇ

Ми перебуваємо в будівлі музею, де представлена найбільша в Україні колекція військово-історичної мініатюри: мундири, артилерійська зброя, схеми та карти. До всього, тут розміщена й найзнаменитіша в Європі колекція дореволюційної поштівки «Наполеоніана», печатки дивізії ім. Махна та УНР і багато інших артефактів, як-от славнозвісна трьохлінійна гвинтівка Мосіна 1891—1930 рр. чи пістолет-кулемет Шпагіна 1941 р. Серед експонатів можна побачити й особисті речі солдатів армій, які воювали: багнет-ножі, саперні лопати, погони, фляги, казанки та ґудзики. З цими та іншими експонатами нас фахово і натхненно знайомить співробітник відділу фортифікації Олександр КУЗЯК.

— Знайомтеся, — Олександр закликає аудиторію вивчати руками експонат, — перед вами станковий кулемет «Максим», розроблений британським зброярем американського походження Гайремом Стівенсоном Максимом 1883 року. Кулемет був в активному користуванні за часів Першої та Другої світових війн. Середній темп стрільби становить 600 пострілів за хвилину. Для стрільби з кулемета використовуються гвинтівочні набої...

— Оце так! — вражено вигукує в натовпі якийсь чоловік в окулярах. — З таким кулеметом поганих сусідів не матимеш, — дотепно жартує він.

Відвідувачі вибухають сміхом. Дружня атмосфера сприяє тому, щоб невимушено і бадьоро продовжувати пізнавати й інші експонати.

— Як добре, що Київська фортеця запозичила європейський досвід, — ділиться наостанок Наталя Щербань. — Експонати музею є складними для сприйняття на слух, але тепер люди з вадами зору зможуть досліджувати їх на дотик.